«Культура показує, а не навчає прямо» — інтерв'ю з Мартою Мольфар
🔥Кешбек до 15%!
0 0,00 грн

«Культура показує, а не навчає прямо» — інтерв'ю з Мартою Мольфар

У вісімнадцятому випуску подкасту Лабораторія сенсів Антон Мартинов та Олександр Панасюк спілкуються з Мартою Мольфар — українською радіо і телеведучою, акторкою дубляжу, сценаристкою і громадською діячкою.

Як змінилась культура радіомовлення? Чого не вистачає сучасним медіаменеджерам? Та як виникла ідея розказати про звички смаки та побут трьох поколінь українців?

Читайте найголовніше з розмови в інтерв'ю.

Іпостасей в інтернеті безліч: ведуча, телеведуча, сценаристка, і як ви себе ідентифікуєте?

Завжди коли питають як мене титрувати, я кажу ось беріть у Вікіпедії, як вам зручніше, бо там багато постатей. Мені дуже приємно, що кілька людей зробили там поправки, що я громадська діячка. Я себе ніколи та не відчувала, але після всього я задумалась про це, бо це зробили люди, яких я не знаю. Я відчула, якщо це так, якщо хоч хтось мене та сприймає, то, мабуть, це найголовніше. І якщо мені довелося б обрати одну, я б обрала оцю. 

Давайте зараз спробуємо зробити екскурс в історію українського радіо, тому що воно супроводжувало нас з моменту відновлення Незалежності.

Я з превеликим задоволенням хочу про це розповідати, а не так багато людей, які цікавляться історією радіо і радіо 90-х. Це було так звана «золота пора» радіо. Я на радіо працюю вже більше 20 років і як ведуча, і як директора. Вісім років я була директоркою  радіостанцій. Наприклад, як можна відрізнити, що до вас прийшла людина, яка багато років працювала на радіо, а не на телебаченні?

Людина, яка працювала на радіо завжди скаже, хто наш звукорежисер. 

Якщо говорити про 90-ті і радіо, то головне, що відрізняло тоді радіоведучих — серед них були зірки. Я не маю на увазі Жадана, який зараз зірка радіо НВ, тому що його запросили. Там грантовий проєкт, його запросили, він прийшов на свій проєкт як зірка запрошена, але щоб просто радіоведучі зараз ставали зірками, таке неможливо. Зараз інші вимоги до радіоведучих. По-перше, їм не можна багато говорити.

А як же Соня Сотник чи Кузін?

Вони стали зірками ще до того, вони саме з 90-х починали і їх бекграунд вже з ними багато років. Якщо Супер Соня зараз тільки прийшла на радіо, я не знаю, чи вдалося б їй стати зіркою, тому що зараз трошки інші вимоги. У 90-ті дійсно ти міг бути особистістю, а зараз… 

По-перше, як зараз налаштовані радіостанції: якщо це мережеві радіостанції, там дуже чітко контролюється вихід в ефір. Тобто у радіоведучого є 30 секунд 5 разів на годину. Три рази за цих п‘яти він має сказати, яка це хвиля і котра година, щоб люди відчували, що це прямий ефір. Ще два рази він має нагадати про якісь моменти, дати який меседж головний цього дня. Ще нагадати те, те, те і щоб якусь світлу думку донести людям у нього залишається 10 секунд під час його виступу, от зробіть це за 10 секунд. Покійний Жванецький казав: «Я дуже співчуваю сучасним радіоведучим, тому що вони мають жартувати кілька разів на годину. Коли у мене було 2 жарти за день я вважав що це дуже вдалий день». 

Повертаючись до 90-х і радіо, яка тоді була особливість цього простору? 

Моя бабуся жила в Житомирі і в неї був з дідусем був свій приватний будинок. Я пам‘ятаю, коли я приїжджала до неї, то я пізно лягала, там лунав гімн на радіо і прокидалась, тому що гімн о шостій також грав. Я слухала українське радіо лише у бабусі. Коли я поверталась додому, то, мабуть, це були якісь інші радіостанції. Якщо говорити про 90-ті, про комерційні радіо, то там кожен ведучий і  діджей на свій ефір 3-4 години створював його мікросвіт. 

