0 Кошик 0,00 грн
0 Кошик 0,00 грн

Про таких, як ми, не пишуть на обкладинках журналів

Це може бути ваша сусідка, яка щоранку виходить на пробіжку, блогерка, за якою вам подобається слідкувати у соцмережах, або навіть близька подруга. Усі вони можуть виявитися жінками, які безуспішно намагаються стати мамами. Книжка «Не вагітна» створена на особистому досвіді авторки. Понад п'ять років невдалого планування вагітності стають болісною, місцями смішною, але відвертою історією про молоду жінку, яка мріє про материнство. Цей автобіографічний роман порушує чимало непростих тем: про соціальний тиск і походи до лікарів, нетрадиційну медицину і спроби штучного запліднення, подвійне життя у соціальних мережах, еміграцію і повернення в Україну. Уривок із книжки публікуємо в матеріалі!

Фото книжки "Не вагітна" Каріни Савариної

Про таких, як ми, не пишуть на обкладинках журналів

Наша невеличка квартира з сучасним ремонтом (зробили після весілля) знаходиться на 4-му поверсі сірого панельного будинку. З вікон я бачу точно такі самі багатоповерхівки з різними вікнами, у нас кожен сам собі архітектор. Дерев’яні, пластикові, старі, нові, косі, гладенькі, облущені від старої білої фарби, заклеєні фольгою від сонця. В одному вікні цілий рік щовечора вмикається новорічна гірлянда і мерехтить з вечора до ранку по черзі зеленими, червоними, білими та синіми вогниками по 1,5 секунди. Щодня мені хочеться відкрити фотошоп і вирізати та видалити всі ці будинки разом із людьми. Через них з нашого вікна видно лише маленький клаптик неба. Сьогодні, на короткий час, через цю шпарину до мене визирнув місяць.

Я не могла заснути. Ліфт знову не змастили, тож він гучно скрекоче, і чим глибше ніч, тим гучніше відчувається той звук, повзе по бетонних стінах знизу вверх. Коли він зупиняється, його трясе і гойдає в усі боки. Двері відчиняються, чую цокання підборів, сміх дівчини і бурмотіння хлопця. Зіггі гавкнув і перевернувся на інший бік. На трасі гуділи мотоцикли, доживаючи свої останні дні перед довгим зимуванням під брезентовими чохлами у гаражах.

Сусід усю ніч подорожував, переглядаючи по телевізору «Орел і решка». Раз на 40 хвилин я чую заставку нової серії. Поперемінно бовкає то жіночий, то чоловічий голос. Мій чоловік сопе під боком. Я тихенько встала і пішла шукати в маленькій зеленій сумочці трав’яні снодійні, які підкладає туди моя свекруха.

На кухні випила склянку води і дістала з пакета сільські гостинці з вишивкою. Все розклала. Ввімкнула настільну лампу, хрумнула червоним яблучком із нашого саду і почала розбиратися зі схемою вишивки. Година пролетіла швидко, на клаптику тканини з’являлося обличчя першого янгола. Потім прийшов сон. Снилися якісь дороги, потяги, собаки, незнайомі люди.

Прокинулася дуже рано. Сусідка о 7:00 почала робити відбивні. Мешканці київських квартир знущаються з вас різними способами: поганою музикою, гучними сварками по телефону, вічними ремонтами та дітьми. На вихідних маю весь набір звуків, окрім дриля хлопця з другого поверху. Він довбає мені мозок весь час, доки я тут живу, з 9-ї до 18-ї щодня. Щоправда тільки у будні дні.

Роблю тест на вагітність. Домальовую синім фломастером другу смужку. Метод називається візуалізація. Прочитала в модній книжці про мотивації. Намагаюсь уявити, яка буду щаслива, як скажу цю новину чоловіку, зніму його реакцію на відео.

Стоячи у профіль перед великим дзеркалом у вітальні надуваю живіт. Я буду гарненька з животиком? Мені пасуватимуть груди, налиті молоком? Мама була красунею, коли носила мене в животі. І я буду. Скоріше б уже.

На кухні я намазала шматок білого хліба шоколадною пастою. Запиваючи його кавою, відкрила папку «Сніданки» через додаток пінтерест у телефоні.

Наш сусід Юрій Павлович щоранку підгодовує голубів. Його вікно щедрості знаходиться поряд із моїм вікном ненависті. Коли голуби летять до його руки Ісуса, що так щедро сипле пшеницю та хліб, у моє вікно летить гівно, яким серуть голуби в той момент, як підлітають ближче. Сусід, напевно, думає, який він молодець, а я беру довгу палицю з ганчіркою на кінці та мию вікна.

Фото книжки "Не вагітна" Каріни СавариноїПісля сніданку я лежала у ванній і надувала живіт, який визирав з-під білої піни пупом догори. У двері квартири гучно постукали. У великому місті сусіди майже ніколи не приходять і знати ви їх не будете. І коли хтось до вас стукає у двері, ви підстрибуєте, як попкорн на сковорідці, з переляку, бо скоріше за все ви когось знизу затопили. Я швидко загорнулася в халат і побігла до дверей. Наш собака почав лаяти що є сили та крутитися навколо своєї осі.

— Хто там? — спитала я гучніше, ніж можу, дивлячись через вічко у дверях.

