Тут сплелися десятки історій, життів, доль, на перший погляд, зовсім розрізнених. Але ти повсякчас відчуваєш, що є щось іще, що тут є хтось за кулісами, хто вийде і розкаже в чому справа. До чого тут Пінзель, Баал Шем Тов, Домонтович, Куліш і ще десятки й сотні імен, яких авторка описує так, ніби вчора розмовляла з ними на кухні. Вона знає наскільки зручною була їхня софа, які горщики стояли на підвіконні, як падала тінь у їхній вітальні.
«Амадока» поєднує всі ці долі, життя й фрагменти історій, аби підвести нас до роздумів про пам’ять і забування. Чи маємо ми пам’ятати все, нести спогади у валізі й передавати їх далі? Чи маємо часом забувати, аби вижити і зцілитися? Однозначної й універсальної відповіді немає, у кожен неповторний момент людині доводиться приймати це рішення заново, й нести відповідальність чи то за пам’ять, чи то за забуття.
І якщо сюжет мені хочеться осмислювати, обговорювати й дискутувати, то перед майстерністю Софії Андрухович відступають усі як і чому, залишається лиш бажання смакувати слова, перечитувати речення, милуватися й вражатися порівняннями і деталями.
Романа розповідає йому історії з його життя по фотокартках. «Допомагає» пригадати давні захоплення історичними постатями.
У книжці йде мова про різні історії різної любові. Якісь трагічні, якісь дивні. Багато що стосується реальних подій з історії України. Тут і припущення щодо любовної історії Пінзеля, разом з цікавими фактами щодо його робіт. І справжній любовний трикутник між відомим письменником-неокласиком Миколою Зеровим, його дружиною Софією Зеровою, та багатозадачним Віктором Петровим. І натяки про «сердечні справи» Григорія Сковороди. І трагічна історія кохання українки та єврея в часи Другої світової війни.
Для мене було би легше це все осягнути, якби воно було вміщене не в одну книгу. Інколи я просто губилась і не розуміла чи щось пропустила чи так і має бути. Хотілось би і зрозуміти причину вчинків тієї Романи, яка добру частину книги просто випала з моєї пам’яті.
Сам текст написаний як завжди добротно. Відчувається сила інтелекту Софії Андрухович, її неповторний стиль.
Не зважаючи на складність, після «Амадоки» хочеться почитати українських неокласиків, чия тяжка доля так майстерно змальована.
Радію, що цей труд став лауреатом всеукраїнської премії "Книжка року-2020" у номінації "Красне письменство".