Ти приходиш, плей-листів, які зараз заздалегідь музичні редактори роблять, немає. Зараз редакторам допомагає комп’ютер, фільтрує пісні таким чином, щоб вони не повторювалися, щоб не було асоціацій. Хтось іноді чує якусь пісню і у нього асоціації «зараз після цієї має бути така», це просто тому що повторився плей-лист на тій радіостанції, яку ви слухали. Тоді не було комп’ютерів для цього, не було навіть музичних редакторів. 

От я приходжу на ефір, там така велика стіна з компакт-дисками і я набираю компакт-диски які я буду ставити. Можна було навіть не почувши, як ведучий говорить в мікрофон, одразу викупити хто це, по піснях. Були такі пісні, які я ставила майже кожного свого ефіру, це Кріс Рі, «Дорога в Пекло», це Бон Джові мені тоді дуже подобався, тобто деякі пісні які просто були твоєю візитівкою і всі знали, що це ти. Ми самі робили ефір, самі створювали музику, планували коли нам виходити в ефір, говорити щось, не говорити і таким чином це не був формат. 

Чіткий формат, який зараз — це основне правило. Коли ти вмикаєш Радіо Рокс, ти знаєш, що там буде, коли ти вмикаєш Джем ФМ ти знаєш, шо буде там. Обираючи радіостанцію, ти розумієш, яку музику і посил ти отримуєш. Якщо ти вмикаєш Мелодія, Ностальжі ти знаєш, що там приємні такі голоси, немов твої друзі, не дуже вже юні, щось тобі скажуть і ти послухаєш там музику свого минулого. 

У 90 такі не було, всі тільки намагалась зрозуміти як це робити, шукали свою територію. Одна з найперших радіостанцій, яка відшукала свою територію, це була одеська Просто Радіо, і вони дуже сильно вистрілили,  тому що в них був дуже чіткий виважений формат. Вони навчалися і у американців, і у росіян, тоді багато хто в росіян навчався, тому що вони трошки нас на той момент випереджали, якщо говорити про розвиток радіо. Вони дуже чітко розуміли що таке формат. 

Просто Радіо першими запровадили такий момент, і це правильно, на Заході так робилося вже дуже багато років, а у нас досі це не робиться. Наприклад, рекламні ролики, за рахунок яких взагалі існує будь-яка радіостанція, обов'язково радіостанції мають переробляти під себе. Якщо ти слухаєш рок-музику, якщо це рок станція, то і реклама не має випадати з контексту, вона має бути на такій же музиці і це подача має бути така ж сама, тобто це має бути органічним гармонійним цілим. 

У нас ні, у нас один ролик робиться, розсилається на всі радіостанції. Просто Радіо були першими, які сказали «Ні, ми будемо виробляти безкоштовно, але свої ролики вашого товару, ваших послуг, але такі, щоб вони були в контексті». І саме тому у них я вважаю перша найгармонійніша з точки зору формату радіостанція в Україні.

Ви одна з перших вели програму про секс і, що важливо, у вас філологічна освіта. Де було оце бажання і чому взагалі ви пішли на радіо маючи такий бекграунд освітній? 

Я завжди хотіла працювати на радіо, ще коли була студенткою. Якщо хтось подумає, що це була мрія працювати радіо ведучою і вона отак швидко збулася то це не так. Коли я закінчила Педагогічний університет, я почула на Гала радіо, що там ми набираємо ведучих. Думаю «О, це воно, це мій шанс, я буду радіоведуча, бо я хочу говорити таке інше». І я зателефонувала за номером телефону, який там лунав. Трубку взяв пан Заремовський, який керував на той момент і стався такий діалог: 

— Я хочу працювати у вас ведучою, я можу бути дуже класною ведучою.

— Надсилайте резюме. 

