Ліквідація Польщі та «рятувальна операція єдинокровних братів радянського народу»: уривок з книжки «Гітлер і Сталін. Тирани і Друга світова війна»
🔥Кешбек до 15%!
0 0,00 грн

Ліквідація Польщі та «рятувальна операція єдинокровних братів радянського народу»: уривок з книжки «Гітлер і Сталін. Тирани і Друга світова війна»

Гітлер і Сталін — два, мабуть, найвідоміші тирани XX століття. Хоч вони й перебували в опозиції один до одного, все ж були втіленням єдиного принципу авторитарної влади. Злочини сталінського режиму не менш жахливі, аніж нацистського, та за цими двома лідерами люди чомусь йшли до кінця. Чому?

Лоренс Ріс 30 років розпитував саме цих людей про їхні згадки щодо подій Другої світової — і вмістив в цій книзі сповіді тих, хто наживо був свідком правління двох тиранічних історичних постатей. На основі розповідей солдат Червоної армії та вермахту, цивільного населення та навіть тих, хто перебував у найближчому оточенні до Гітлера і Сталіна, Лоренс Ріс зміг передати залаштунки кривавого протистояння, таємних політичних процесів та нещадних доленосних рішень.

Попри ідеологічну прірву між Гітлером і Сталіним восени 1939 р. було питання, у якому вони повністю дійшли згоди: обоє ненавиділи Польщу. І за кілька тижнів після підписання нацистсько-радянського пакту кожен з них окремо наказав почати вторгнення до країни, яка їм так не подобалася. Як наслідок, мільйони поляків страждатимуть від однієї з найжорстокіших окупацій в історії людства.

Гітлер лютував не лише через те, що після Першої світової війни до Польщі приєднали німецькі території, а й тому, що поляки в 1930-х рр. відмовилися від його дипломатичних спроб досягти домовленості, яка неминуче означала б для польського уряду відмову від частини Польщі на користь нацистів.

Що ж до Сталіна, то його ненависть до Польщі була особистою. Найімовірніше, каталізатором особливої нелюбові до польської нації став його власний досвід війни з поляками двадцять років тому. Він як комісар брав участь у війні між Польщею та щойно народженою Радянською державою після Першої світової війни, і його звинувачували в тому, що він не дав згоду на переміщення військ, коли вони знадобилися в іншому місці.

Польська авантюра закінчилася приниженням не лише для Сталіна, а й для всієї новонародженої більшовицької держави.

Коли 1921 р. війна закінчилася, польський уряд контролював землі на сході, які населяли не лише поляки, а й чимало українців та білорусів. Поляки вважали це своїми історичними землями, але в радянського керівництва була інша думка, і саме цю гадану несправедливість мали виправити 1939 р.

Першими вторгнення почали війська Третього Райху. Вже 1 вересня п’ять німецьких армій (приблизно 1,5 млн людей) напали на Польщу. Відтак на два тижні пізніше, 17 вересня, з іншого боку на Польщу рушило понад півмільйона солдатів Червоної армії. Опір поляків швидко здолали, і за шість тижнів німецькі й радянські війська поглинули всю польську державу. Польща перестала бути незалежною країною.


***

На перший погляд ці вторгнення відрізнялися за характером. Нацисти, безперечно, вели завойовницьку війну, до того ж в основі своїй расову. Не лише солдати німецької армії та місцеві загони німецької міліції чинили звірства проти польських цивільних, а ще й кілька тисяч представників загонів спеціального призначення, що звалися «айнзацгрупами» супроводжували вермахт, коли той перетнув польський кордон. Їхнім завданням було нападати на поляків, яких вважали особливо небезпечними — зокрема на обраних представників польської інтелігенції, євреїв та священників.

Одним з улюблених методів підкорення стало захоплення заручників, й у разі будь-яких актів опору з боку поляків цих заручників убивали. Колишній член айнзацгрупи згадував, як його командир казав: поляків, «які поводитимуться бодай трохи підозріло», розстрілювати на місці. Як наслідок, за перші тижні вторгнення було вбито майже 16 000 поляків.

З іншого боку, радянське вторгнення змальовувалося загалом по-іншому. Іван Майський, радянський посол у Лондоні, описував це у своєму щоденнику як людинолюбний жест, умотивований бажанням Червоної армії «захистити життя й майно населення». Молотов у Москві погоджувався, стверджуючи, що це рятувальна операція задля захисту «єдинокровних братів» радянського народу. Але все це було лише прагматичним виправданням. За кілька днів до радянського вторгнення Молотов зізнався німецькому послу в Москві, що це було лише «приводом» для окупації Східної Польщі. (Автор послідовно застосовує термін «Східна Польща» до територій, захоплених СРСР восени 1939 р. В українській історіографії ці землі називають Західною Україною і Західною Білоруссю. ― Прим. ред.)

Коли загони Червоної армії наблизилися до узгодженої демаркаційної лінії біля Львова, німці вже окупували частину територій, закріплених таємним протоколом за радянською стороною. Між військами навіть трапився інцидент «дружнього» вогню. Але німці невдовзі відступили за лінію, узгоджену кілька тижнів тому в Москві. Франц Гальдер, начальник Генерального штабу сухопутних військ, записав, що це був «день ганьби німецького політичного керівництва», зважаючи на те, що вермахт першим зайняв цю територію.

Коли солдати Червоної армії увійшли до польських міст і сіл, мешканців шокували їхні зовнішній вигляд і поведінка. «Вони були дуже різношерстою бандою, як казала моя бабуся, — розповідала Ніна Андреєва, мешканка Рівного. — І вони одразу ж пішли по будинках». Солдати заходили в будь-який будинок, який їм сподобався, і реквізували його, часто залишаючи законним власникам невелику частину їхнього приміщення. За словами Ніни Андреєвої, вони казали: «Гаразд, ви будете жити там. А ми житимемо тут». Вона згадувала, як «вони притягали в будинок кулемет, потім ще якісь речі… лишали їх на паркетній підлозі. Усюди. Це було жахливо».

