Навряд чи ці теми колись людству відболять.
Крістін Генна написала жіночий роман з історичним (трагічно історичним) тлом.
Історичне обрамлення роману настільки щемке, що все інше відходить на другий план.
Долі двох жінок... ні, не двох - десятків, сотень, мільйонів жінок навіки змінила війна. Змусила нести зовсім не жіночу ношу. Змусила пізнати самих себе.
Образи головних героїнь, як і ключові повороти сюжету, здаються наївно-драматичними (важке дитинство, самотність, страждання, тяжкі втрати - все як у бульварних романах). В'янн та Ізабель - сестри, що надто рано втратили матір, а згодом стали непотрібними батькові. Кожна з них чіплялася за життя як уміла - В'янн створила власну родину (теж не без драматизму) і відгородилася від бунтарки Ізабель невидимою стіною. Ізабель же була занадто сміливою для цього світу й мріяла про героїчні подвиги (її кумиром була Едіт Кавел - британська медсестра, під час Першої світової страчена німцями за допомогу бійцям союзників тікати з окупованої Бельгії). Єдине, що об'єднувало їх довгі роки - це невисловлена образа. Окремою ниткою в сюжеті проходить тема нелегких відносин дівчат з батьком, що, зрештою, теж має аж надто романтизовану розв'язку: батько, як виявилось, нехтував доньками суто з благородних мотивів і віддав власне життя задля порятунку Ізабель.
Ну і, звісно, куди ж без кохання! "...В коханні ми дізнаємося, ким би ми хотіли бути, а на війні – ким ми є". Хоч чоловічі образи тут не ключові, та любовні лінії прописані досить вичерпно. Навіть спроби "відбілити" штурмбанфюрера Бека не зіпсували враження.