— Резюме вам про мене нічого не скаже, ви прочитаєте, що я випускниця філологічного факультету і не захочете далі зі мною мати справу, а я ж умію, я можу, я хочу. 

— Надсилайте резюме.

— А як же ви набираєте людей, просто студентів і так далі?

— Дівчино, резюме.

І поклав слухавку. Я, зрозуміло, я не надіслала. Тому що я розуміла, що шансів просто не буде. На випускницю філфаку, що з мене там буде з точки зору тих, хто набирає. Я думала, що мрія про радіо трошки може зачекати, може просто доведеться мені з нею попрощатися. 

Перше квітня, день сміху, вже був рік як я закінчила університет, я працювала вже у ліцеї, вела літературу за власною програмою. Все було чудово, але ж я не розставалася з мрією, тому що я не дуже бачила себе як вчительку назавжди. 

Першого квітня мені було сумно, я завжди там якось розігрувала своїх знайомих. Я взяла записничок, побачила там ім‘я Ірина Остраніца — це була моя однокурсниця.  Думаю, зараз я якось пожартую, а тоді були комерційні станції Гала радіо і були станції Ютар і Київські відомості. На радіостанції Київські відомості проводився розіграш, тобто ти можеш виграти там мільйон гривень, якщо коли тобі подзвонять, то замість «алло» ти кажеш «я слухаю Київські відомості». Якщо так сказати, там отримаєш приз. Ну, я думаю, зараз так і зроблю її розведу. 

Телефоную, вже був вечір вона бере слухавку, каже «Алло». Я кажу «І тільки що ви програли багато грошей, якби ви сказали “Я слухаю Київські відомості” ви там виграли». Вона каже, «що там у вас вже трапилося?» Я думаю, блін, щось пішло не за моїм планом. «Ні нічого не трапилося це я твоя однокурсниця, просто думала тебе розіграти». Вона каже «Я думала, що там щось вже трапилося, тому що я ж зараз директорка радіо “Київські відомості”». От мене розігрує, думаю, вона мене переграла. Каже вона «До речі, дуже добре, що ти мені зателефонувала, нам треба запускати через два тижні еротичну програму ми вже пообіцяли, а ми не можемо знайти ведучу. Можете виручиш мене там на якихось місяць-два, а ми підшукаємо потім когось? Будь ласочка, ми тебе ми тобі дамо автівку, що вона тебе привозила, відвозила, таке інше, нормальну зарплату, просто не можу знайти людину». Я думаю, оце як вона мене розіграла, вона майстер. Знаєте, що я кажу? «Так-так, звісно так, зранку телефонуй мені». 

Я була впевнена, що просто це був взаємний розіграш. Наступного дня вона дзвонить і каже «Ну, ти прийдеш?» Домовлялися. Я не вірю, а вона каже «Ну, серйозно. Нам треба запускати 2 програми: одну про секс, іншу про культуру, ми не можемо знайти ведучих». Я кажу «Слухай, я люблю і те й інше, давай я буду вести і про секс і про культуру».  У мене була програма «Арт понеділок», це було про культуру і була програма про секс, назву я вже не пам’ятаю. Про секс двічі на день, тобто культурі менше часу. 

Тоді існувала лише одна радіопрограма еротичного характеру, це була російська Європа Плюс, Женя Шаден була її зіркою. Це не вона, це був він, але це дуже ретельно приховувалося. Я, мабуть, одна з перших в Україні хто зрозумів, що це не вона, а він, тому що я слухала програми Жені, це був для мене приклад і я почула там жарт. Лунала якась пісня французька, після чого ще Женя своїм чарівним голосом каже «это была песня на французькому языке, наверное о любви, я не знаю, я не владею французьким языком. Но как я владею французьким язычком, мужчины…» І тоді я зрозуміла що це точно чоловік.  Жінка в дев’яності не могла собі такого дозволити. Не могла, тому що це були такі, я знаю, якщо вже російською мовою, то «скрєпи» не можна було, жінка не може такого казати. А  я ще була жінка-дочка, жінка-мати, жінка-дружина, жінка-вчителька, тобто старшокласники слухали. От коли вони там хтось з моїх учнів телефонував на ефір, а в мене був псевдонім Наталі, і казав, а я ж одразу за голосом впізнала, він каже «Наталі, а как вы относитесь к минету?»  Я думаю, «Ігор, завтра у нас урок, я тобі розкажу все як я до цього ставлюся». Що там вже відповідала в ефірі я не пам’ятаю, якось так виїжджала, іноді могла дуже різко і звукорежисер потім казав «Навіщо ти так різко людину, навіщо ти сказала йому “лягайте спати”?» Кажу «Це не слухачі, це мої учні». Отак це відбувалося.

