Часу немає

Сучасна українська література не перестає дивувати різноманітністю сюжетів та творчим підходом до тексту. Ця книга по суті магічний реалізм, де є невелике фантастичне припущення – джин. Він приходить до нашого головного героя Едема, посереднього адвоката, на додаток невиліковно хворого. Той багато про що шкодує і багато чого хотів би виправити. Джин пропонує йому пожити чотири дні в тілах чотирьох різних людей: багатих, знаменитих, впливових. Той і так помре, то що йому втрачати?
З першим перетворенням ми розуміємо механіку цих бажань. Справжній Едем поринає в кому, а душа заволодіває тілами реальних, у рамках роману, людей. Едем може користуватися пам'яттю людей, у яких перебуває. І що він робитиме з цими життями? А він виправлятиме свої помилки, відповіла мені книга.
Книга закінчилася позитивно, так, автор підігравав героям, але це як із ромкомом чи комедією – все в кінці буде добре, ми це знаємо, ми до цього готові. Книга світла, добра, трохи пафосна. Але приємно знати, що і таке пишуть і із задоволенням читають.

Ця книга була в моєму must-read-списку, відколи я вперше побачила анонс.
Мені подобалась її промовиста і, разом з тим, лаконічна обкладинка; подобалась її екзистенційна назва; подобалась ідея перевтілення; подобалось, що автор віддав данину свому походженню й звернувся до образу джина (його ім'я Саатчі перекладається як Годинникар, дуже символічно) - персонажа ісламської міфології.
Анотація обіцяла нам суміш міського фентезі (що я обожнюю!) й філософського роману (що теж непогано) на тему соціальної несправедливості в українському контексті (корупція, безкарність і все таке), та ще й "пробіжку" вулицями величного Києва.
Усе обіцяне в романі є. Це, дійсно, мультипроблемна дуже гарно написана книга, яку так і хочеться пошматувати на цитати.
Автор так хотів донести до нас якусь життєву мудрість, що, часом, роман скидається на суцільний діалог про сенс життя й неминучу смерть (джерелом життєвої мудрості є практично всі персонажі, від малого до старого).

У книзі використані, мабуть, усі відомі шаблони: Едем - смертельно хворий ідеаліст, якому не щастить ні в роботі, ні в коханні, ні в дружбі, його гнітить соціальна несправедливість, а його покликання - помагати стражденним. І відновити справедливість, на його думку, можуть лише с̶л̶а̶в̶а̶,̶ ̶г̶р̶о̶ш̶і̶ ̶т̶а̶ ̶н̶е̶о̶б̶м̶е̶ж̶е̶н̶а̶ ̶в̶л̶а̶д̶а̶ людяність і доброта. Тому він продає душу за шанс побувати в тілах впливових і багатих людей, щоб ̶в̶р̶я̶т̶у̶в̶а̶т̶и̶ ̶с̶в̶і̶т̶ покарати зло.
Порівняно із уже відомими сюжетами про угоду з дияволом, цей роман більш скидається на дууууже розлогий учнівський твір на задану тему: і написано добре, і тема розкрита, але на найвищий бал не тягне.

Я була впевнена, що мені сподобається. Якщо я і бачила відгуки на цю книгу, то позитивні. Але видно, мої смаки специфічні. Мені не зайшло.

Це історія про переселення душ. Коли невиліковно хворому Едему Джин пропонує угоду: його душа взамін на 4 дні в тілах різних людей, які володіють славою, грошами і владою. Четверта людина на розсуд самого Едема. А що вже втрачати, якщо у тебе остання стадія невиліковної хвороби, такої рідкісної, від якої нема навіть зиску розробляти ліки.

Сам текст був для мене важкий, я довго читала, і було весь час якось не зручно. Потім я побачила, що текст був перекладений з російської. Можливо, це вплинуло на його якість. Тим не менш, читала я довго.

Окрім цього, текст мені здався різнорідним, то сюжет, діалоги, динаміка, то описи і красиві цитати про життя. Якщо б ціллю цієї книги, була найбільша кількість глибоких цитат, помічених стікерами, то роман явно отримав б намінацію “Глибоко”. Я ж не стала відмічати нічого.

Сюжет часто віддавав мені наївністю. І я нерідко відмічала різні кліше. Наприклад, знайомство Едема і Інари. Коли вона зайшла до його кімнати, і вела себе таємничо, загадково і трохи пришлепкувато. Крінге. Таке в житті не трапляється. Це знаєте, був тренд в тіктоці: жінка написана чоловіком. Завджи якась фігня виходить.

Ще оце мені сподобалось, коли в тілі бізнесмена Шевченка Едем бився з іншим бізнесменом на рингу в прямому ефірі. А кліше в тому, що після бійки, вони такі, тепер я тебе поважаю, тепер ти мій дружбан. Оці макуліні приколи це конешно весело.

Із прикольного, але цього повно і в інших книжках, подіїї яких відбуваються в Україні, Києві зокрема. Це приємне відчуття рідності. Читаєш, і уявляєш собі всі ці вулички. Ну і прям приємно на душі.

Хотіла кинути книгу, але як мені потім казати, що вона не сподобалась?