Кладовище домашніх тварин

Люїс крід з дружиною, дітьми та котом Черчем переїжджає з чикаго до маленького містечка, Ладлоу. Нова місцевість, знайомства, робота, і звичайно ж – негаразди.

Якось сусід розповідає сім'ї про кладовище, яке розташоване неподалік – воно збудоване дітьми для поховання своїх улюбленців. Та це страхітливе місце ховає значно більшу таємницю аніж пухнастий цвинтар. Невдовзі стається біда, кота крідів збиває вантажівка, і сусід, замисливши щось, відводить Луїса в значно давнішу частину кладовища, до поховань мікмаків, аби похоронити черча там. Уже наступного дня похований кіт приходить додому. Дізнавшись про силу цього місця Крід непокоїться питанням – чи ховали там коли-небудь людей?

Ця книга справді захопила (хоч і не налякала), тут і майстерно прописані стосунки в сім'ї, дружба, страхи – все на вищому рівні. У мене були інакші сподівання щодо розвитку сюжету під кінець, але це був би не Кінґ. Завершення книги мене буквально шокувало. Раджу почитати фанатам жахів і творчості Кінґа загалом!

Не читайте цієї книги!
⠀⠀⠀⠀⠀⠀
Якщо ви чуттєва людина, якщо вас легко здивувати, але в той же час поранити. Якщо ви через себе пропускаєте кожного персонажа. Якщо будь-якої миті тривоги та радості ви відчуваєте, ніби знаходитесь поряд з героями.
⠀⠀⠀⠀⠀⠀
Досі не переконливо? Тоді читайте. І страждатимете.
⠀⠀⠀⠀⠀⠀
Ні, я вас не лякаю і не відмовляю. Просто пишу як є.
⠀⠀⠀⠀⠀⠀
Я вважаю себе вразливим читачем і завжди делікатно обходила стороною Кінга, але півроку тому глянула страху в очі і прочитала роман «Крістіна» про вбивцю машину. Мене дуже вразила ця книжка. Але з «Кладовищем домашніх тварин» все набагато складніше.
⠀⠀⠀⠀⠀⠀
Вона страшніша і мерзотніша. Вона жахлива! І я ненавиджу Кінга через те, що він тягнув гуму з подіями. Він отримував задоволення від усіх наших страхів під час читання, від наших мук, а-ля: «Ну давай вже швидше, ну що там?? Мені ж лячно…»
⠀⠀⠀⠀⠀⠀
Поки що ця книга одна з тих, яка посяде перше місце «Вращило до мурах і страху», якщо так можна сказати.
⠀⠀⠀⠀⠀⠀
Але я все одно продовжу подорожі романами і світами Короля жахів. Нехай дозовано та вкрай вибірково.

Прочитав я одну з найвідоміших книг Кінга,і нічого хорошого сказати про неї не можу. Та й поганого теж. Книга просто пройшла повз, і не залишила сліду. Чи то вже творчість автора перестає бути мені цікавою, чи то книга така. Зовнішні фактори на враження не впливали – і настрій був те що треба,і нещодавно прочитані книги до цієї відношення не мали. Може сподівання були завищені, хоча…
Основна претензія до книги, це те, що невеличка жменька подій розтягнута на чималеньку кількість сторінок. Багато деталей, і «лівих» подій, які до історії не мають відношення. Зазвичай в Кінга цей трюк проходить без проблем, бо він вміє розповідати, це точно. Але в «Кладовищі» це кидалося в очі, особливо в другій половині книги.
Десь біля середини я передбачив основний сюжетний хід, подію, навколо якої і крутиться вся книга, і це було навіть трішки…лячно. Але після того оповідь почала тягнутися і повзти (там є сцена, яка дуже важлива, але вона втомлювала своєю надлишковою детальністю і повільністю), я звикся зі своєю здогадкою, і коли настав час Х, ніяких емоцій не було.
Та ідея, сюжет і кінцівка сподобались. Кінцівка – як я люблю. Вона не дає книзі перейти в групу «якби не прочитав, то нічого не втратив би».
І в результаті вийшло, що роман «прохідний». Остання книга автора, яку я прочитав перед цією – збірка «Повна темрява, без зірок» - і то більше сподобалася. А перед нею ще читав повість «Секретне вікно, секретний сад», так вона теж краща, як на мене. Ну ви зрозуміли)

Книга мене дійсно вразила мене. Є у цьому романі щось моторошне та відразливе, але водночас…трагічне та філософське? Давайте по-порядку.
Луїс Крід зі своєю родиною: дружиною, двома маленькими діточками та котом Черчем, переїжджають до нового будинку. Їх сусідом стають стареньке подружжя, Джад та Норма. Обговорення смерті є наріжним каменем у цій родині: маленька Еллі понад усе боїться, що Черч покине їх, а Рейчел Крід переживає дитячу травму, пов’язану зі смертю своєї сестри. Але що залишається Луїсу, коли Черч трагічно помирає, а недалеко від дому знаходиться загадкове кладовище домашніх тварин, яке може повертати мертвих до життя? І чи спрацює кладовище на людях, якщо з Черчем усе вдалося…?
Історія налякала не тільки своїми «жаскими» елементами, а й такою непростою, але невідворотною темою, як втрата близького – це надзвичайно сміливе, суто «кінґівське» переосмислення, яке пронизує до кісток. Книга залишила після себе тяжкий післясмак, над нею хочеться посидіти та подумати. Трагічна, містами зворушлива, але не менш страшна та жорстока – саме такою історією є «Кладовище домашніх тварин», яку я однозначно рекомендую прочитати всім.