У вас повноцінна шикарна радіо кар’єра і такий початок і куди все це далі пішло розвиватися? 

Я дуже багато років віддала саме музичному формату радіостанцій і на якийсь момент я це просто переросла. Вирішила для себе, що, мабуть, треба поставити крапку. Якраз я була на той момент директоркою Ретро FM, це був український медіахолдинг. Це була найвища точка, якщо казати там про кар’єру, про посади, які  у мене на радіо, тому що це на той момент була найбільша мережа радіо в Україні. 

Якраз Курченко купив акції, пішов Ложкін з холдингу, почалися там якісь перебудови, змінилося керівництво. На той момент, коли я працювала, мене запросив Макс Яковенко працювати в український медіахолдинг директоркою. Зараз Макс очолює Радіо Промінь і дуже вдало. Я вважаю, що це просто для Радіо Промінь — це промінь світла. Макс пішов, прийшли інші люди, почалася така дуже дивна політика і ну я вирішила що, мабуть, треба зараз ставити крапку, тому що я не дуже це вже далі у цьому бачила. 

Я думала, що я поставила крапку назавжди, але тут приїхали з Росії дуже круті медіаменеджери у 13-му році і вирішили робити мега круте розмовне радіо. Саме так почали створювати Радіо Вєсті, причому дійсно були дуже круті фахівці, а це був Олексій Воробйов і Дмитро Солопов, це два дуже крутих медіаменеджера, які навчалися за кордоном і я хочу сказати, що так, як готували цю радіостанцію, ніколи в Україні не було такого розмаху радіостанції. Починаючи зі студії яка була на той момент коли вона існувала, це була радіостанція найкрутіша в Європі, це точно. Не було більш сучасної, більш крутої радіостанцій взагалі в Європі. Там одразу 3 ефірні студії, 2 звукозаписуючі, це був як космічний корабель. 

У чому був його феномен? Ми знаємо історію з Роднянським і 1+1, де він зібрав найсильніших, а яка історія була у Вєстєй?

Я була консультантом з українських питань на радіо, до того як мене запросили бути ведучою. А я ще була директоркою радіо, тільки-тільки пішла, і от я консультувала по якихось моментах, там, «національні особливості українського радіо» Українське радіо я маю на увазі не як бренд, а радіомовлення.

Ти сам дав відідповідь на запитання «в чому феномен», коли говорив про Роднянського. Він зібрав сильних, розумієш? В Україні дуже часто керівники медій бояться набирати сильних, тому що вони бояться, що хтось може бути сильніший або бояться, що буде дуже багато хвиль. Або навіть вони можуть іти займати посаду маючи там, я не знаю, наміри створити щось таке еволюційне круте і дуже сильне, але стілець настільки зручний, настільки м’який, настільки хороша зарплата, настільки подобається на цій посаді і не хочеться її втрачати, що щоб зберегти цю посаду, що треба? Щоб не було багато хвиль, бо скинути можуть хвилі з цього крісла. 

