0 Кошик 0,00 грн
0 Кошик 0,00 грн

«Про людину чимало розкажуть книжки, які вона бере в бібліотеці» — уривок із книжки «Остання бібліотека»

Тридцятирічна помічниця в бібліотеці Джун Джонс ніколи не покидала сонного англійського села Чалкот. Сором’язлива й відлюдькувата жінка весь час проводить у бібліотеці, де колись працювала її мама. Але їй доводиться вийти із зони комфорту, коли цьому місцю з такими затишними і рідними книжковими полицями загрожує закриття. Ризикуючи втратити роботу, Джун об’єднується з групою дивакуватих, але водночас відданих місцевих жителів, які розпочинають кампанію за збереження бібліотеки. Джун мусить нарешті змінити життя, адже, рятуючи улюблену бібліотеку, вона може врятувати й себе. Уривок із роману Фреї Семпсон «Остання бібліотека» публікуємо у матеріалі.

Зображення з книги Фреї Семпсон "Остання бібліотека

Про людину чимало розкажуть книжки, які вона бере в бібліотеці.

Коли на роботі було тихо, Джун полюбляла грати в гру. Вона обирала когось серед відвідувачів і залежно від книжок, які вони читали, вигадувала їхні життєві історії. Сьогодні щасливицею стала жінка середнього віку — вона вибрала два романи Даніели Стіл і путівник по Ісландії. Трохи подумавши, Джун вирішила, що ця жінка застрягла у шлюбі без кохання, можливо, з хамським, агресивним чоловіком. Вона планувала втекти у Рейк’явік, де закохалася б у місцевого брутального бороданя. І коли здаватиметься, що справжнє щастя в її руках, раптом з’явиться її чоловік і промовить...

— Що ж, це повне гівно.

Замріяність Джун куди й поділася, коли вона зауважила перед своїм столом пані Бренсворт — та вимахувала у неї перед носом якоюсь книгою. Це був «Залишок дня» Кадзуо Ішіґуро.

— Що за даремна купа сміття. Пани і слуги? Капіталістична пропаганда, не більше. Навіть я можу краще написати.

Пані Б відвідувала бібліотеку кілька разів на тиждень, завжди у дублянці та рукавичках без пальців, навіть у розпал літа.

Здавалося, вона обирала книги випадково; одного дня це міг бути посібник для сантехніків, а вже наступного — твір нобелівського лауреата. Та що б вона не прочитала, результат був завжди такий самий.

— Я, мабуть, на знак протесту здам читацький квиток.

— Мені шкода, пані Бренсворт. А може, хочете першою переглянути наші новинки?

— Скоріш за все, там саме лайно, — відповіла пані Б і рушила до полиці зі спортивною літературою, залишаючи за собою легкий аромат мокрої кози.

Джун закінчила пакувати старезний візок із поверненнями і вирушила з ним у мандрівку кімнатою. Чалкотська бібліотека знаходилася у колишньому приміщенні сільської школи — будинку із червоної цегли, зведеному у сімдесятих роках XIX століття. Будівлю передали бібліотеці лише через вісімдесят років, та дещо в ній залишилось незмінним, зокрема вічний протяг, дах із кам’яної черепиці, котрий протікав під час сильної зливи, скрипляча дерев’яна підлога та сім’я наполегливих мишок, котрі прогризали собі дорогу крізь коробки з архівами на горищі. Востаннє сільська рада відремонтувала бібліотеку десь у дев’яностих, додавши лампи-трубки та казенні зелені килими. І все ж Джун любила уявляти, яким був будинок у первозданному вигляді, коли на місці стелажів стояли ряди парт, а за ними брудноносі діти вчилися писати на запилених табличках, немов зійшовши зі сторінок «Джейн Ейр».

Штовхаючи візок поперед себе, Джун зауважила шефиню, що йшла назустріч. З її сумочки визирав примірник «Місіс Деловей».

— У мій кабінет. Вже.

Марджорі Спенсер була керівницею бібліотеки і свій бейджик носила гордо, немов військову медаль. Марджорі твердила, що читає лише інтелектуальні романи, проте Джун знала, що вона продовжувала «П’ятдесят відтінків сірого» щонайменше тричі.

Джун пройшла слідом за шефинею до її кабінету. Насправді це була комірчина і водночас кімната для персоналу, проте Марджорі вже давно доставила там свій робочий стіл і навіть повісила на дверях іменну табличку. Місця на крісла для відвідувачів не залишилося, тому Джун вмостилася на гірці офісного паперу.

— Це все виключно entre nous, але мені щойно дзвонили з ради, — почала Марджорі, граючись перловим намистом. — Вони хочуть, щоб я прийшла на термінову зустріч у понеділок. До залу засідань, — вона зупинилася, упевнюючись, що Джун була достатньо вражена цією інформацією. — Тобі доведеться справлятися самій, поки мене не буде.

— Окей, без проблем.

— Вже запізно, щоб скасовувати МелоХвилю, тож цим теж мусиш зайнятися.

Джун стиснулось у грудях.

— Якщо чесно, мені шкода, але я забула, що Алан...

— Жодних але. До того ж це чудовий досвід для тебе — коли з Різдва я вийду на пенсію, моя наступниця і так, мабуть, захоче, щоб ти перейняла ці заняття.

Джун похолола від однієї думки.

— Марджорі, ви ж знаєте, я не можу...

— Заради Бога, Джун, це всього лише дитячі пісеньки, а не «Хвалебні пісні» на BBC.

