Це дуже особиста історія. Впевнена, автор також часто думав, що комусь же гірше, але він відверто ділиться власними переживаннями і досвідом перших днів війни. Про розбомблений будинок у Гостомелі, пошкоджену бібліотеку. Про евакуацію і хвилювання за батьків, які лишались в окупації. Про друзів і знайомих. Це не гра в "хто пережив гірше", бо таким не міряються. І не хронометраж російського вторгнення. Це просто щира фіксація. І я розімую, що Михеду йдеться не просто про втрачені книжки, а про втрачене життя, втрачені цінності і віру в людей. Коли всі ідеї, в які ти щиро вірив, руйнуються і ти мусиш заново будувати себе.
Я очікувала, що мені буде дуже важко читати цю книжку. Важко, але вкрай важливо знати, що ти проживаєш це не сам. Наші досвіди різні, але ми всі живемо у війні. І зовсім несподівано я отримала в цій книзі ще й дуже багато любові. До втрачених друзів, до батьків, до знайомих, що прихистили і до чужих людей, які стали "своїми"
Як же дивно пам'ять маскує все те зло, яке пережила країна у 2022 році. Найстрашнішим для мене був перший день вторгнення, коли ніхто не знав і не розумів, як поведе себе ворог.
Автор розпочинає свою оповідь саме з першого дня повномасштабного вторгнення, часу, який змінив всю країну. Ми стали об'єднаним і єдиним цілим організмом. Хтось пішов у воєнкомат, хтось волонтерив, хтось виїздив і рятував найцінніше - дітей і батьків. Війна показала, хто ми є насправді, і як сильно ми прив'язані до своєї землі.
Під час читання, рефлексуєш і проживаєш знову досвід війни. Він уже не паралізує, як вперше, оскільки показник ненависті і нетерпимості до росіян зазнав свого піку. Так кажуть, проживається травма. Мозок всіма силами намагається замістити травмуючі новини і з часом ми багато чого забуваємо, адже можна зійти з розуму, тримаючи в собі весь біль.
Разом з тим Позивний для Йова - книга, яка сповнена віри в людей. Адже саме люди формують бульбашку навколо себе, таврують історію власною кров'ю.
Історії дитячих ігор у війну крають серце тисячами голок.
Книга сповнена документальних фактів російсько-української війни, які постібно закріпити у пам'яті і за жодним обставин не пробачити згодом, як це сталося після геноцидів, розкуркулення.
Країна-гній вбиває українців лише через те, що ми українці і не звикли кланятися поневолювачам. Ця війна надовго засяде в нашій підсвідомості. Ми вже ніколи не будемо попередніми.
Хай як би нам не було тяжко, нам ніколи не буде соромно. Адже ми можемо впливати на історію, а не бути "малєнькім чєловєком"
Я не знаю, коли закінчиться війна, скільки життів вона ще забире, єдине, в чому я можу бути впевнена - в наших ЗСУ та волонтерах.
Раджу прочитати цю книгу, щоб прорефлексувати і прожити той біль, яким важко ділитись, адже він часто розбиває нас зсередини.