Інтернат

Донбас. Війна. Головний герой, Паша, 35-річний вчитель української мови, вирушає до захопленого міста, щоб забрати свого 13-річного племінника Сашу з інтернату. Паша аполітичний і ненавидить політику, але не може залишити Сашу в біді. Незважаючи на хворе серце і травмовану руку, він змушений пройти через зону бойових дій, щоб повернути племінника додому.

Разом із героєм ви пробиратиметеся через місто, де йдуть бої, ховатиметесь від обстрілів та чекатимете в ярах, поки пройде військова колона. Ви відчуватимете страх, нервуватимете та лаятиметесь.

А потім опинитеся посеред засніженого поля з почорнілою кукурудзою, яку ніхто не зібрав, сам-на-сам із думками про те, що залишилося "там". Хтось приходить, щось робить, рекомендує, а потім іде, залишаючи місцевих жителів з власними проблемами.

Роман, написаний у 2017 році, зараз сприймається ще болючіше з огляду на сучасні події. Він настільки реалістичний і глибокий, що проливає світло на ситуацію в Україні, яку так часто ігнорував західний світ.

"Нікого не шкода. Нікого не шкода. Нікого не шкода," — повторює головний герой, але чому тоді трусяться руки? Шкода і малого, і офіціантку, і таксиста, і фізрука, і жінку в шубі. Шкода всіх, навіть тих, хто тут ні до чого.

Коли старий батько наказує Паші відправитися до інтернату, щоб забрати малого внука додому, Паша не дуже захоплюється цією ідеєю. Але розуміє, що або піде він, або старий відправиться в путь сам. Тому Паша збирає невеликі пожитки в ранець, натягає зимову куртку, взуває зимові черевики і вирушає в саме пекло.

Протягом усього процесу читання у мене не сходили мурахи зі шкіри. Хоча книга і невелика за об`ємом, але це точно не той твір, який ти ковтаєш за кілька годин. Кожна сторінка, кожен рядок, кожне речення давалося так тяжко, як ніяка книга у моєму житті. А все через те, що це реальні події, які відбуваються з реальними людьми в сучасній Україні. У твоїй рідній країні.
Читати про пустощі, розбомблені території, людей які сидять на своїх нечисленних пожитках (а рятують вони все що можуть) в надії на щось. Вони навіть не знають на що саме. Чи повертатися до власних домівок під чужий прапор, чужу мову, чужу владу - так для них вони ніхто. Чи вибиратися зі своєї рідної землі, з місць де вони провели все своє життя, і їхні прадіди провели тут же своє життя і відправитися кудись не знати куди - так кому вони там потрібні.

Таке відчуття, що читаєш якусь антиутопію. Але потім згадуєш, що це відбувається зараз у твоїй країні і стає страшно.

"Варто було потрапити сюди, в середину пекла, аби відчути, як багато ти мав і як багато втратив". Для мене ця цитата стала головним лейтмотивом твору. Людина ніколи не цінує те, що має, поки не втратить.

Інтернат для мене - книга про виживання під час війни. Тут не важливо, який ти маєш соціальний статус, міста перетворюються на попелища завдяки окупантам. Вони приходять і змінюють владу, зривають прапори, намагаються силою підкорити. У книзі згадуються колабаранти, люди, яким всерівно, при якій владі жити.

Роман наповнений сіро-чорними фарбами і духом смерті. Виживати намагаються всі: від людей до бродячих тварин, які шукають їжу і нею може стати і сама людина.

Головний герой для мене дуже показовий, адже він боїться висовуватись і діяти, щоб вплинути на ситуацію на роботі, в особистому житті. Але разом з тим він вирушає у небезпечну мандрівку, щоб забрати племінника з інтернату. Протягом поїздки він змінюється, багато в чому впливає на нього племінник.
За цей час він проходить окупованим містом і ми спостерігаємо зарева від обстрілів. Часто люди не знають, як діяти і пересиджують обстріли у підвалах багатоповерхівок. Картина після прильоту по вантажівці в лісі створює гнітюче відчуття, ніби смерть ходить по слідам героїв.

Книга багато в чому нагадала, як ми діяли, коли почалась повномасштабна війна. Це по суті та ж війна, але новий її етап на всій території України.

Втомлений медперсонал в лікарні рятує бійців з останніх сил, адже ті надлюдські навантаження забирають останні сили.

Книга дуже сильна і вартує уваги читачів. З її допомогою я відкрила для себе Сергія Жадана як прозового автора.