0 Кошик 0,00 грн
0 Кошик 0,00 грн

Тварина руйнує старе й не може створити нове… тваринна жага лишень наближається до чуттєвого рівня, але ніколи не сягне рівня сприйняття…

Дюна – перша книга серії «Хроніки Дюни», що принесла своєму автору світову славу та книжкові нагороди. Влада, плетиво інтриг, релігія, боротьба за виживання та ціна справедливості – Френк Герберт створив неймовірний світ, від якого неможливо відірватися. Публікуємо уривок з книжки «Дюна» у матеріалі.

– А він не замалий як на свій вік, Джессіко? - запитала стара. Голос повнився хрипким свистом і бряжчав, як розладнаний балісет.

Мати Пола відповіла мʼяким контральто:

– Усі знають, що Атріди дорослішають пізніше, Ваша Превелебносте.

– Чувала я про це, чувала, – прохрипіла стара. – Але ж йому вже п'ятнадцять.

– Так, Ваша Превелебносте.

– Він прокинувся і підслуховує. Хитрий малий шельма, – тихо загиготіла прибула. – Проте підступність необхідна правителю. А якщо він і справді Квізац Хадерах… що ж…

Причаївшись у мороці ліжка, Пол дивився навсібіч крізь тонкі шпаринки ледь розплющених очей. Два блискучих овали – очі старої – розширилися і спалахнули, коли зустрілися з його поглядом.

– Добре виспись, хитрий малий шельмо, – кинула стара. – Завтра тобі знадобляться всі твої вміння, аби зустрітися з моїм ґом джаббаром?

І вона вийшла, виштовхнувши його матір у коридор, та з гучним гуркотом зачинила двері. Пол лежав, замислившись: «Що таке “ґом джаббар”?» Багато прикрощів довелося йому зазнати в ці часи змін, та зʼява старої була дивнішою за все.

Ваша Превелебносте.

А ще те, як вона зверталася до його матері Джессіки, наче та була звичайнісінькою служницею, а не леді Бене Ґессерит, наложницею Герцога та матірʼю Герцогського спадкоємця.

«Ґом джаббар – це щось із Арракіса, про що я маю знати, перш ніж ми опинимося там?» – подумав Пол. Він прошепотів ті дивні слова: Ґом джаббар... Квізац Хадерах.

Ще стільки всього треба вивчити. Арракіс настільки відрізнявся від Каладана, що свідомість Пола лихоманило від нових знань. Арракіс – Дюна – Пустельна Планета.

Зуфір Хават, майстер-асасин його батька, пояснював: їхні смертельні вороги Харконнени вісімдесят років панували на Арракісі. Вони утримували планету як свій квазіфеод, відповідно до контракту з ДАПТ на видобуток геріатричних прянощів – меланжу. Тепер Харконнени забиралися геть, а планета ставала повним феодом Дому Атрідів – очевидна перемога Герцога Лето. Хоча, як сказав Хават, у цій очевидності чаїлася смертельна небезпека, адже Герцог Лето був дуже популярним серед Великих Домів Ландсрааду.

– А популярність викликає заздрощі світодержців, – додав Хават.

Арракіс – Дюна – Пустельна Планета.

Пол спав. Він бачив якусь печеру в околицях Арракіна; навколо нього в тьмяному світлі завмерлих у повітрі ламп рухалися мовчазні люди. Усе там виповнене величчю, як у соборі, і він учував єдиний тоненький звук: крап-крап-крап. Ще вві сні Пол знав, що все запамʼятає. Він завжди памʼятав пророчі сни. Сон розтанув. 

Пол прокинувся в теплі свого ліжка; він усе думав і думав. Світ замку Каладан, де не було жодних ігор і не траплялося однолітків, можливо, не вартував смутку під час прощання. Лікар Юе, вчитель Пола, вказував на те, що класової системи фафрилах на Арракісі дотримувалися не надто ревно. Планета повнилася людьми, що жили в пустельних краях без каїдів та башарів, які б керували ними: людей барханів, що звуть себе фрименами, не внесено в жодні переписи Імперської Палати.

