XI Книжковий Арсенал. Дискусія «Наш Крим: на сторінках книжок»

В рамках XI Книжкового Арсеналу відбулась дискусія «Наш Крим: на сторінках книжок» за участі Рустема Халіла (автор роману «Часу немає»), Світлани Тараторіної («Дім Солі»), Анастасії Левкової («За Перекопом є земля») і Аліма Алієва («Кримський інжир»), а модерувала розмову Вікторія Наріжна. Учасники дискусії говорили про літературу про Крим, історію і культурну роль власних текстів на шляху повернення півострова. Читайте розмову у матеріалі.

Фото — Олег Перевєрзєв

Вікторія Наріжна: До анексії ми майже не розуміли Крим і приділяли йому недостатньо уваги. Вам не здається, що Крим виринув на сторінки книжок, лише коли ми його втратили?

Алім Алієв: До 2014 року тексти про Крим були маргіналізовані — писали та читали про Крим одні й ті ж люди. І лиш після 2014 року ми почали процес пізнання один одного. 

Кримські татари розуміли хто такі українці ще до 2014 року, саме тому ми маємо їхню підтримку та спротив сьогодні. В українців, на жаль, цього зв’язку не було. 

Мене тішить, що сьогодні Крим в українській літературі стає більш прописаним та ґрунтовним, не екзотизованим темами кохання чи туристичних спогадів, а глибоко занурює у пам'ять історичних подій й культурних особливостей. 

Твори про Крим стали діалогом між Кримом, його корінним населенням й між материковою Україною.

Світлана Тараторіна: До  2014 року Криму українською не було. Здебільшого тексти написані в Криму були російською мовою. 

Після 2014 року для мене, як для кримчанки, відбувся пошук власної локальної ідентичності. До анексії я відчувала себе українкою-кримчанкою, яка переїхала жити у Київ, а після 2014 року мені захотілося подумати про себе як про кримчанку, що втратила малу батьківщину.

 Після 2014 року ми всі опинилися в точці повернення справжнього  Криму в наш загальноукраїнський культурний контекст — до його справжньої історії, а не російсько-радянської міфології та пропаганди, якою це все було оповито.

У романі «Дім солі»  я зіштовхнулася з величезною проблемою незнання історії Криму, культури, міфології та певного легендаріуму — це все те, що ми ще маємо для себе відкривати. А художня література — це найкращий шлях, щоб відкрити для себе цей регіон і його справжність. І лише таким чином ми зможемо його по справжньому його повернути.

Рустем Халіл: Для більшості людей сприйняття Криму йде по певній синусоїді: спочатку святкове, після анексії та, власне, окупації — трагічне.

Я дуже чекаю на той момент, коли воно знову буде святковим і прийде до більш стабільного стану, коли література про Крим буде сприйматися як частка загальної української літератури й тема Криму стане звичайною. 

Вікторія Наріжна до Анастасії Левкової: Історія описана в романі «За Перекопом є земля»  — це історія кримчанки, що є етнічною росіянкою, а не кримською татаркою. Роман не є автобіографічною історією?

Анастасія Левкова: Роман не є автобіографічним. Це художній твір, який сплетений з багатьох історій й уяви.

Вікторія Наріжна до Аліма Алієва: Ви дивитеся на роман Анастасії Левкової як людина, що абсолютно по іншому пов'язана з Кримом і має іншу історію. Чи потрібен нам зовнішній погляд на Крим чи все ж потрібні ті, хто сам проживає цю історію з кров’ю і болем?

Алім Алієв: «За Перекопом є земля» — це не просто роман, це путівник колонізацією Криму: що таке колонізація Криму і з чим ми маємо сьогодні працювати.

Коли я читаю роман, то переношусь у власне дитинство: бачу своїх сусідів, родичів, я бачу людей, які кричать мені у спину «татарчонок». Це не штучні образи, вони прописані абсолютно природно. 

Я читаю «За Перекопом є земля» не як роман людини, яка написала про Крим, а як роман людини, яка разом зі мною проходила цей Крим.

Фото — Олег Перевєрзєв

Вікторія Наріжна до Світлани Тараторіної: «Дім солі» — це роман з постапокаліптичною оптикою як метафорою окупації Криму. Чому для людей, що залишилися у Криму був обраний образ засолених людей-мутантів?

Світлана Тараторіна:  Метафора засоленості прийшла з двох боків: з першого, коли вперше засох Північнокримський канал. Це сталося після анексії, коли Україна припинила водопостачання, щоб не спонсорувати водою військові бази. Це стало особистою маленькою трагедією, коли вода з Дніпра, що з’єднувала материк з Кримом — пуповина та венозна система — просто пересохла. І тоді я подумала, що солончаки, що є у Криму, поширяться і змінять зелені поля на щось інше. 

З іншого боку, коли сталася анексія, у мене було госте нерозуміння чому не чинить опір ніхто окрім кримських татар. Чому всі завмерли?

Тепер у 2022-2023 році ми розуміємо, що окупант приходить не коли його кличуть чи мовчки сприймають. Він просто приходить і завойовує.

Процес застигання, певної засоленості, й став головною метафорою в  романі.  Хоча, ті хто дочитав роман до кінця, можуть уже по іншому проінтерпретувати цей образ.

 Вікторія Наріжна до Світлани Тараторіної:  Як ви, як кримчанка, дивитеся на людей, що залишилися у Криму? Що буде, коли ми будемо повертати Крим?

Світлана Тараторіна: Ми всі найбільше боїмося як зустрінемося з людьми  і як будемо з ними говорити. Між нами колосальна різниця в дев'ять років — шлях, який пройшли ми, і той період, який пережили кримчани. Хочеться вірити, що як раз художні тексти дозволять змоделювати світ, який ми побачимо. 

