Якщо ви їх не бачите, це не означає, що вони не існують...

«Місто привидів» Вікторії Елізабет Шваб — миттєвий бестселер New York Times, номінант на Goodreads Choice Award за найкращий твір для дітей та підлітків (2018), премію Truman Readers Award (2021) та Rebecca Caudill Young Readers' Book Award (2022). Відтоді, як Кессіді Блейк ледь не потонула, вона може бачити привидів і потрапляти у світ мертвих. Навіть її найкращий друг – привид! Коли батьки дівчинки починають вести телепередачу про найбільш населені привидами місця у світі, родина вирушає до Единбурга, Шотландія. Тут цвинтарі, замки та таємні ходи кишать невгамовними привидами. І коли Кессіді зустрічає дівчинку, яка поділяє її «дар», вона розуміє, як багато їй ще належить дізнатися про Завісу, яка відділяє світ живих і мертвих – і про саму себе. Уривок із роману публікуємо у матеріалі.

Вважається, що привиди з'являються лише вночі або на Гелловін, коли у світі панує темрява, а межі між світами тоншають. Але насправді привиди є геть усюди. У хлібному відділі вашої крамнички, просто посеред бабусиного саду, на передньому сидінні автобуса. Те, що ви їх не бачите, не означає, що їх там немає.

Я сиджу на уроці історії, коли раптом відчуваю плесь-плесь-плесь по плечу — геть-чисто дощ накрапає. Хтось називає це інтуїцією, інші — яснобаченням. Оце лоскітне відчуття на межі сприйняття, яке підказує тобі, що тут щось є.

Я відчуваю це вже не вперше — аж ніяк не вперше. Ба навіть тут, у школі, таке вже траплялося. Я вже пробувала просто не зважати — щоразу пробую! — але то марна справа. Це відчуття заважає мені зосередитися, і я вже знаю, що єдиний спосіб позбутися його — піддатися. Піти й глянути на власні очі.

Джейкоб там, на іншому кінці класу, перехоплює мій погляд і хитає головою. Він не відчуває цього «плесь-плесь-плесь», але Джейкоб занадто добре мене знає, щоби зрозуміти, коли «плесь-плесь-плесь» відчуваю я.

Соваюся на місці, примушуючи себе зосередитися на тому, що відбувається там, біля дошки. Містер Мейєр звитяжно намагається вести урок, дарма що надворі — останній навчальний тиждень перед літніми канікулами.

— .. на момент завершення війни у Вʼєтнамі в 1975 році американські війська... - бубонить він.

Але його не те що не слухають — на нього взагалі не зважають. Дерек і Вілл ловлять окунів із розплющеними очима, Метт виробляє чергову кульку з паперу. Еліс і Мелані укладають якийсь перелік.

Еліс і Мелані — круті.

Це зрозуміло вже з першого погляду, адже зовні вони однаковісінькі — в обох блискуче волосся, бездоганні зуби, однаковий манікюр. А от я — самі лише лікті й коліна, пухкі щоки й каштанові кучері. Та я навіть лаком для нігтів не користуюся!

Так, я знаю, що всі аж нетямляться, так прагнуть бути крутими... Але, щиро кажучи, мені ніколи не кортіло бути такою. Як на мене, це страшенно втомлює — постійно дотримуватися усіх цих правил.

Усміхатися, але не зашироко.

Сміятися, але не заголосно.

Носити такий одяг, як годиться, займатися таким спортом, як належиться, дбати про все, але не надто ревно...

(У нас із Джейкобом теж є правила, але вони геть інші).

Мов на команду, Джейкоб зводиться і простує до парти Мелані. От він би міг стати крутим, думаю я, — адже в нього хвилясте біляве волосся, яскраві блакитні очі, ще й вдача нівроку.

Злодійкувато глипнувши на мене, він підсідає за її парту.

Еге ж, він міг би стати крутим... от тільки є одна проблема.

Джейкоб мертвий.

