Непокірні

2019 рік. Кейт посеред ночі тікає з Лондона до старого котеджу Вейворд, успадкованого від далекої тітки. Порослий плющем будинок із занедбаним садом має зцілити серце дівчини після стосунків з аб'юзером. Та мрії про спокійне життя в англійському селі не судилося здійснитися — Кейт знаходить таємницю своєї тітки, заховану з часів полювання на відьом у XVII столітті.

1942 рік. Під час Другої світової війни Вайолет опинилася у пастці величного сімейного маєтку. Та багатство її не цікавить. Як і брат, дівчина прагне вчитися. І єдине, що допомагає їй не зійти з розуму — старий медальйон з буквою W і слово «непокірна», видряпане невідомою рукою у її спальні.

1619 рік. Альта чекає на суд. У селі вважають, що вона магічним способом вбила місцевого фермера. Головний доказ проти дівчини — її знання і непересічний інтерес до природи. І щоб зберегти власну свободу й життя, Альті доведеться застосувати усю свою силу.

«Непокірні» — це історії трьох незвичайних жінок, які роз'єднані часом, але мають набагато більше спільного, ніж може здатися. Це роман про жіночу стійкість і фантастичну силу природи, яка допомагає лише тим, у кого відкрите серце і вільна душа.

Про Емілію Гарт

Емілія Гарт — британсько-австралійська письменниця. Вивчала англійську літературу та право в Університеті Нового Південного Уельсу. Закінчила тримісячний онлайн-курс написання романів від Кертіса Брауна та отримала високу оцінку на премії Caledonia Novel Award 2021. «Непокірні» — її дебютний роман.

Цитати з книжки Непокірні

У гаражі вона відмикає «Хонду», яку придбала до знайомства з ним і зареєструвала на себе. Він не може — найімовірніше — просити поліцію вистежити її, якщо вона керує власним авто? Вона дивилася достатньо кримінальних серіалів. Пішла з власної волі, скажуть вони. Воля — гарне слово. Наводить на думку про політ. Вона заводить авто, а тоді шукає адресу своєї бабусі на гугл-мапі. Кейт місяцями повторювала в голові ці слова, неначе мантру. Садиба Вейворд, Крауз Бек. Камбрія.

Їй стало цікаво, чи любить Фредерік птахів і тварин так само, як і вона. Від думки про Фредеріка, від тепла його очей, що дивилися на неї, у Вайолет усе переверталося в животі. Вона одночасно боялася і прагнула побачити його. Минулого року, в одному з Ґремових підручників, Вайолет читала про магнітні поля, і їй здавалося, що Фредерік має власне таке поле і воно тягне її до себе, ніби приплив.

— Альто Вейворд, — почав він, брижачись, ніби моє ім’я могло забруднити йому рота. — Вас звинувачено у застосуванні гріховного та диявольського мистецтва, що зветься чаклунством, і доведенні цим чаклунством до смерті Джона Мілберна. Ваші виправдання?

Я облизала вуста. Мій язик, здавалося, розпух, тож я боялася, що вдавлюся словами, перш ніж промовити їх. Але коли я зрештою заговорила, мій голос був чистим.

— Не винна, — сказала я.