Світ збожеволів: як російські повії пов'язані з американською політикою
0 Кошик 0,00 грн
0 Кошик 0,00 грн

Світ збожеволів: як російські повії пов'язані з американською політикою

Мемуари колишнього директора ФБР Джеймса Комі, якого за нелояльність до власної персони звільнив Трамп, стали бестселером у США. «Вища вірність» — це підсумок його кар’єри в органах правопорядку та правосуддя США. Це і роздуми Комі про етичне лідерство, і політичний аналіз президентських виборів Трампа у США «із перших вуст». Публікуємо уривок із книжки.

Це вперше я зустрівся з Дональдом Трампом особисто. Він не застібнув піджака і, як завжди, надів задовгу краватку. Його обличчя здавалося трохи помаранчевим, під очима виднілися дві світлі плями у формі півмісяця (припускаю, від сонцезахисних окулярів), а волосся було світлим і педантично зачесаним (зблизька склалося враження, що воно його). Пригадую, як думав, скільки ж часу щоранку він витрачав на весь цей марафет.

У невеличку кімнатку Трамп привів усю свою команду. На той момент я вже встиг тісно попрацювати з двома президентами та з багатьма іншими урядовцями. Мені було цікаво подивитися, як Трамп — класична «риба, яку викинуло на берег» — поводитиметься в абсолютно новій для себе ролі. Керівництво родинною компанією сильно відрізняється від керування країною чи навіть великою публічною корпорацією. Доводиться мати справу з різноманітними непідзвітними округами та жити в павутинні правил і формальностей, які не застосовуються до звичайних гендиректорів.

На прикладі багатьох лідерів я знав, що ключ до ефективного керівництва полягав у погідній сміливості бути смиренним. Смиренність відкриває перед людиною найрізноманітніші можливості, але насамперед вона дає змогу запитати себе: «Чого я не помічаю?». Хороші лідери ніколи не забувають про обмеженість свого бачення. Щоб обійти цю обмеженість, вони вдаються до розсудливості, яка відрізняється від інтелекту. Інтелект допомагає збирати факти й аналізувати документи та слова свідків; розсудливість же дає змогу знайти сенс у фактах і передбачити їх вплив на різну аудиторію.

На першій зустрічі з Трампом я хотів побачити, чи підтримував він рівновагу між упевненістю та смиренністю та чи виявляв ознаки розсудливості. Зізнаюся, що перед зустріччю я був настроєний скептично. Під час його президентської кампанії в мене склалося враження, що він дуже невпевнена в собі людина, яка не здатна продемонструвати смиренності, а отже, й запитати себе: «Чого я не помічаю?». Проте того дня у Трамп-тауер мені не вдалося отримати ані підтвердження, ані спростування своєї думки. Новообраний президент поводився тихо та серйозно.

Директор Клеппер представив Трампу знахідки Розвідувальної спілки. Питань і зауважень було небагато, і майже всі вони надійшли від Тома Боссерта із заднього ряду. Під час обговорення російського втручання Трамп уважно слухав і поставив лише одне запитання, яке більше скидалося на твердження:

— Тобто ви дійшли висновку, що це не вплинуло на результат?

Клеппер відповів, що ми цього не з’ясовували, позаяк це не входило до нашої компетенції. Ми тільки встановили, що підтасування голосів не було.

Мене насторожило те, що Трамп і його команда не ставили запитань. Вони от-от мали стати на чолі країни, яку атакував зовнішній ворог, але навіть не поцікавилися ані можливими загрозами з боку Росії, ані тим, як цим загрозам запобігти. Натомість прямо в нашій присутності — а серед нас були два високопосадовці, які незабаром мали піти у відставку, — новообраний президент разом із підлеглими почав обговорювати медіастратегію стосовно Росії.

Я бував на багатьох розвідувальних брифінгах із двома попередніми президентами, але жодного разу не бачив, щоб Буш чи Обама на очах у керівників розвідслужб обговорювали політику чи комунікації. Між нами завжди пролягала межа. Розвідувальна спілка займалася фактами; Білий дім займався політикою та її реалізацією, і робив це самотужки. Я намагався переконати себе в тому, що в таких питаннях команді Трампа просто бракувало досвіду — сам Трамп не мав жодного досвіду в урядуванні, — але саме в ту мить межа між розвідкою і політикою почала стиратися.

Коли я сидів у тій кімнаті, у моїй уяві зринула надзвичайно дивна картина. Я намагався її позбутися, бо вона була надто химерна та неймовірна, але та постійно поверталася: у 80-х і 90-х я працював прокурором у Мангеттені, і мені пригадалися клуби нью-йоркської мафії. Ravenite. Palma Boys. Cafe Giardino. Вони не йшли мені з голови. Італійська мафія називала себе коза нострою («наша справа») і завжди проводила межу між «вашими друзями» — людьми не із сім’ї — та «нашими друзями», тобто членами сім’ї. Мені сяйнула думка: «Дідько, вони намагаються зробити нас amica nostra — “нашими друзями”. Уплутати нас». Це може прозвучати божевільно, але мене раптом охопило відчуття, що новообраний президент хотів зробити нас частиною своєї сім’ї, а інтереси його команди — «нашою справою». Усю свою кар’єру пошук фактів був моєю справою, а політика — вашою. Команда Трампа хотіла це змінити.

У той момент я мав би щось сказати. Зрештою, я не соромився відверто висловлювати свою думку перед лідерами з попередніх адміністрацій. Але тоді мені здалося, що пряма конфронтація була б божевіллям. Я не знав цих людей, а вони не знали мене. До того ж ми щойно почастували їх стравою під назвою «росіяни хотіли вас обрати».