Хто не ризикує, той не п’є шампанського. Знають всі цю фразу, але хто не ризикує, той і не втрачає, тобто ризик — це або ти отримуєш, або ти втратиш. На жаль, дуже багато медіаменеджерів бояться втратити своє м’яке крісло і не хочуть ризикувати. Роднянський не боявся. Ті російські менеджери прийшли, вони заключили контракт на рік, вони знали, що через рік вони підуть. Там була розмова спочатку про 3 роки, ну підписали вони на рік. Коли Солопов і Воробйов погодилися створити таку радіостанцію, вони дуже чітку умову поставили: щоб протягом року взагалі ніякого тиску, навіть на йоту, щоб ніхто не смів впливати, ніхто не ліз в політику радіостанції. Це була їх дуже важлива умова, що вони подають об‘єктивну інформацію. Ні в якому разі ніяких маніпуляцій тільки чесно і об’єктивно. 

На це погодилися, ті хто спонсорував на цю радіостанцію, тому що дійсно, треба спочатку, щоб люди повірили-полюбили, а вже коли вони повірять, коли вони приходять кожного дня їсти у твоєму ресторані котлетки, то один раз ти можеш замість котлеток підсунути якусь там пігулку, яку людина проковтне і стане ватною, наприклад. Тобто спочатку була така дуже жорстка умова, що рік ніхто не впливає, взагалі не втручається ніяк і після першого року їм запропонували продовжити контракт, але вже політика почала змінюватися. Почався вплив і вони не продовжили контракт тобто вони сказали, вони не хотіли, щоб був вплив, тому дійсно вони пішли. 

Я не хочу виправдати, сказати, що Дмитро Солопов, Олексій Воробйов такі хороші, я не знаю насправді, чи вони за Україну, чи ні, я не знаю. Але вони дуже круті і об’єктивні медіаменеджери і вони дійсно не дозволяли втручатися в політику радіостанцій, вже коли вони пішли, от тоді почались якісь спочатку там вкраплення маленькі. Ніхто з колективу радіостанції не хотів і не збирався там щось таке робити, тому почали запрошувати. Одну людину запросили, потім іншу людину, тобто через конкретних людей почали по трошки впливати, впроваджувати ці думки, які хотіли, але перший рік існування Радіо Вєсті — це була дійсно абсолютно об'єктивна радіостанція і там була зібрана команда сильних. Їхня мета була зібрати найсильніших в Україні, вони хотіли зробити таке українське «Ехо Москви», таку «карманну опозицію». До речі, Вєнєдіктов, головний редактор «Ехо Москви» був в мене на ефірі. Я вдячна Ганапольському, тому що він сказав «Буду тебе вчити брати інтерв’ю правильно у розумних людей. Привезу тобі завтра когось»,  і він просто без попередження приводить Вєнєдіктова.

Дійсно, Радіо Вісті навчили і мене і всіх, хто там працював, дуже багато чому, але це була дуже сильна команда це була команда сильних гравців, і, що найдивніше, що ми були дійсно командою, тому що це так рідко вдається зібрати команду зірок, які будуть грати разом. Я хочу сказати що от, наприклад, книга «Українці XYZ», це проєкт, який ми робили за допомогою Українського Культурного Фонду. Ми зібрали дійсно зірок і ось там як кураторка проєкту я вперше відчула наскільки важко, щоб білки і жири грали разом команді. Це була головна проблема, яку ми вирішили, але на Радіо Вісті це не було проблемою. Дійсно зірки грали разом.

Перейдемо до цього проєкту книги. Де зарита ідея? Чому це раптом виплило і захотілося попрацювати саме з таким контекстом? Звідки ідея була створити таку історію?

