«Це для нас не просто робота. Тварини — наша сім’я»: репортаж Ольги Омельянчук з книжки «77 днів лютого»
0 Кошик 0,00 грн
0 Кошик 0,00 грн

«Це для нас не просто робота. Тварини — наша сім’я»: репортаж Ольги Омельянчук з книжки «77 днів лютого»

У «77 днів лютого» увійшли репортажі, написані журналістками українського видання Reporters у період між 23 лютого і 9 травня — двома символічними датами в російській мілітарній ідеології. Вторгнення російських військ в Україну зупинило лік днів і відкинуло українців у міжчасся, де досі триває лютий — місяць початку великої війни. У цих відвертих історіях є біль, страх, ненависть, подекуди відчай. Та головне — надія. Публікуємо одну із них.

Обстрілів найбільше боявся Арчі. П’ятитонний носоріг Арчибальд розбігався у закритому вольєрі й вдаряв рогом по стінах. Стеля тряслася, штукатурка осипалася, перекриття, здавалося, ось-ось тріснуть, але будівля дивом витримувала носороговий таран. Знесилений чи то власною поразкою, чи то небажанням й далі чути канонаду, Арчі різко зупинявся: з грохотом плюхався на землю і швидко засинав.

Приватний зоопарк «12 місяців», розташований у селищі Демидів на Київщині, провів в окупації більше як 30 днів. Майже весь цей час там не було води, світла і тепла. Піклуватися про понад три сотні тварин залишилися семеро співробітників і два охоронці, хоча у звичайний час за звірами доглядали понад 50 осіб. Зоологи не просто пережили бої та страх розстрілу — вони не втекли із окупації, щоби в Арчі, жирафа Миколи Степановича, верблюда Льохи та інших тварин був шанс вижити.

Життя зустрічається зі смертю

— Ах ти, нахабний такий! Отримав уже порцію — і ще просить. Ну ви гляньте на нього! Та добре, добре! Йди вже сюди, на, бери, їж, — зооінженер Сергій усміхається й з руки годує жирафа Лучіка. Тварина нахиляє довгу рухливу шию просто до чоловікових долонь і обережно, ледь-ледь торкаючись, забирає губами комбікорм.

У «12 місяців» живе ціла родина жирафів: наймолодший Лучік, його брат Віталік та їхні батьки — знову вагітна Маріша і голова сімейства, зірка інстаграму Микола Степанович, для своїх — просто Коля.

Завдяки великому у мирний час потоку відвідувачів ці височенні копитні стали майже ручними: вони відгукуються на власні імена й щойно бачать людину — одразу рухаються до неї. На перший погляд, незграбні, насправді жирафи доволі граційні тварини, які чи не все життя проводять стоячи: їдять, народжують і навіть інколи сплять на чотирьох ногах.

— Впасти для цієї тварини — майже завжди смерть, — каже зооінженер, продовжуючи годувати Лучіка. — Сісти, лягти й встати вони, звісно ж, здатні, а от після різкого падіння, як правило, вже не підводяться. Коли почалися бої, ми переживали, щоб ніхто з жирафів не злякався. Спочатку було більш-менш, а потім сильно гупнуло десь близько — і Коля рухнув з усієї висоти свого зросту. Не знаю як, але він зміг встати — от, бачите, зараз ходить, все у нього окєй.

За понад місяць окупації історія Миколи Степановича стала не єдиним дивом у зоопарку. Найперше, як кажуть співробітники, чудом є те, що вдалося зберегти майже всіх тварин. Попри постійні обстріли, проблеми із їжею, відсутність світла, тепла і води, у березні й лютому «12 місяців» втратив лише кількох приматів та одну гієну. Звірі загинули через артилерійські атаки росіян: у гієни від страху зупинилося серце, а мавпи, злякавшись, зірвалися з жердинок і розбилися.

— А ще, — веде далі Сергій, — у нас в розпал боїв народилося зебреня. Назвали його Маленький Зе — на честь нашого Президента.

Може, збоку це здається такою собі історією, але коли на вулиці стріляють російські «Гради» і все вибухає, а в стійлі в цей же момент народжує зебра — всередині щось перевертається. Буквально бачиш, як життя зустрічається зі смертю.

Добряк Хіпо

Щоб зупинити наступ росіян, першого ж дня великої війни ЗСУ підірвали у Демидові міст через Ірпінь. Разом із ворогом відрізаними від світу залишилися мирні мешканці селищ Вишгородського району й сотні тварин в зоопарку, розташованому трохи збоку від траси. Якийсь час продовольство людям та звірам доставляли водою. Коли ж переправа закрилася навіть для вантажів міжнародних зоозахисних організацій, співробітники «12 місяців» почали рахувати дні.

На добу тваринам потрібно кілька сотень кіло їжі, але не вона стала головною проблемою — у скруту, кажуть зоологи, рятувалися раніше переданою гуманітаркою та власними запасами. Заливали окропом комбікорм, щоб було побільше, порційно розтягували їжу та економили медикаменти. Тим часом чи не найскладнішою місією періоду окупації став порятунок бегемота Хіпо. Тритонна тварина живе за температури не нижче як 18 градусів Цельсія. Оскільки світла, а разом із ним обігріву та води не було, зоотехніки на дві години щодня вмикали генератор: нагрівали приміщення та басейн Хіпо, а потім молилися, щоб вночі не вдарили морози.