— Що нам потрібно для кіновечірки, — каже він, зазираючи в аркуш до Мелані. Але я єдина, хто його чує. Мелані згортає інший аркуш — запрошення, розумію я, вгледівши напис великими літерами, ще й рожевим кольором, — і тягнеться, щоб передати його Дженні, яка сидить попереду. Коли Мелані це робить, рука її прохромлює Джейкобові груди наскрізь.

Він опускає очі, вдаючи ображеного, і схоплюється з-за парти. «Плесь-плесь-плесь» у мене в голові лунає й надалі — наче чийсь пошепт, що його годі до пуття розчути. Я нетерпляче позираю на годинник на стіні, Чекаю на дзвоник на обідню перерву.

Джейкоб тим часом підступається до парти Еліс.
Вивчає безліч різнокольорових ручок, охайненько розкладених на поверхні. Нахиляється і обережно тягнеться до них пальцем — цілком зосередившись на тій, що лежить найближче до нього. А відтак тицяє в неї пучкою.

Але ручка лишається незрушною.

В кіно привиди можуть здіймати в повітря телевізори й совають підлогою ліжка. Але насправді привидам доводиться витрачати достолиха потойбічної енергії, щоби пройти крізь Запону — завісу, що відокремлює їхній світ від нашого. І ті привиди, в яких вистачає на це сил, зазвичай дуже старі й не вельми приязні. Живим сили дарує любов і надія, а мерці живляться значно похмурішими речами. Болем, гнівом і тугою.

Джейкоб супиться і намагається — намарно! — зсунути з місця Меттову паперову кульку. 

Добре, що він не з тих, хто живиться болем, гнівом і тугою.

Я навіть не знаю до пуття, чи давно вже Джейкоб мертвий (про це я думаю якомога тихіше, бо знаю, що йому це неприємно). Навряд чи це сталося аж так давно, адже він має цілком сучасний вигляд: вбраний у футболку із супергероєм, темні джинси, високі кросівки-хайтопи. Але він не розповідає про те, що з ним сталося, а я в нього про це не питаю.

Друзі мають право на особисті таємниці — хай навіть Джейкоб здатний читати мої думки. Я його думки читати не можу, але, якщо все зважити як годиться, краще бути живим і не телепатом, аніж телепатом і привидом.

Слово «привид» змушує його скинути на мене очі й кахикнути.

— Мені більше до вподоби вислів «істота з обмеженими тілесними можливостями».

Закочую очі, адже йому добре відомо: я терпіти не можу, коли він без дозволу читає мої думки. Так, це такий собі химерний побічний ефект наших стосунків, але на Бога, існують же ж якісь межі!

— Це не моя провина, що ти так голосно думаєш, — озивається Джейкоб, смикнувши кутиком вуст.

Форкаю, і кілька однокласників озираються на мене. Скоцюрблююся на стільці, ногами випадково копаю сумку з підручниками, що лежить на підлозі. Запрошення, що його Мелані передала Дженні, курсує класом. На мою парту воно не потрапляє. Ну й нехай собі.

Вже незабаром розпочнеться літо, а це означає, що буде свіже повітря, сонячне світло і книги, які можна читати просто тому, що хочеться. Це означає, що незабаром, як це відбувається щороку, наша родина вирушить до орендованого будинку на узбережжі у Лонг-Айленді, і мама з татом працюватимуть над новою книгою.

Але найголовніше — це означає от що: жодних привидів!

Не знаю, що вже такого у цьому будинку на узбережжі — може, він надто новий чи стоїть осторонь, — але там і справді значно менше привидів, ніж тут, у північній частині Нью-Йорка. А це означає, що, коли завершаться заняття, у мене буде повних шість тижнів сонця, піску і міцного сну вночі.

Шість тижнів без «плесь-плесь-плесь» від невгамовних привидів. Шість тижнів, коли я почуватимуся майже нормальною.

Я вже чекаю не дочекаюся цих канікул.

Купити роман Вікторії Елізабет Шваб «Місто привидів» на сайті книжкового інтернет-магазину Лабораторія

Більше фентезі та янгедалт літератури від кращих українських видавництв шукайте за посиланням на сайті laboratoria.pro