Арракіс – Дюна – Пустельна Планета.

Відчувши напругу в усьому тілі, Пол вирішив удатися до однієї з практик з угамування плоті та розуму, яких його навчила мати. Три коротких вдихи викликали звичну реакцію: його несуть хвилі самосвідомості.. свідомість фокусується... аорта розширюється…. розум виганяє всю непевність пізнання... свідомість під контролем.. кров збагачується киснем і розтікається по обважнілих кінцівках... ніхто не здобуває їжу, безпеку та свободу лише завдяки інстинкту... тваринна свідомість не простягається за межі буття моменту цього, не здатна осягнути, що її жертви зникають навіки... тварина руйнує старе й не може створити нове. тваринна жага лишень наближається до чуттєвого рівня, але ніколи не сягне рівня сприйняття. людині ж необхідна система координат, через яку вона бачитиме світ… Свідомість за вибором установлює свої координати... тілесна цілісність упорядковує потік нервів і крові відповідно до найглибших потреб клітинного буття... всі речі/клітини/істоти є плинними... все прагне до цієї незмінної минущості....

Знову й знову в мінливій свідомості Пола прокручувався завчений урок. Крізь примружені повіки Пол відчув, як жовте сяйво світанку торкнулося його підвіконня. Він розплющив очі. Прислухачись до метушні й поспіху, що поновилися в замку, юнак розглядав помережені знайомим візерунком балки під стелею спальні. Двері прочинилися, і в кімнату зазирнула мати: волосся на маківці підтримувала чорна стрічка, з овального обличчя, позбавленого емоцій, дивилися сповнені врочистості зелені очі.

– Уже прокинувся, – промовила вона. – Ти добре спав?

– Так.

Пол уважно роздивлявся високу фігуру матері та помітив, як напружилися її плечі, коли вона вибирала для нього одяг із полиць шафи. Інший міг би не помітити нічого, але вона сама вчила його науки Бене Ґессерит – звертати увагу на дрібні деталі. Вона озирнулася, тримаючи в руках напівофіційний піджак, на нагрудній кишені якого було вишито фамільний герб дому Атрідів – червоного яструба.

– Мерщій одягайся. Превелебна Мати чекає на тебе.

– Якось вона мені снилася, – сказав Пол. – Хто вона?

– Вона була моєю наставницею в школі Бене Ґессерит. Тепер вона Правдомовиця Імператора. А ще, Поле... – Джессіка завагалася. – Ти повинен розповісти їй про свої сни.

– Розповім. Ми завдяки їй отримали Арракіс?

Ми не отримали Арракіс, – вона змахнула пил зі штанів і повісила їх разом із піджаком на стійку біля ліжка. – Не змушуй Превелебну Матір чекати.

Пол сів, міцно обхопивши коліна.

– Що таке ґом джаббар?

І знову материнська наука дала йому змогу відчути ледь помітну напругу – знервованість, яку він інтерпретував як страх.

Джессіка підійшла до вікна, широко розсунула штори та поглянула крізь річкові сади на гору Саюбі.

– Ти дізнаєшся про ґом джаббар... зовсім скоро, – промовила вона.

Пол почув переляк у її голосі та дуже здивувався. Джессіка вела далі, не озираючись: – Превелебна Мати чекає в ранкових покоях. Прошу тебе, не барися.

Превелебна Мати Ґай Єлена Могіям сиділа в обшитому гобеленами кріслі та спостерігала, як до неї наближалися матір і син. 3 вікон по обидва боки від неї відкривався краєвид на східну луковину річки та зелені угіддя Атрідів, але Превелебна Мати не звертала на нього уваги. Цього ранку вона особливо гостро відчувала свій вік, і це їй дуже сильно дошкуляло. Вона проклинала космічні перельоти, спілкування з Гільдією Лоцманів та їхні таємничі плани. Але на цій планеті була справа, яка вимагала особистої присутності наділеної Зором сестри Бене Ґессерит. Навіть Правдомовиця Падишаха-Імператора не могла ухилитися від виконання свого обовʼязку.