Дизеля для генератора постійно бракувало: зоологи шукали пальне по сусідах, чекали на гуманітарні передачі й на день, коли знову запрацює переправа. Але дива ніяк не траплялося: за добу до звільнення Демидова працівники зоопарку порахували, що зможуть увімкнути генератор ще раз чи два, й одразу почали продумувати «план Б» — хтось навіть запропонував діставатися Києва вплав і пішки.

— А що б ви робили? — запитує ніби в нікуди. — Це для нас не просто робота. Тварини — наша сім’я. Обігрів бегемота був, звісно, вагомою проблемою, але ж ви враховуйте, що й іншим тваринам треба тепло. Плюс у нас вода подається насосом, який так само працював завдяки генератору. Словом, вижили, бо діставали дизель й тому що переправою вдалося завести чимало гуманітарки.

Пані Оксана порається у вольєрі Хіпо. Одягає на себе гумові чоботи, які поступово переходять у костюм, заходить до пояса у басейн і закидає у воду спеціальний сачок із довгою ручкою. Прибирає з басейну зайве, а між тим періодично озирається — перевіряє, чи бегемот ще не вийшов з вольєра і чи ще не хоче купатися. 

— Кажуть, в Африці через напади гіпопотамів гине більше людей ніж у дтп. А ви от гляньте на нашого Хіпо — кремезний, звісно, але добряк-добряком. Дуже любить увагу, плавати любить. Якщо з тваринами правильно поводитися, піклуватися про них — теж відповідатимуть вам добром.

Макс і орангутанги

За більш ніж 30 днів окупації росіяни приходили у зоопарк кілька разів. Першого разу, щоб пограбувати гуртожиток працівників й винести з нього навіть шкарпетки та білизну, вдруге і втретє — щоб залякати зоологів, детальніше роздивитися територію і перевірити, чи там точно немає українських військових.

— Окупантів, — пригадує зоотехнолог Максим, — дивував сам факт існування такого зоопарку. Стояли перед вовками: перекривляли їх, щось вигукували. З широко розплющеними очима все тут розглядали. Один підійшов до вольєра з гієновидними собаками й каже: «Ого, ні*уя собі! Це «Король Лев»! Мультик-мультик!». Люди абсолютно дикі. Певно, звірства в Україні — це їхній перший виїзд за кордон. 

Невисокого зросту, привітний та балакучий, Макс відповідає у зоопарку за приматів. Мавпи — єдині мешканці «12 місяців», яких вдалося евакуювати. У перші дні великої війни власник зоопарку, підприємець Михайло Пінчук, організував для цього транспорт. Приматів вивезли, бо їхній вольєр, на відміну від «будинку» Хіпо, неможливо було опалювати, а за низьких температур вони б загинули.

— Спочатку приматів переселили в інше місце, а вже потім евакуювали, — розповідає Макс. — Щоб вивезти орангутангів, ми з колегою переносили їх до підірваного моста на руках. Для цього вкололи їм заспокійливе. Я взяв самця, колега — самицю, і побігли. Почався обстріл, машина, яка мала їх забрати, не приїхала, й ми вимушені були повертатися. Орангутанги прокинулися дорогою назад і давай видиратися — ледь втримали. Вже з другої спроби відправили.

За відсутності підопічних Макс міг перебратися у безпечне місце, але вирішив лишитися у Демидові. Разом із Сергієм, пані Оксаною та іншими зоологами він ризикував собою, щоб вберегти тварин. Кремезного Арчі, який опинився у зоопарку, тому що його свого часу «вигнали» з виїзної шоу-програми у приватному цирку. Верблюда Льоху, що приїхав під Київ із Донеччини ще у 2015-му. Теплолюбивого Хіпо, родину жирафів і сотні інших звірів, яких неможливо було вивезти з-під обстрілів не тільки через зруйнований міст, а й через небезпеку загинути у дорозі та через складність перевезення багатотонних тварин навіть у мирний час.

Зоологи лишалися у невідомості: мобільний зв’язок в окупації майже не працював, а під час коротких можливостей поговорити із рідними про новини особливо не розпитували. Аби упевнитися, що Демидів справді звільнили, співробітники зоопарку попросили через знайомих волонтерів, щоб наші військові зайшли у «12 місяців» особисто.

Для десятьох співробітників робочий день стартував в окупації о п’ятій ранку і закінчувався пізно ввечері. Рук для догляду за тваринами катастрофічно не вистачало, тому зоотехніки кликали на підмогу місцевих: жителі Демидова, хтось постійно, а хтось разово, приходили у зоопарк, щоби прибрати у вольєрах, підмести територію, розібрати копиці з сіном і просто побути із тваринами — живими доказами того, що мирне життя насправді нікуди не пішло, його просто тимчасово вкрали.

Хоч снаряди і пролітали просто над звіринцем, особливих руйнувань, на щастя, не сталося: осколками від снарядів понівечило огорожу зоопарку, а ще була пожежа, яку вдалося вчасно загасити.

Після звільнення Київщини у «12 місяців» нарешті з’явилося світло, а разом із цим зникла проблема з водою. Через підірваний міст кинули понтонну переправу, якою знову доставляють гуманітарку і якою місцеві повертаються додому. Лісосмуги, вулиці й будинки, де базувалися росіяни, розміновуватимуть ще не один рік, але величезну діру від гаубиці посеред дороги на повороті до зоопарку вже майже залатали. У Вишгородський район поступово повертається життя. Арчі, Хіпо, Микола Степанович, Маріша, Віталік, Лучік і ще три сотні інших тварин скоро знову чекатимуть відвідувачів.

Відгуки і рецензії
Поки немає коментарів
Написати коментар
Прізвище ім'я*
Email*
Введіть текст*
41 + ? = 50
Введіть капчу*