77 днів лютого. Україна між двома символічними датами російської ідеології війни

Премія KBU AWARDS 2023 у номінації «Книжки про війну»

У дитинстві вона не могла зрозуміти, чому люди у фільмах про блокаду Ленінграда постійно лежать. А коли Маріуполь узяли в облогу росіяни, і вона з чоловіком багато днів прожила без води, їжі й тепла під постійними обстрілами, зрозуміла — коли лежиш, то економиш сили та енергію.

У «77 днів лютого» увійшли репортажі, написані журналістками українського видання Reporters у період між 23 лютого і 9 травня — двома символічними датами в російській мілітарній ідеології. Вторгнення російських військ в Україну зупинило лік днів і відкинуло українців у міжчасся, де досі триває лютий — місяць початку великої війни. У цьому міжчассі і в цих відвертих історіях є біль, страх, ненависть, подекуди відчай. Та головне — надія. Це оголений нерв і чесний голос нової української дійсності, який журналістки і авторки Reporters зафіксували із перших вуст.

Чим хороша книжка 77 днів лютого

• Фіксує воєнну дійсність українців поміж двома символічними датами російської ідеології війни — 24 лютого і 9 травня.
• Описує історію російсько-української війни крізь призму історій звичайних людей, мешканців прифронтових територій, людей, які пережили бомбардування й окупацію, звільнення і евакуацію, волонтерів і військових.
• Поєднуючи принцип документальності, а з іншого боку авторської суб'єктивності, зображує ключові події, які відбувалися в Україні протягом перших трьох місяців після повномасштабного російського вторгнення 24 лютого.

Про колектив авторок

Reporters — єдине українське медіа, що спеціалізується на довгих текстах у жанрі літературного репортажу. З 2019 року існує в онлайні, а з 2021-го двічі на рік виходить як ілюстрований журнал. За три роки роботи Reporters об’єднав найкращих авторів і фотокорів з різних регіонів України. З перших днів російського нападу команда Reporters документує історичні події, учасниками й свідками яких стали українці. 

Цитати з книги

З передмови Сергія Жадана:

Наша пам’ять насправді є не найнадійнішим інструментом. Вона легко надається до маніпуляцій, покладатися на неї загалом доволі ризиковано. Тим паче, коли йдеться про максимально загострені емоційні стани, про стан граничної сердечної вивернутості, засліплення, оглушеності. Якісь речі забуваються поза нашим бажанням — пам’ять просто витісняє їх, розпихає темними закутками, затемнює. Апелювати до пам’яті — справа взагалі не надто вдячна. Значно логічніше звертатися до очевидців, які свого часу знайшли силу говорити й свідчити.

З репортажу Ані Семенюк про потяги:

«Поїзд, поїзд! Дівчата, поїзд!» — кричить одна волонтерка іншим. За кілька хвилин зал перетворюється на мурашник. І стає перевальним пунктом у цьому безкінечному потоці сліз, болю та дитячих криків. Тут стільки руху, а здається, що життя зависло, спинилося, зачепилося за страшні картинки розстріляних домівок і стоїть у ступорі. Так само в ступорі, з болем і зі сльозами на очах, у черзі по чай з пакетиків стоять різні-різні люди. І ті, які звикли чекати допомоги від інших, і ті, що ніколи нічого не просили і ні в чому не відчували потреби.

З репортажу Віри Курико про Чернігів:

У дітей купа не воєнних запитань. Мамо, що таке «автор ідеї», «режисер», «чужак», «амбулаторія»? Мама Віта відповідає, миючи посуд у мисці, користаючись запасами води.

— А що таке «русская народная сказка»?
— А це он за вікном у нас, — тихо відповідає, радше нам, ніж дітям.