Я просто дуже люблю старі фото, я люблю вернакулярну фотографію, взагалі-то я як філокартистка захоплююся і листівками, і світлинами дуже старими. Дев’яності, до яких зараз дуже велика цікавість, і цікавість дуже різна, то там, наприклад, Росія дуже зараз впроваджує також цікавість до дев'яностих, але там трошки інший контекст. Там зараз люди що кажуть от Путін там такий поганий і чому зараз використовує дев’яності: от подивіться, в дев’яностих там як жахливо було! Нема було чого їсти, нема було що вдягнути, це був жах, жах, жах, а зараз у вас все є! Тобто там використовують дев’яності типу для порівняння — подивитись як було погано, як добре зараз. Насправді я дуже хотіла, щоб саме так… Іноді я навіть у нас в Україні бачила таку подачу, що дев’яності — це ужас, жах, подивіться! Де так поміж строчок така думка, «отримала Україна незалежність і все стало погано, бачите як погано було там в перші роки незалежності!» Не було погано в перші роки незалежності. Так, в 90-ті було важко, була економічна криза, але не тільки в Україні. Вона була б ну у будь-якому разі. Так, те, що ми відкоркувалися нарешті, відірвалися від Росії, це може посилило на якийсь момент кризу, але, вибачте, коли людині роблять операцію, щоб вона вижила, щоб вона жила далі — операція це дуже боляче і після операції людина лежить в реанімації. Потім переводять в палату, це дуже такий болісний період, але потім вона жива. Вона починає знову рухатися, знову відчувати життя, а не помирати.

Тому, звісно, дев’яності — це коли у нас наклалася ця операція наклалася на економічну кризу. Так, це було дуже важко, але… Просто ця книга, вона показує, і тут я вдячна Дмитру Терешкову, я навіть не очікувала від нього такої рецензії, мені дуже приємно, що він дуже хорошу рецензію написав на цю книгу, що це ну ледь не єдина правдива книга про українців. Тому що в нас завжди або глянець, або шаровари, або всі сумують і плачуть. Так, українській культурі сум притаманний, але ж зараз вже не ті часи. Якщо ми говоримо про сучасність, то можна вже трошки інакший підхід до цього мати, тобто ми вже не під ярмом тієї ж Росії або Польщі, то давайте вже трошечки без суму, давайте трошки інакше дивитися на речі. 

Ви кажете там під ярмом з одної сторони, з іншої сторони, сум притаманні культурі. Питання: як дивиться? 

Головне: не пояснювати, не давати поради як це сприймати. Добре це, чи погано. Це наша проблема. Люди звикли, що всім пояснюють. Показують, наприклад, ось нова книжка — це погано. Або ось нова книжка — це добре, а тут у цій книжці це добре, а це погано. Ні, люди хай самі вирішують. Це і є наша проблема коли весь час людям пояснюють що добре, а що погано за них, то вони перестають самі думати і робити висновки. Якщо просто показувати і людина тоді коли їй не сказали добре це чи погано (я утрирую звісно) вона має сама трошки починати замислюватися робити висновки і запускати там якісь когнітивні процеси. Оцінювати прикладати до себе емоційно на це якось відповідати.Це і є головне, що несе культура. Культура показує, не навчає прямо. Для цього є школи і вузи. Культура показує і культура має показати і викликати реакцію, емоційну або іншу якусь, інтелектуальну реакцію, це вже який відгук буде у глядача, слухача, читача. Можливо, відповідь у цьому. Занадто довго все ми розжовували. І що зараз робиться на телебаченні… Там як маленьким дітям пояснюють що добре, що погано і людина просто перестає думати, вона починає думати меседжами, які вкладаються в голову через спікерів, через якісь моменти

 Зараз українське покоління таке міксоване, тому що змінюються всі, ікси, ігреки, зети… Чи ці зміни якісні і в кращу сторону? У чому саме ці зміни? 

Звісно ми змінилися. XYZ, і чому саме три покоління ми дослідили в цій книзі. Теорію поколінь вигадали американці це спочатку було чисто для маркетингових задач і цілей. Вона умовна як і будь-яка теорія, тобто соціоніка, наприклад. Там скільки, 16 психотипів. Так, є люди, які ідеально під психотипи підпадають, є які не ідеально. Теорія поколінь — це теж узагальнення і воно не може бути абсолютним. Є винятки. Але все ж таки це узагальнене поділення на покоління воно не просто так. В чому сутність? Це не просто вікове поділення. Коли формується людина? В дитинстві і юнацтві найбільше. Звісно, можна змінити себе, можна стати кращим, але незалежно від нашого бажання, дитинство і юнацтво нас найбільше формує. А що ще нас формує? Все що навколо, побут, економіка, саме тому 90-ті так вплинули на тих нещасних іксів. Це моє покоління, чиє юнацтво і молодість прийшлися на 90-ті, ми народилися ще в СРСР, а дорослішали вже в незалежній Україні і ми бачили як просто згорають гроші, які не були переведені в долари, тому що національна валюта, то щодня інфляція як чарівна паличка раз і знищувала всі ці гроші. Я пам’ятаю, що надійніше за все було, щоб гроші були в доларах і вдома. Досі ікси, навіть просунуті, які більш довіряють банкам і таке інше, вони все ж таки хочуть гроші тримати в нерухомості, або в доларах вдома.