Фото — Олег Перевєрзєв

Вікторія Наріжна до Рустема Халіла: Роман «Часу немає» не про Крим, а про Київ. Рустеме, ви переїхали до Києва у 2010 році, задовго до анексії. Чи думаєте ви, що кримськотатарські письменники, якщо почнуть  писати про Україну, зможуть показати етнічним українцям  щось, що ми не бачимо в нашій країні?

Рустем Халіл: Якщо ми наново знаходимо самих себе з початком повномасштабного вторгнення, то звісно у книгах ми теж зможемо відкрити щось нове.

Вікторія Наріжна до Аліма Алієва: Що може дати українській кримськотатарська література? Чи стало її більше? 

Алім Алієв: Дуже важливо аби кримськотатарська література сприймалася як частина української літератури. Ми маємо говорити про неї як про літературу одного з регіонів України. Екзотизувати літературу через те, які там є цікаві назви та незрозумілі слова — це наша прогалина, яку ми маємо виправити. Зараз важливо зрозуміти контекст Криму — його народи й характери. 

У «Кримському інжирі» ми повертаємо собі свою мову і її звучання.

Сьогодні, на жаль, немає жодного довгострокового проєкту, який розвиває кримськотатарську мову, тому ми тримаємося за «Кримський інжир». У нас вже з'являються тексти політв'язнів, і така література буде одним із ключових жанрів рефлексування цієї війни.

У «Кримському інжирі» пише багато людей з Криму і це не лише кримські татари. Саме через їхні метафоричні тексти й порівняння ми відчуваємо зв'язок між півостровом та материковою Україною.

Вікторія Наріжна: Чи є можливість через тексти подолати образу, що Україна забула про Крим? Чи спроможна література загоювати такі рани і прірви?

Рустем Халіл: Іноді література як відображення у дзеркалі, а інколи ти до дзеркала ще не підійшов, а воно вже дивиться наперед. Література може бути кроком вперед до зближення. 

Світлана Тараторіна: Я не впевнена, що література здатна загоювати такі рани, але вона може бути діалогом, містком. Оскільки тексти народжені на материковій Україні про Крим спрямовані на те, щоб українці побачили Крим і згадали про нього, для кримчан все буде дещо складніше. 

Літературні тексти здатні дати емоційний досвід, якого кримчанам бракує зараз. І коли ми прийдемо до них, нам буде потрібна спільна мова і пояснити все буде складніше, ніж запропонувати художні тексти, де присутні емоції і правда про те, від чого треба відмовитися. 

Вікторія Наріжна: Про що мав би бути той роман, який пояснить, що відбувалося протягом дев'яти років?

Алім Алієв: Це має бути хороший підручник з новітньої історії України. В мене в Криму було три історії: історія Криму, історія України та всесвітня історія і вони не перетинались — в цьому проблема. Сьогодні важливо бачити і розуміти ширший контекст. Якщо цього не буде, то нам буде неймовірно складно будувати містки.

Світлана Тараторіна: Я не думаю, що є якийсь універсальний роман. Будь-який діалог — це вже шлях і контакт. Важливим буде емоційне спілкування через художні тексти. 

Фото — Олег Перевєрзєв

Питання з залу: Протягом дев'яти років українське молоде покоління жило в ізоляції від кримського контексту. Як це можна побороти?

Анастасія Левкова: Ваше покоління в цьому не самотнє. Допомогти можуть книжки та фільми. За ці 9 років, коли не було змоги їздити в Крим, ми мали нагоду пізнати його глибше.

Питання з залу: Чим 9 років окупації відрізняються від 70 років радянської окупації, тоді також знищували ідентичність, вчили зовсім іншу історію та літературу?

Алім Алієв: Якщо порівнювати Крим під час радянського союзу і зараз, є дуже багато чого схожого, тому що колоніальна політика імперії щодо територій та ідентичності проявлялась однаково. Відверто скажу, сьогодні у нас набагато більше симпатиків і прихильників по всьому світу.  

Сьогодні в нашому Криму сотні тисяч людей, які не просто чекають, коли станеться деокупація, а мають завдання зберегти власну ідентичність. 

Світлана Тараторіна: Методи, якими діють окупанти сьогодні, повторюють все те, що відбувалося протягом більше, ніж 200 років окупації. 

Найбільша надія — Україна, яка хоче, щоб Крим був звільненим. Так ясно і невід’ємно від Криму, як зараз, Україна ще ніколи себе не бачила. 

Ми всі розуміємо, що ця війна розпочалася з Криму і вона завершиться перемогою зі звільнення Криму.

Питання з залу: Як ви бачите культурний ренесанс Криму після повернення його Україні?

Алім Алієв: Крим після деокупації має бути півостровом, який розвиває креативні індустрії, потужну культурну складову і народжує нові сенси не лише для України, а й для всього цивілізованого світу. Ці сенси зараз народжують Збройні сили України, а після деокупації — це просвітницька та культурна робота.

Анастасія Левкова: У Криму має бути піднесена культура кримськотатарського народу. Крим — це клондайк, щоб показати справжніми трубадурів імперії. Це буде важливо показати саме там.

Питання з зали: Чи не вважаєте ви, що якщо українська мова та література має викладатися для кримських татар як рідна, то їх мова та культура має викладатися у такому ж співвідношенні і для нас, якщо не більше?

Рустем Халіл:  Як на мене, то це єдиний шанс врятувати кримськотатарську мову і літературу від її зникнення. Кримськотатарська мова та література мають стати вагомою частиною навчального процесу.

Алім Алієв: Ми ж маємо підготувати навчальну площину так, що будь-яка людина мала змогу вивчати кримськотатарську мову та літературу. Це дуже важливо для нашої спільної української політичної нації.