Відгуки і рецензії читачів
02.01.2024
«Більше немає міфу про Європу і нашу належність до її звичаїв і сім‘ї бодай у ролі бідних родичів… Ми самотньо стоїмо на землі, слизькій від крові, до горла у війні, яка триватиме хтозна-скільки.»
Збірка есеїв відомої хорватської журналістки на тему війни, написаних протягом 30-ти років. Кожний есей - розповідь про мить, подію з життя жертв війни і воєнних злочинців. Усі історії з людським обличчям, адже насправді війна не про статистичні знеособлені дані. Такі розповіді є неймовірно важкими, але саме вони приземляють, увиразнюють, надають реалістичності історичним фактам. А стиль Славенки - легкий у читанні та болючий в сприйнятті.
Авторка ділиться цікавими роздумами про роль інтелектуалів у війні, зображення страждань на фото, про воєнних злочинців, їх способи виправдання себе та уникнення відповідальності.
Переважна більшість есеїв стосуються подій Югославських війн. Несподівано, кілька останніх - про війну в Україні.
Вразила мене розповідь про першого воєнного злочинця, засудженого українським судом. Дракуліч у своєму стилі надає події людське обличчя: описує страждання матері злочинця та муки дружини потерпілого. Посеред цього я помітила співчуття до роsіянина, який «і не міг розраховувати на те, що суд прийме аргументи його захисту», адже цей судовий процес був «показовим» та «символічним». Так, авторка вважає судовий процес надто швидким, а саме покарання засуворим. А як зупинити правосуддя? Припинити збір доказів і втратити їх? Утримувати особу під вартою без судового розгляду до закінчення війни і порушити міжнародні зобов’язання? Чекати створення міжнародного трибуналу ad hoc за вісутності консенсусу саме у міжнародної спільноти? Який строк покарання буде адекватним на думку тих, хто не досліджував обставини справи?
Читання про війну, яка минула, і про війну, яка триває, викликає різні за інтенсивністю почуття. А читати далекі, забарвлені емоційно, роздуми про війну, в якій знищують твій народ, - нестерпно.
Збірка есеїв відомої хорватської журналістки на тему війни, написаних протягом 30-ти років. Кожний есей - розповідь про мить, подію з життя жертв війни і воєнних злочинців. Усі історії з людським обличчям, адже насправді війна не про статистичні знеособлені дані. Такі розповіді є неймовірно важкими, але саме вони приземляють, увиразнюють, надають реалістичності історичним фактам. А стиль Славенки - легкий у читанні та болючий в сприйнятті.
Авторка ділиться цікавими роздумами про роль інтелектуалів у війні, зображення страждань на фото, про воєнних злочинців, їх способи виправдання себе та уникнення відповідальності.
Переважна більшість есеїв стосуються подій Югославських війн. Несподівано, кілька останніх - про війну в Україні.
Вразила мене розповідь про першого воєнного злочинця, засудженого українським судом. Дракуліч у своєму стилі надає події людське обличчя: описує страждання матері злочинця та муки дружини потерпілого. Посеред цього я помітила співчуття до роsіянина, який «і не міг розраховувати на те, що суд прийме аргументи його захисту», адже цей судовий процес був «показовим» та «символічним». Так, авторка вважає судовий процес надто швидким, а саме покарання засуворим. А як зупинити правосуддя? Припинити збір доказів і втратити їх? Утримувати особу під вартою без судового розгляду до закінчення війни і порушити міжнародні зобов’язання? Чекати створення міжнародного трибуналу ad hoc за вісутності консенсусу саме у міжнародної спільноти? Який строк покарання буде адекватним на думку тих, хто не досліджував обставини справи?
Читання про війну, яка минула, і про війну, яка триває, викликає різні за інтенсивністю почуття. А читати далекі, забарвлені емоційно, роздуми про війну, в якій знищують твій народ, - нестерпно.
