Там, де заходить сонце

Ми живі, поки ми віримо

Вірі Тихій – 72. Вона – колишня вчителька української мови, яка навіть уявити не могла, що опиниться у Будинку для літніх людей, куди її привезе єдиний і такий коханий син…

Але влітку 2022-го року Віра Петрівна залишається сама: син Толя день і ніч волонтерить, а невістка з дітьми вимушено евакуюються за кордон. Можливо, з хворим серцем й небезпекою навколо дійсно краще перебути поки тут — під наглядом медиків, у компанії «однолітків»? 

Та замість відкритих, гостинних стареньких жінка зустрічає у Будинку зранених, колючих стариганів, що з дня у день просто спостерігають, як їхні життя, неначе сонце, закочуються за обрій. 

Що приховують ці самотні старечі серця? І які труднощі здатне витримати материнське серце? 

«Там, де заходить сонце» – книга-пластир на кожне зранене серце та водночас надзвичайно чесна оповідь про життя на його заході. 

Чому варто прочитати книжку «Там, де заходить сонце»?

• Насичена гумором, старечою мудрістю, іронією, зворушливими спогадами та історіями, що перетворює її на своєрідний «книжковий шелтер».
• Дає змогу поглянути на життя мешканців Будинку для літніх людей в ретроспективі історії: від часів радянської окупації до сьогоднішньої повномасштабної війни.
• Гостра художня рефлексія на тему стосунків батьків і дітей, сімейних цінностей, сили материнської любові і людських доль в розпал складних життєвих випробувань.

Про авторку:

Олена Пшенична – українська журналістка, сценаристка, колумністка та громадська активістка. За її плечима – майже 20 років роботи в медіа, зокрема на провідних українських телеканалах. Нині Олена як сценарист створює соціальний контент у співпраці з UNICEF, USAID, Центром демократії та верховенства права та іншими міжнародними та українськими громадськими організаціями. 

Виховує двох дітей: доньку-підлітка та п’ятирічного сина. Після того, як три роки тому хлопчику діагностували аутизм, Олена стала амбасадоркою інклюзії та консультанткою проєктів для дітей з РАС благодійного фонду «Голоси дітей». 

Цитати

Цей мамин погляд... Так дивитися можуть тільки вони. Так, ніби з очей виростають мільйони маленьких рук, щоб затиснути в обіймах кожен міліметр твого тіла. Лагідно перебирати твоє волосся. Лоскотати твої щоки. І знову обіймати. Мамин погляд — він завжди такий особливий. Навіть коли тобі сорок два.

— А ви шо, Петровна, може, атеїстка? — промовляє вона.

— Ні. А чому ви так вирішили?

— Та дивлюсь, ви не молитесь. І іконка у вас Божої Матері тільки одна.

— Я молюся, просто мовчки.

— Ясно, — відповідає сусідка, — а я мовчки не вмію. Мені тоді кажеться, шо Бог мене не почує. Так ше баба моя казала, коли я маленька була.

Чуже горе... Вона ще ніколи не вміла давати йому раду. Чуже горе завжди вимагає більше, ніж своє. У своєму горі все зрозуміло. Ось ти, ось воно, ось між вами прірва з болить. У чужому горі для тебе немає місця. Точніше, якого б місця ти не обрала, завжди будеш почуватися зайдою.

― Боже, яке красіве! Це шо, на смерть? — раптом вривається в її спогади огрядна жіночка років вісімдесяти.

― Перепрошую? — не одразу розуміє запитання Віра Петрівна.

― Кажу, хусточки у вас красіві. То ви на смерть складаєте?

― А, ні, — здається таки розуміє, — я їх ношу.

― Ясненько. Дуже красіво.