Де немає Бога

Книжка Макса Кідрука «Де немає Бога» - це ще один гвіздочок в мій страх літати літаками, та бажання вивчати основи виживання в пустелі, в горах, в снігах. Також замислилась над тим, на скільки важлива кожна деталь в перевірці запчастин при будуванні, своєчасному ремонті та професійному огляді перед вильотом – не передати. Мені подобається, що Макс Кідрук досить детально та професійно все описував в книжці і було відчуття, наче це який льотчик писав цю книжку. Самі пригоди та описи – дуже розлогі, відверті, кожен герой постає в новому світлі при додаванні певних дрібниць та описів. Сюжет – літак вилітає з аеропорту, але попадає в аварію в горах, далеко від цивілізації, ще й біля вершини гори. Люди, що були на борту намагаються вижити в тих умовах, що склались, борються за своє існування з останніх сил. Також окремо є глави з описом життя до катастрофи. Все настільки чітко описується, чіткі деталі, але без лишнього тексту, без води, що книжка захоплює з першої до останньої сторінки. Але попереджаю одразу, що автор не жаліє своїх героїв…

✈️
«Щоб вивалити сучасний літак із небес, потрібна відмова водночас кількох надважливих систем. Або груба помилка пілотів. Або жахливі погодні умови. Навіть якщо ці три фактори поєднуються, здебільшого лайнер усе ще можна врятувати»

Макс Кідрук – один з авторів, у якого я прочитала ВСІ книжки і майже завжди залишалася задоволеною. Колись на презентації цієї книги Макс назвав її своєї найважливішою історією. Це було задовго до «Колонії»)) Мені сподобалося, але не дуже.

Коли я читала «Де немає Бога», мене дуже вразила мова – правильно підібрані слова, вибудовані фрази. Персонажі зрозумілі і справжні, як колеги по роботі – про щось із їхнього життя ти знаєш, про інше – можеш тільки здогадуватися. Авіакатастрофа промальована як картинка. Ти читаєш і бачиш як летять ці крісла, як випадають кисневі маски, як десь на задньому фоні крізь шум звуків падаючого літака чути крики ще живих людей.

Чого варта історія про щеня на дорозі. Читати це було дуже паскудно і неприємно. Але я подумала, що насправді так все могло й бути. Люди взагалі найбільші монстри серед істот, які живуть на планеті.

Дуже важливою для мене була цитата «в житті кожного існує лінія, перетнувши яку, ми вже не можемо змінитися». Мені здається вона проходить червоною лінією через всю книгу. Бо всі герої стикаються зі своєю такою лінією і далі ми спостерігаємо куди вони рухаються і як йде їхнє життя.

Для мене ця книжка не стала най-най. Я не зрозуміла глибшої суті цієї історії, навіщо було все це і долі всіх цих людей. Чим закінчилися їхні особисті історії? Що сталося із сином Анни, до якого вона так і не долетіла? Чим закінчилося все для Дюка Апшоу? Чи зрозумів Брендон Бартон в чому була справа із його суперником?

Я люблю історії із закінченнями – логічні чи не дуже, з хепі ендом чи без нього, але я завжди хочу розуміти «для чого».

Цікавий та місцями напружений сюжет, бо не знаєш, а що ж буде далі, а хто з них виживе?
Герої розкриваються поступово, і їх історії життя та спогади дають зрозуміти, що це за люди.
Місцями багато було деталей про американський футбол, це для мене було трохи складно зрозуміти, бо там описані були цілі схеми того як вони грають і тд., але це не вплинуло на враження від книги.

Раджу прочитати тим, хто любить напружений сюжет та місцями моторошний.

Але читала з захопленням, бо постійно було цікаво, а що буде далі.