Що стосується ігреків, вони найбільш таке цікаве покоління. Ікси — цеце 65-80 роки народження, ігреки — з 81 до 98. Зети — це ті, кому він 12 до 24, а от якраз між ними, між 24 і 40 роками — це ігреки. Ігреки найцікавіші тим. що вони якраз… знаєте, як у зебри там темна світла рисочка, і ось ці ігреки вони між своїми батьками іксами і між зетами, які такі емпатичні, соціальні і ті ігреки вони найменш, до речі, емпатичні, вони найбільш егоїстичні, і найменш соціалізовані. Можна навіть сказати, чому це так відбувалося, тому що соціалізація іксів була з ними з дитинства. Якщо в класі з тобою не дружать — тобі погано. Якщо у дворі не дружать — тобі погано, ти сам-один. Вони пам’ятають такий фільм «Чучело» про булінг шкільний, там як бойкоти влаштовували. Мені дуже соромно в цьому зізнаватися, я навіть сама влаштовувала бойкот в школі проти дівчинки, яка докладала все нашій класній керівниці, я була такий Робін Гуд, як мені здавалося. Зараз я розумію, що це було погано. Будь-який булінг він поганий. Навіть якщо це був справедливий булінг — це все одно погано. Але ми були соціалізовані, ми були в команді. Зети зараз в команді інтернету. Вони навіть змалечку спілкуються в соцмережах і так далі. Ігреки коли були дітьми, комп’ютери вже були, але інтернет ще не був такий поширений. Ігри були комп’ютерні сам-на-сам зазвичай. У дворах не були популярні командні ігри і не було ще інтернет-спільноти. яка ж в зетів, тому ігреки найменш соціальні. Нас виховували радянські батьки і тоді було не дуже доречно хвалити публічно, пишатися успіхами своїх дітей публічно, бо це не педагогічно. Навіть мене мій батько, він визнаний найкращим викладачем року у КНЕУ, навіть він, кого люблять студенти, мені казав, коли я похвалилася успіхами свого синочка з математики він мене відвів убік і каже «Ти що, хіба можна дитину по всіх хвалити?» «А чому ні? я ж пишаюся?» «Так не можна» і він в це свято вірив. Ікси так і росли, що не можна нас хвалити публічно. Тому ми всю свою ніжність віддали нашим дітям ігрекам. Ви повірили, що ви найкращі. І це з одного боку добре, а з іншого погано. Тому що ігрекам складніше переносити якісь невдачі, ікси і зети справляються з цим краще.

Наші ікси, ігреки, зети від європейських чи американських чимось відрізняються?

Зети майже не відрізняються, ігреки й ікси - так. Особливо ікси. Тому що у нас були свої 90.