— Ето Юрій Павлович, ваш сосєд, пріньос вам подарок, — сказала сива голова через двері.

Ох, бляха, який ще «подарок». Собака продовжував гавкати. Ненавиджу такі моменти, коли чоловіка немає вдома. Ну хоч пес є, він у нас трусло, але великого розміру і гавкає добряче.

Я відчинила двері й видавила із себе посмішку.

— Добрий день, Юрію Павловичу, так що ви кажете?

Це один із двох сусідів з усього нашого дому, кого я знаю по імені. Бо він постійно знаходить привід зі мною поговорити, то про сенс життя, то про погоду, то про політику.

— Кніжку пріньос, сам напісал, вот хотєл вам подаріть.

— Ой, це так приємно, — збрехала я та взяла до рук книжку, — дуже вам дякую, люблю читати.

Собака продовжував гавкати, як скажений. Хтось зверху чи знизу почав дрилити стіни.

— Да, пачітайтє, ето о моєй жизні, я столько всєго повідал (ага, з передач про подорожі — подумала єхидно я), вот рєшил об етом расказать, так сказать, — сказав, переминаючись з ноги на ногу, сусід.

Мені стало страшно, що він зараз сам себе запросить у гості, щоб поділитися своїм творчим шляхом.

— Вибачте, мені треба збиратися, тож.

— Да-да, конєшно, только обязатєльно почітайтє і раскажіть, как вам, окєй?

— Обов’язково! — Я закрила двері і провернула замок вліво два рази, нижній і верхній про всяк випадок. Собака не переставав гавкати весь цей час.

— Зіггі, малий, ти молодець, — почухала я за лівим вушком нашу чорну лякливу блискавку.

Я погортала книжку, ковзаючи очима по декількох рядках, про те, як Він щось там зрозумів, а потім з’явилася Вона, а потім Він з Нею пірнули у кохання на віки вічні, бла-бла-бла. Я закрила книжку і кинула її у коробку з рекламними газетами із супермаркетів. Цей ящик ми возили на дачу, коли збиралися робити багаття на шашлик.

Я змила піну під душем, вдягла стару в’язану сукню, стрибнула в білих шкарпетках в чорні мартінси і, не зав’язуючи їх, пішла в книжковий магазин. На нашому поверсі зупинився один із двох ліфтів, ширший. Двері зі страшенним скреготом повільно відчинилися, і я побачила двох мужніх чоловіків, які тримали захований у синьому чохлі труп. Було схоже на музичний інструмент, але по формі людського тіла.

— Добрий день, — випало з мене.

Чоловіки промовчали.

Ліфт знову повільно пискляво зачинився і поїхав униз. Я ще раз натиснула кнопку. Приїхав другий, маленький ліфт, у якому стояла колишня зі своїм собакою. На ній були довгі панчохи та дві косички, вона жувала гумку з ароматом чогось дитячого, через навушники лунали гучні цимбали. Лоліта довбана. Все, як завжди, вона дихає мені у потилицю, я її ненавиджу. Хоча чому мені її не любити, вони розійшлися задовго до моєї появи, кожен уже мав своє особисте життя. Просто нас єднав спільний будинок. Просто так сталося, що вони закохалися одне в одного в цьому ж самому ліфті, коли вперше там побачилися. Просто я не люблю цю історію.

Надворі стояли автомобіль міліції та сірий старезний бусик, у нього ті двоє гарненько вклали труп під тихі розмови про щось вчорашнє. Міліціонер посміхався на весь рот мужику, що показував розмір щуки, яку піймав минулого літа, повз них кульгав підбитою лапою місцевий рудий собака, ще один сусід сипав із вікна голубам пшеницю, а вони, такі жирні, гулькали і жерли її, колишня у навушниках пішла за дім, труп тихенько лежав на дні автомобіля, жінка з третього поверху щойно дізналася, що у неї рак грудей.

Я пішла у книжковий. По дорозі купила смачний французький багет та смикала з нього, як пір’я, скоринку маленькими щіпками і жувала.

Зліва направо задзеленчав червоний і старий, як розповіді про Юрія Гагаріна, трамвай. Увесь транспорт зупинився, люди пішли назустріч одне одному, доки голос на стовбі 15 секунд нерозбірливо повторював: «Прохід дозволено», я перебігла через дорогу, трамвайні колії та ще одну дорогу.

У книжковому магазині я шукала щось типу «Роки планування вагітності», «Як не зійти з розуму, поки плануєш», «Усі навколо вагітні, крім тебе?», «Плануєш вагітність — не сумуй, ти не сама». Але такі книги ніхто не пише. Все про щасливих кругленьких вагітних, у гарненьких сукнях із руками на животі. Виходить, що ви існуєте, а нас немає.

Ми сидимо в коридорах лікарень, на форумах планування вагітності, для нас побудовано безліч клінік, де роблять ЕКЗ, ми ревемо, дивлячись на одну смужку на тесті, але ми не з’являємося в просторах гарних інстаграмів, про нас не пишуть на обкладинках журналів, я не бачила жодної статті про щасливе життя з довгим плануванням вагітності.

Купити книжку Каріни Савариної «Не вагітна»

Відгуки і рецензії
Поки немає коментарів
Написати коментар
Ваше Ім’я*
Ваш Email*
Введіть текст*