Інтернат

Коли старий батько наказує Паші відправитися до інтернату, щоб забрати малого внука додому, Паша не дуже захоплюється цією ідеєю. Але розуміє, що або піде він, або старий відправиться в путь сам. Тому Паша збирає невеликі пожитки в ранець, натягає зимову куртку, взуває зимові черевики і вирушає в саме пекло.

Протягом усього процесу читання у мене не сходили мурахи зі шкіри. Хоча книга і невелика за об`ємом, але це точно не той твір, який ти ковтаєш за кілька годин. Кожна сторінка, кожен рядок, кожне речення давалося так тяжко, як ніяка книга у моєму житті. А все через те, що це реальні події, які відбуваються з реальними людьми в сучасній Україні. У твоїй рідній країні.
Читати про пустощі, розбомблені території, людей які сидять на своїх нечисленних пожитках (а рятують вони все що можуть) в надії на щось. Вони навіть не знають на що саме. Чи повертатися до власних домівок під чужий прапор, чужу мову, чужу владу - так для них вони ніхто. Чи вибиратися зі своєї рідної землі, з місць де вони провели все своє життя, і їхні прадіди провели тут же своє життя і відправитися кудись не знати куди - так кому вони там потрібні.

Таке відчуття, що читаєш якусь антиутопію. Але потім згадуєш, що це відбувається зараз у твоїй країні і стає страшно.

"Варто було потрапити сюди, в середину пекла, аби відчути, як багато ти мав і як багато втратив". Для мене ця цитата стала головним лейтмотивом твору. Людина ніколи не цінує те, що має, поки не втратить.

Інтернат для мене - книга про виживання під час війни. Тут не важливо, який ти маєш соціальний статус, міста перетворюються на попелища завдяки окупантам. Вони приходять і змінюють владу, зривають прапори, намагаються силою підкорити. У книзі згадуються колабаранти, люди, яким всерівно, при якій владі жити.

Роман наповнений сіро-чорними фарбами і духом смерті. Виживати намагаються всі: від людей до бродячих тварин, які шукають їжу і нею може стати і сама людина.

Головний герой для мене дуже показовий, адже він боїться висовуватись і діяти, щоб вплинути на ситуацію на роботі, в особистому житті. Але разом з тим він вирушає у небезпечну мандрівку, щоб забрати племінника з інтернату. Протягом поїздки він змінюється, багато в чому впливає на нього племінник.
За цей час він проходить окупованим містом і ми спостерігаємо зарева від обстрілів. Часто люди не знають, як діяти і пересиджують обстріли у підвалах багатоповерхівок. Картина після прильоту по вантажівці в лісі створює гнітюче відчуття, ніби смерть ходить по слідам героїв.

Книга багато в чому нагадала, як ми діяли, коли почалась повномасштабна війна. Це по суті та ж війна, але новий її етап на всій території України.

Втомлений медперсонал в лікарні рятує бійців з останніх сил, адже ті надлюдські навантаження забирають останні сили.

Книга дуже сильна і вартує уваги читачів. З її допомогою я відкрила для себе Сергія Жадана як прозового автора.

«… у вашій країні історію вчити - як рибу ловити: ніколи не знаєш, що витягнеш. … Я б вам радив обережно поводитись з історією. Історія, знаєте, така штука … яку ніхто не має права у вас відібрати.»

Історія відбувається десь на Донбасі в не названому місті у січні 2015 року. Нема потреби визначати місто, адже такі події могли трапитись будь-де: поведінка окупанта і прибічників була однаковою всюди, як і переживання, страхи, безпомічність жителів, які хотіли вижити.

Учитель Павло живе на околиці та їде в місто, щоб з інтернату забрати племінника. Шлях туди і назад триває три безкінечні дні. Все ускладнюється тим, що українську армію витісняє ворог. Люди діляться на «наших» і «ваших». Хто до якого табору належить не відомо. Але з приходом нової «адміністрації» та неідентифікованих людей зі зброєю страшно усім. Не знати яка в тих, хто раптово отримав владу, буде причина позбиткуватися чи похизуватися можливостями.

Павло не вирішив і не збирається вирішувати на чиєму він боці. Він лише «виконує свою роботу», не воює і «нікому нічого не зробив». Проте на війні немає місця пасивній бездумності. Якщо не ти, то за тебе вирішать інші. І, дай Боже, щоб це було вірне рішення.

- Хочу знайти її коли це все закінчиться.
- А з чого ти взяв, що це все закінчиться?
- Ну, має ж воно колись закінчитись.
- Думаєш?