«У порівнянні з польською армією, вони були дуже погано вдягнені, — згадувала Анна Левицька, яка жила у Львові. — Від них дуже дивно тхнуло. Не знаю, з чим це можна порівняти. Якийсь такий специфічний різкий запах». Вона зазначала, що тільки-но вони прибули, деякі червоноармійці почали грабувати: «Вони знімали з людей годинники й каблучки просто на вулиці, а ще сережки, розп’яття й хрестики. Їм подобалися годинники, не знаю чому. Можливо, в них самих не було годинників чи щось таке». І не лише це, було ще «страшно вийти на двір, тому що вони намагалися нападати на дівчат. Таке трапилося зі мною. Я йшла вулицею біля головпошти. До мене підійшов [солдат], звісно, він був п’яний, це було помітно. Він схопив мене за руку й потягнув до себе. Я злякалася й стала кричати. Повз нас проходили люди, бо це доволі людна вулиця. Люди сказали: “Що ти робиш, що ти робиш з цією дівчиною?”». Завдяки втручанню цих перехожих Анну визволили, але «після цього я ще довго боялася виходити надвір».

Що ж до радянських солдатів, то вони часто були приголомшені тим, що побачили в Польщі. Попри те що їх відправили нібито «захищати» місцеве населення, вони помітили, як сказав офіцер авіації Георгій Драгунов, що «взагалі-то не потрібна була жодна допомога, і це було більше схоже на окупацію». Драгунова дуже обтяжувала різниця між тим, що йому казали про Східну Польщу й тим, що він побачив на власні очі. «Ми бачили речі, яким заздрили, — казав він. — Деякі солдати були дітьми звичайних робітників і селян, вони запитували нас, чому така неймовірна різниця в рівні життя населення [Радянського Союзу та Східної Польщі]».

Попри те що населення окупованої Польщі вочевидь мало такі статки, яких не було в Радянському Союзі, Драгунов робив усе можливе, щоб не відступитися від попередніх переконань:

«Мене виховували в тому дусі, що в цій країні [себто в СРСР] було все найкраще… Якщо я і бачив щось краще [у Східній Польщі], то так, це змушувало мене замислитися, але не змінити свою думку. Нам казали, що в їхній країні криза, що Польща розвалюється і що ми несемо новий порядок. У той час неможливо було так швидко змінити свою думку… мої погляди формувало суспільство, я не міг відокремити себе від свого оточення».

Можна легко зрозуміти, чому Георгій Драгунов так думав. Радянський Союз був закритіший за нацистську Німеччину. Радянські переконання, система цінностей і культура були замкнені самі на себе. Практично ніхто не бачив іноземних фільмів чи хронік, не читав іноземних книжок чи газет, люди з дитинства швидко починали вірити в ідеологію, якої їх навчали. Чинити інакше було небезпечно. Тож усвідомлення, що населення Східної Польщі, як виявилося, живе заможніше за людей у Радянському Союзі, спантеличувало. Виникало запитання: якщо радянський режим приховував правду, то про що ще він брехав? Зі свого боку Сталін дуже добре усвідомлював небезпеку, яку становили контакти між радянськими громадянами та іноземцями. Його підозри перетворювалися на параною, коли йшлося про довіру до людини, яка побувала за кордоном.

 

Радянська пропаганда не лише наголошувала на необхідності того, щоб солдати Червоної армії рятували своїх «єдинокровних братів», які жили в Польщі, а ще й (аж до кількох останніх місяців перед вторгненням) представляла абсолютно негативний образ нацистів. Михайло Тимошенко, радянський офіцер, відповідальний за зв’язки з німцями, згадує першу зустріч з ними.

«Я уперше зустрівся з живими німцями в одностроях, — розповідав він. — Ми багато чули про їхні шпичасті шоломи та якісь інші речі на кшталт німецького “стилю”… що вони вважали себе [най]вищою расою на Землі. Найрозумнішою, найорганізованішою расою. Найкультурнішою. Що всі інші народи, особливо в Росії, були плебсом. Ці народи годилися лише для того, щоб бути їхніми рабами. Я дуже добре тоді це відчув».

Поки радянські й німецькі солдати намагалися зав’язати нові стосунки на місцях, Сталін вирішив спробувати змінити угоду з нацистами про «сфери інтересів». Він сказав німецькому послу в Москві, графові Шуленбурґу, що хоче повернутися до переговорів з Ріббентропом, і 27 вересня німецький міністр закордонних справ знову прибув до радянської столиці. На відміну від першого, майже таємного візиту, який відбувся за місяць до того, тепер Ріббентропа чекала пишна церемонія привітання: над будівлею аеропорту майоріли прапори зі свастикою, а на нацистську делегацію чекав почесний караул.

Пізніше того ж дня Ріббентроп поїхав у Кремль, щоб продовжити переговори зі Сталіним та Молотовим. Сталін сказав йому, що хоче поміняти невелику частину окупованої радянськими військами Польщі на частину Литви, на яку раніше претендували німці. У відповідь на це Ріббентроп висловив зацікавленість лісом біля Авґустова на кордоні між Східною Пруссією та Литвою. У цій товариській атмосфері вони обмінювалися територіями інших держав.

 

Відгуки і рецензії
Поки немає коментарів
Написати коментар
Прізвище ім'я*
Email*
Введіть текст*
28 + ? = 32
Введіть капчу*
×
єПідтримка