Я думаю що наші ікси вони набагато більш загартовані, аніж ікси європейські або американські. Я вже говорила, що ікси наші народилися в СРСР, а потім дорослішали в незалежній Україні, але нам було легше, ніж нашим батькам, тому що вони прийшли в незалежну Україну вже сформованими людьми, у яких щось було і вони щось втрачали. Хтось набував, хтось набував. І ті, хто втрачали, думали хто в цьому винен? Ну, може незалежна Україна. Нам іксам простіше, тому що ми прийшли в Україну юні, молоді, і це наша країна, ми не хотіли іншої. Для нас це була перемога, ми любимо незалежну Україну. Ми вміємо перемикатися (я не хочу, щоб це звучало як пристосовуватися, бо це не дуже добре), ми вміємо змінюватися заради добрих змін і це робить нас сильнішим. Ми пережили 90-ті в Україні і, повірте, ми можемо пережити вже. І ті 90-ті, і все інше, те, який волонтерський рух у нас відбувся, коли почалася війна і був Майдан, мені здається, що тут частково коріння і там, коли ми допомагали один одному. Знаєте, колись мені хтось з знайомих сказав. чим відрізняється Україні від Росії? Він каже «Розумієш, в Росії після того, як розпався совок, там зберігся патерналізм, там продовжували піклуватися про людей, розповідати як їм жити і все за них вирішувати. В Україні 90-ті - це анархія». Ми ніколи були не потрібні. Ми розуміли, що треба виживати самим, але на нас і не тиснули, не було такого тиску як в Росії і це нас навчило багато чому. Можна порівняти, що росіян вчили плавати у гумових кругах чи як це називається, вони собі плавали й ілюзія, що ти пливеш, але насправді ти без цієї гуми потонеш, а українців просто покидали у воду —і там по-собачи чи як, але ти маєш виплисти. І ми навчилися плавати. Я вважаю, що це головна відмінність, чому ми відстояли свою незалежність, чому відбувся Майдан, чому такий план Росії увійти в Україну не вдався. Саме тому, що ми навчилися стояти за себе і коли хтось… Так, ми навчилися не очікувати допомоги зверху, але ми не дозволимо зазіхати на наше. Це я кажу про те, чим наші ікси відрізняються від європейських. А зети.. вони вже самі як і європейські та американські зети знають, що треба боротися за себе. 

Головна відмінність зетів від іксів та ігреків — зети дійсно люблять Україну. Вони дуже патріотичні, але у них трошки інше явлення про патріотизм. Для іксів покинути країну — це зрада, а для зетів, вони можуть спокійно у будь-якій країні навчатися жити працювати і робити щось для України, відчуваючи себе при цьому патріотами, тому що вони допомагають, хоч і не тут. Наприклад, Андрій Доскріб, який артдиректор цього проєкту, він живе і працює в Польщі, він переселенець з Донецьку. В Києві місця не знайшлось, а в Польщі він поважний куратор, але він і з Польщі займається українською культурою, тобто вони (хоча він не зет) до цього саме так ставляться. Вони космополітичні і це їм не заважає любити Україну і робити для України.

На завершення: що читає Марта Мольфар?

Я з дитинства була книгоїдом, я ковтала книжки одну за одною, я почала читати в 5 років, причому навчилась сама, це дуже здивувало моїх батьків. Я дуже любила і люблю читати, але останнім часом я сама бачу, що я стала читати менше, дійсно. Зараз я дуже люблю художню літературу, надаю їй перевагу, але зараз більше купую і читаю нонфікшн, тому що я займаюсь багатьма проєктами і хочу бути більш обізнаною в різних сферах. Просто зараз я читаю книгу Катерина Липа, наша українська письменниця, журналістка, дослідниця архітектури, книга її називається «Історія архітектури: містика і війна». Саме про українські фортеці, споруди, їхня історія, містична складова. Дуже цікаві речі.  Нещодавно я почитала книгу Олексія Гедеонова «Дні яблук». Це такий магічний реалізм, дуже цікаво. Взагалі мені здається, що магічний реалізм притаманний українській літературі. Це паперові книжки, але чесно зізнаюся, що я останні три роки я більше слухаю книжки, ніж читаю. Зараз я віддаю їм перевагу, тому що вони звільняють руки і звільняють очі. Можна паралельно робити якусь механічну і роботу і при цьому слухати. Я дуже щаслива, що в нас є АБУК, що в нас дійсно є тепер джерело, де можна брати якісний звук, начитку книжок. Я дуже щаслива, що сучасні аудіокнижки вони все ж таки сучасні. 

Коментарі
Поки немає коментарів
Написати коментар
Прізвище ім'я*
Email
Введіть коментар*
3 + ? = 11
Введіть капчу*
×
єПідтримка