Для щастя потрібно, щоб хоч хтось пам’ятав твоє ім’я.
Одного разу Яна сідає у потяг «Рахів — Київ» і знайомиться з дідусем. І, попри зупинки у маленьких селищах, гамір нових пасажирів плацкарту й фізичну втому, дівчина все уважніше слухає Василя Васильовича. Його історія, неначе намистини, нанизується на нитку спогадів її власного життя.
Чи зустрінуться вони знову? Чому гірські маршрути, пейзажі й нічний ліс — незамінні ліки проти власних травм? Напевно, ці відчуття знайомі кожному — такі особисті й невимовлені… Але що станеться, якщо про них заговорити вголос?
Десь серед темного лісу на останніх відсотках заряду телефону, що слугує ліхтариком, дівчина йде вперед, попри виснаження й біль у ногах, цитуючи Ліну Костенко: «Цей ліс живий, у нього добрі очі». Бо вона вірить у світло і не втомлюється шукати його серед людей.
Чому варто прочитати книжку «Приходь без дзвінка»?
- Роман-мандрівка життям, яке розділилось на дві частини: одну, що ховається серед гамірного великого міста, всіяного болісними спогадами та іншого — серед карпатських гірських маршрутів, які пробуджують внутрішню силу і повертають голос.
- Глибоке й рефлективне усвідомлення зв’язку між, здавалося б, абсолютно незнайомими людьми, яких розділяє вік і відстань, але поєднує саме життя.
- Карпатські маршрути, назви гір і селищ, описи мальовничих пейзажів спонукатимуть взяти квиток в гори і пройти шляхом головної героїні — повернутись до себе справжнього… Додому.
Про авторку:
Світлана Бєлоусова — українська письменниця, авторка дебютного роману «Приходь без дзвінка». Народилася та виросла в Києві, за освітою балетмейстер-педагог. З 2017 року почала мандрувати Карпатами і вирішила змінити фах, поступово збираючи власні і почуті історії у книгу. Зараз проживає в естонському місті Таллінн.
Цитати:
«Від першої подорожі до останньої я скидала якийсь баласт на землю. І підіймалася на вершини, щоб хоча б там торкнутися щастя, поки ніхто не бачить, поки ніхто не турбує, не псує миті одкровення й оголення перед світом, який сприймає тебе, як комаху, коли ти — хитка й тендітна — кидаєш йому виклик.
“Але я тебе чую, все має бути добре”, — шепоче натомість».
Якщо постійно бути зануреним у себе, легко не помітити, як навколо змінюється світ, а ти заклякла на одному місці, бо зараз добре звідси нікуди не йти. Бо ти тільки-но спіймала за хвіст відчуття, внутрішні вібрації і стани, які ніяк не могла відшукати. Ти постійно бігла, заглядала в усі можливі кімнати, зачиняючи двері, одразу відчиняла інші, забувала ключі, губилася між кількістю замків і щілин. Аж раптом виявилося, що тобі не потрібно бути одночасно всюди. Виявилося, можна лишитися поміж і спостерігати, як змінюються природні цикли. Як змінюєшся ти навіть тоді, коли нічого не робиш навмисне.
Ми мовчали, аж поки від ноші на плечах не забракне повітря. Аж поки не почне згинатися спина. І тільки коли пригорить на плиті, емоції наберуть шалених обертів і перетворяться на спалах, до якого ніхто не буде готовий. Аби визначити межу, потрібно прицюлюватися поглядом і помічати дрібниці: різкий рух, стомлений видих чи підозріла тиша. І чим раніше ти це помітиш, тим краще особисто тобі. Бо коли тільки все починається складатися цегла до цели, ще можна оминути біди.