Насправді сам Трамп припинив обговорення медіастратегії, сказавши, що це може почекати. Тоді Райнс Прібус запитав, чи хотіли ми ще щось їм повідомити. Почалося, подумав я. 

— Так, — сказав Клеппер. — Є деякі особливо чутливі матеріали, і ми подумали, що вам краще обговорити їх із директором Комі в меншому колі людей. Ми з вашого дозволу підемо, щоб ви змогли поговорити наодинці.

— У наскільки меншому? — запитав Трамп, поглянувши на мене. 

— Це вирішувати вам, сер, але я думав лише про двох нас, — відповів я. 

Присутні потисли один одному руки та почали виходити з кімнати. Коли ми лишилися наодинці, першим узяв слово новообраний президент, і почав він із компліментів. Він сказав, що в мене «видався ще той рік», і додав, що я «із честю» впорався зі справою Клінтон і здобув «чудову репутацію». Це було люб’язно з його боку; у його голосі вчувалися непідробні турбота й повага. На знак удячності я кивнув і натужно посміхнувся. Він сказав, що працівники ФБР «дуже мене люблять», і висловив сподівання, що я лишуся на посаді директора.

— Такий мій намір, — відповів я.

Я не подякував йому за останні слова, хоча це було б увічливо та доречно, а також допомогло б здобути прихильність новообраного президента. Я вже мав роботу, на якій мав пропрацювати десять років, і не хотів справляти враження, ніби мене потрібно знову призначати. 

Десь через хвилину Трамп закінчив свій вітальний монолог, і я пояснив йому суть матеріалів, які збирався з ним обговорити, і те, чому йому важливо про них знати. Я почав викладати йому дані з досьє про те, що у 2013 році в московському готелі він мав зустріч із повіями, яку росіяни зняли на плівку. Я не згадав про те, що повії помочилися одна на одну на ліжку, де колись спали президент Обама та перша леді. Я вирішив, що про цю деталь йому знати необов’язково. Уся ця ситуація здавалася мені сюрреалістичною. Посеред доповіді Трамп різко та зухвало мене перебив. Йому кортіло заперечити правдивість звинувачень.

Я пояснив, що ФБР не наполягало на правдивості досьє. Ми лише гадали, що йому варто знати про його існування й те, що воно вже отримало широкий розголос. Я додав, що одне із завдань ФБР полягає в захисті президента від стороннього впливу, тому він повинен знати, що можуть сказати росіяни, навіть якщо це неправда.

Трамп знову заперечив усі звинувачення та запитав — гадаю, риторично, — чи він схожий на того, кому потрібні послуги повій. Здавалося, що він зайняв глуху оборону й розмова невдовзі обернеться катастрофою, тож я інстинктивно розіграв свого туза: 

— Сер, ми вас не розслідуємо.

Це його заспокоїло. Я виконав своє завдання. Зустріч закінчилася, ми потисли руки, і я полишив конференцзал. 

Десятого січня, за чотири дні після зустрічі з президентом, інтернет-видання BuzzFeed опублікувало повне досьє, про яке я попереджав Трампа. 

На це Трамп відповів дописом у твітері: «ФЕЙКОВІ НОВИНИ — СУТО ПОЛІТИЧНЕ ПОЛЮВАННЯ НА ВІДЬОМ!».

Наступного дня я мав ще одну розмову з Дональдом Трампом. Я притиснув слухавку до вуха і спостерігав, як унизу по темній Пенсільванія-авеню їздили машини. По той бік вулиці сяяла будівля Міністерства юстиції. В офісах кипіла робота. Пригадую, як підвів очі та глянув праворуч на осяйний монумент Вашингтону. Він височів над новим готелем Трампа, який нещодавно збудували на Пенсільванія-авеню всього за кілька хвилин ходу від Білого дому. 

Дональд Трамп зателефонував із Нью-Йорка. Його дуже хвилював «витік» російського «досьє» і те, як він стався. Він натякав, що його злила якась урядова установа, тож я пояснив, що досьє не було офіційним документом. Його склали приватні особи, які й розіслали його багатьом людям, зокрема конгресменам і журналістам. ФБР не збирало досьє та не платило за його створення. Документ не був ані засекреченим, ані офіційним, тому говорити про витік не зовсім доречно.

Опісля він сказав, що багато думав про нашу приватну розмову у Трамп-тауер. Він поговорив із людьми, які літали з ним у Росію на конкурс «Міс Всесвіт — 2013», і згадав, що навіть не ночував у Москві. Він стверджував, що вилетів із Нью-Йорка, зайшов у готельний номер, тільки щоб переодягнутися, і тієї ж ночі повернувся додому. А тоді він просто приголомшив мене, заговоривши про інформацію, про яку я навмисно змовчав. 

— Ось ще один доказ того, що це неправда. Я гермофоб. Я нізащо не дозволив би людям мочитися одне на одного. Нізащо.

У той момент я вголос засміявся. Я вирішив не говорити йому, що для цього не обов’язково ночувати в готелі чи навіть бути поблизу учасників дійства. Я не знав напевно, але припускав, що президентський номер московського Ritz-Carlton був досить великий, щоб навіть гермофоб почувався в безпеці. Про все це я подумав, але ні про що із цього не сказав.

Натомість я поглянув на монумент і запитав себе, що сталося зі мною та моєю країною, що директору ФБР тепер доводиться говорити про такі речі з новообраним президентом. Удруге заперечивши звинувачення, які мене не хвилювали, Трамп поклав слухавку. Я пішов до керівника своєї канцелярії Джима Рибіцкі та сказав йому, що світ збожеволів і мене знову затягнуло у веремію подій.

Відгуки і рецензії
Поки немає коментарів
Написати коментар
Прізвище ім'я*
Email*
Введіть текст*
31 + ? = 38
Введіть капчу*