Амадока

«Вона ж ні з ким не сплутає його запаху, його голосу, його особливої манери мружити очі. Вона впізнала його по губах».

У цього чоловіка більше немає обличчя і пам'яті — їх знищила війна на Сході України. Але поруч з ним жінка, яка своєю любов’ю і терпінням заново вибудовує їхню спільну історію. Вона розповідає все, що було їй відомо: як його звали, хто він і звідкіля, ким були його батьки, як минуло його дитинство.

Події роману рухаються виром часу, який поєднує давнє минуле з сучасністю: в лікарняній палаті троє військових АТО – в криївці троє повстанців УПА – в кімнаті три стареньких сестри, які згадують батька. Авторка проводить читача трагедіями української історії — від Другої світової війни, Голокосту, через добу Розстріляного відродження й аж до початку російсько-української війни у 2014 році. А в центрі усього — міфічне озеро Амадока, яке існує лише на картах Геродота, але загублене сьогодні. 

Що насправді зникло разом з Амадокою? Чи може людина втратити пам'ять на кілька поколінь? І чи здатна любов повернути найважливіші спогади?

Чим хороша ця книжка?

• Софія Андрухович писала роман протягом трьох років, а від задуму до видання — пройшло шість.

• Великий український роман, який охоплює періоди Другої світової війни, Голокост, добу Розстріляного відродження та війну на Сході України.

• Роман «Амадока» здобув премію імені Шолом-Алейхема у 2023 році.

Про авторку:

Софія Андрухович – українська письменниця, перекладачка й публіцистка. Її роман «Фелікс Австрія» було екранізовано, а роман «Амадока» нагороджено преміями ЛітАкцент року, книжка року у номінації «Красне письменство» та премією імені Шолом-Алейхема.

Цитати з книжки

Вона шепотіла йому на вухо історію. Історію його життя – все, що було їй відомо: як його звали, хто він і звідкіля, ким були його батьки, як минуло його дитинство. Все, що колись він розповідав їй про себе сам, ще на початку їхньої любови: в темряві, в обіймах, гола шкіра до голої шкіри.

У тебе буває, що коли гортаєш дуже старі фотографії – нечіткі, розмиті, вибляклі, з брунатними плямами невідомого походження, випадково поставленими багато років тому, через які зовсім неможливо розрізнити виразу й рис обличчя, визначити людину – почуваєшся, як на старому кладовищі? Ти зауважував, що колись люди фотографувалися без посмішок?

Про Василя Фрасуляка всім у місті було відомо, що він когось урятував. Можливо, навіть не одну людину. Одні казали, що тих, кого він рятував, краще було вбити чи видати і що вчинок Василя таким чином зовсім не заслуговує на похвалу. Навіть навпаки. Казали, Василя Фрасуляка слід було би здати владі. Якби, звичайно, влада не змінювалась так швидко, що неможливо було зрозуміти, за що вона каратиме, а за що – винагороджуватиме.