«Клята Джессіка! – подумала Превелебна Мати. – Якби вона тільки народила нам дівчинку, як ій і наказували».

Джессіка спинилася за три кроки від крісла й присіла в маленькому реверансі, лівою рукою злегка провела вздовж спідниці. Пол стримано вклонився, як його вчив викладач танців – «коли сумніваєшся в статусі людини». Превелебна Мати, звісно ж, відзначила це.

– А він обережний, Джессіко.

Рука Джессіки ковзнула по плечу Пола, стиснула його. Либонь один удар серця її долоня тремтіла від страху. Тоді вона знову опанувала себе.

– Так його вчили, Ваша Превелебносте.

«Чого вона боїться?» – замислився Пол.

Стара якусь мить вивчала хлопця: овальне, як у Джессіки, обличчя, але кістка в нього ширша... волосся – чорне-чорне, як у Герцога, однак брови нагадували про дідуся по матері, імʼя якого не можна називати, і ще цей тонкий гордовитий ніс; розріз пильних зелених очей, таких, як і в старого Герцога: дідуся по батькові, який уже давно лежав у могилі.

«О, то була людина, що завжди цінувала браваду – навіть у смерті», – подумала Превелебна Мати.

– Учити щось – це одне, – промовила вона, – а мати вроджені здібності – інше. Подивимося. – Стара суворо зиркнула на Джессіку. – Облиш нас. Наказую тобі зайнятися медитацією смирення.

Джессіка зняла руку з плеча Пола.

– Ваша Превелебносте, я...

– Джессіко, ти знаєш, що так має бути.

Пол збентежено глянув на матір. Джессіка виструнчилася.

– Так... звісно.

Пол знову перевів погляд на Превелебну Матір. Ґречність та очевидний трепет матері перед цією жінкою спонукали до пильності. Попри це, він відчував гнів і тривогу, які випромінювала мати.

– Поле, – Джессіка глибоко вдихнула, – випробування, яке тобі доведеться пройти... воно дуже важливе для мене.

– Випробування?

– Памʼятай, що ти син Герцога, – промовила Джессіка. Крут-нулася й вилетіла з кімнати, сухо зашурхотівши спідницею. Двері щільно зачинилися.

Пол опинився сам на сам зі старою, і щоки в нього спалахнули гнівом.

– Хіба можна випроваджувати леді Джессіку, наче просту служницю?

Тінь посмішки ледь торкнулася кутиків зморщеного рота.

– Хлопче, усі чотирнадцять років у школі леді Джессіка й була моєю служницею, – жінка кивнула. – До того ж непоганою. А тепер підійди до мене!

Наказ ударом батога ляснув по Полу, і він підкорився ще до того, як устиг подумати про це. «Вона використовує Голос», – подумав він і спинився за помахом старечої руки біля ніг Превелебної.

– Бачиш це? – спитала вона, дістаючи зі складок своєї мантії зелений металевий куб із пʼятнадцятисантиметровою стороною.

Вона повернула його до Пола, і хлопець побачив, що одна з граней відкрита, а всередині – чомусь лячний морок. Жодна крапля світла не проникала в цю пітьму.

– Поклади свою праву руку в скриньку, – сказала вона.

Страх прошив Пола наскрізь. Він відступив на крок, але стара промовила:

– Це так ти коришся своїй матері?

Він поглянув у блискучі пташині очі. Повільно, під тиском чужого примусу, якому не мав змоги опиратися, Пол поклав руку в коробку. На мить, коли пітьма огорнула його долоню, він відчув холод, тоді – гладенький метал під пальцями та поколювання, наче в нього затерпла рука. Хижий вираз зʼявився на обличчі старої. Вона відвела свою праву руку від куба та приставила її до шиї Пола. Той помітив блиск металу й почав повертатися.

– Не рухайся, – просичала вона.

Замовити книжку Френка Герберта «Дюна»

Відгуки і рецензії
Поки немає коментарів
Написати коментар
Ваше Ім’я*
Ваш Email*
Введіть текст*