Джун вже було відкрила рота, щоби посперечатися, та Марджорі відвернулася до комп’ютера, усім виглядом показуючи, що її не варто більше турбувати.

Джун вийшла з кабінету, намагаючись ігнорувати біль у грудях. Була вже майже п’ята, тож вона розпочала щоденний ритуал замикання бібліотеки. Розставляючи на місця покинуті книги та журнали, вона уявляла усі ці піднесені лиця на МелоХвилі, дітей та батьків, що з нетерпінням очікували на її виступ. Джун мимоволі здригнулася, і стос газет випав їй з рук на підлогу.

— Допомогти вам, люба? — визирнув із крісла Стенлі Фелпс.

— Дякую, не треба, — відповіла Джун, збираючи розсипані сторінки. — Вже п’ята, на жаль, уже час іти додому.

— Чи могли б ви спершу мені допомогти? Взаємодія запобігає цьому. Вісім літер, перша І.

Джун на хвилину замислилася, подумки розбиваючи відповідь на складові, так як він її вчив.

— Можливо, ізоляція?

— Браво!

Фото книги "Остання бібліотека" Фрея Семпсон

Стенлі Фелпс, цінувальник історичних романів, що описували часи Другої світової війни, приходив у бібліотеку майже щодня, відколи Джун почала тут працювати десять років тому. Він носив твідовий піджак і розмовляв, неначе персонаж гумористичного роману П. Ґ. Вудгауза, і Джун уявляла його життя посеред переквітлої величі, у шовкових піжамах та з лососем на сніданок. Кросворд у «Дейлі Телеґраф» був одним із його щоденних ритуалів.

— Перед тим як піти, я хотів би дещо вам подарувати, — Стенлі сягнув рукою до старенької зім’ятої торби на закупи і витягнув звідти букет зів’ялих квітів, обмотаних ниткою.

— З днем народження, Джун.

— Ох, Стенлі, не треба було, — зніяковіла Джун. Вона ніколи не обговорювала свого особистого життя з будь-ким у бібліотеці, але кілька років тому Стенлі звідкись дізнався, коли у неї день народження, і відтоді ані разу не забув її привітати.

— Маєте плани на вечір?

— Лише зустрітися з давніми друзями.

— Що ж, сподіваюся, гарно проведете час. Ви заслуговуєте на гучне святкування.

— Спасибі, — відповіла Джун, втупившись у квіти та не наважуючись глянути йому у вічі.

О пів на шосту Джун вийшла надвір, занурившись у тепло червневого вечора. Вона замкнула важкі вхідні двері бібліотеки та пішла Променадою, повз сільський магазин, паб із національним прапором над дверима, стару пекарню, де вони з мамою щосуботи купували пончики з повидлом. Побачивши перед поштою декількох бібліотечних бувальців, Джун привіталася з ними кивком і спустилася пагорбом, минувши сільський скверик, китайський ресторанчик «Золотий дракон» з їжею на винос, та повернула ліворуч, у мікрорайон Вилловмід. Зведений у шістдесятих роках XX століття, Вилловмід був справжнім мурашником ідентичних дуплексів із квадратними газонами та сміттєвими баками на під’їзних доріжках. Саме тут Джун мешкала, відколи їй було чотири, у будинку з зеленими вхідними дверима та вицвілими червоними шторами.

— Я вдома!

Вона скинула кардиган, відставила черевики на полицю для взуття, щоби були напохваті у понеділок зранку, та пройшла у вітальню. Одна з рамок на стіні перекривилася, і Джун поправила її, насуплено глянувши на кучеряву дівчину-підлітка у брекетах, котра витріщалася на неї з фотографії. На щастя, брекети були давно забутим минулим, на відміну від божевілля каштанових кsучерів, котре вона щодня вгамовувала тугою ґулькою. Упевнившись, що фотографія висить рівно, Джун пройшла вітальнею до великої книжкової шафи, що займала всю стіну ліворуч, заповнена охайними рядками книжкових корінців. Ч. Адічі; Л. М. Олкотт; М. Енджелоу. Знайшовши потрібну книгу, вона пішла з нею до кухні, де поставила у мікрохвильовку заморожену лазанью і налила собі келих вина.

У домі не чутно було ані звуку, жодної ознаки життя, окрім невиразного шуму сусідського телевізора. Джун перевірила сьогоднішню пошту: листівка з графіком вивозу сміття та примірник «Данінґшир Ґазет». Перевірила, чи поміж сторінками не сховалися якісь вітальні листівки на день народження, однак нічого не знайшла. Ледь чутно зітхнувши, Джун хильнула трохи вина.

Від писку мікрохвильовки вона з несподіванки підскочила. Схопивши лазанью та переклавши її на тарілку, Джун додала кілька шматочків огірка для оздоби. Сіла, взяла в руки книгу, пошарпану та виснажену постійним перечитуванням, із ледь помітними словами «Гордість і упередження» на обкладинці.

Обережно розгорнула та перечитала присвяту:

18 червня 2005 року
Дорогому сонечку Джун
Щасливих дванадцятих уродин.
Ти не самотня, якщо з тобою хороша книга.
Цілую і люблю,
Мама

Джун проковтнула шматок лазаньї, розгорнула першу сторінку і заходилася читати.

Передзамовити книжку Фреї Семпсон «Остання бібліотека»

Більше книжок про книжки шукайте за посиланням у книжковому інтернет-магазині laboratoria.pro

 

Відгуки і рецензії
Поки немає коментарів
Написати коментар
Ваше Ім’я*
Ваш Email*
Введіть текст*