Є багато людей, котрі мені заздрять, але мало хто забажав би помінятися зі мною місцями. — Ерлінґ Каґґе

Жаги до відкриттів, потягу до пригод і стійкості перед невдачами не навчать у школі. Проте вчитися ніколи не пізно, вважає Ерлінґ Каґґе. І запрошує читачів у захопливу філософську подорож Арктикою й Антарктикою. Він перший у світі дослідник, якому вдалося дійти до Північного та Південного полюсу без зв'язку з материком і піднятися на Еверест. У цій книжці зібрано увесь досвід і мудрість, які набув Каґґе під час довгих випробувань арктичними штормами й високогір'ями. Публікуємо уривок з книги «Чого я не навчився у школі. Філософія для шукачів пригод» у матеріалі.

Найважливіше — встати зранку

Встати вчасно вранці — найбільший виклик для полярника нині, так само як у часи Ернеста Шеклтона, Руаля Амундсена чи Фрітьофа Нансена. Тож, якщо мене запитують, що найважче в крижаній пустелі, я ніколи не сумніваюся у відповіді. Найважче подолати невимовну спокусу не вилазити зі спального мішка при −45, як це бувало на Північному полюсі, не виповзати назовні рачки з відчуттям, що ти вріс у кригу по саме підборіддя, як один із грішників на дев’ятому колі Дантового пекла. Щоб заощадити на вазі вантажу, ми ніколи не брали додаткової нижньої білизни чи достатньої кількості пального для обігріву намету, не могли собі дозволити понад 0,2 л на особу в день. Тому я всі 63 доби експедиції жодного разу не роздягався.

«Це найкрутіше моє випробування, відколи я народився», — записав у щоденнику Бьорґе. В дорозі завжди знаходилися переконливі виправдання для того, щоб іще трохи полежати. Холоднеча, втома і голод. Те саме відбувалося і в мандрівці до Південного полюсу. «Є багато людей, котрі мені заздрять, але мало хто забажав би помінятися зі мною місцями», — написав я у щоденнику.

У тій ситуації думка про вставання нестерпніша, ніж сама дія. Це як у фільмі Гічкока: у напрузі тримає не сам постріл, а радше його очікування. Найбільший виклик, як у доброму фільмі жахів, — зволікання. А вставати однаково треба. Питання лише в одному: скільки можна зволікати — п’ять хвилин чи п’ять годин.

Вилізти зі спального мішка — не лише найбільший, але й найважливіший виклик в експедиції. Решта вже легше.

Спотребилось чимало років, щоб уже не дивуватися, що назовні переважно не так холодно, як здається, лежачи в спальнику й наслухаючи, як вітер теліпає наметом або щоглою.

Руаль Амудсен, найперший дослідник, який досяг Південного полюсу, писав у своїх спогадах, що саме дні, які наче б давали всі підстави довше поніжитися в спальнику, найчастіше видавалися найуспішнішими. В експедиціях, як у житті,— останній крок залежить від першого і навпаки.

До мене — батька трьох дітей і офісного працівника — раптом дійшло, що найбільший виклик завжди стосується одного: вчасно встати, незалежно від того, що і як я робив увечері попереднього дня. Отож з часом, коли переді мною поставало чимраз більше викликів, я став людиною А-типу, ранньою пташкою. Можливо, таке рішення годиться не для всіх, але для мене — без сумніву.

Усього, що знаю про дисципліну, я навчився за або над межею лінощів — на кризі, у горах і в морі. Коли холодно, коли змагає спокуса відкласти заплановане, коли мучить голод і дуже хочеться хоч трішки з’їсти від ранкової порції. Однак більшість проблем не розсмоктуються самі по собі. Вдома все не так доленосно. Можна довше повалятись у ліжку чи не піднімати слухавку, якщо з кимось не хочеться спілкуватись. Зате в експедиції спроба обдурити себе обертається негайними наслідками. Тому я точно знаю, що досвід, здобутий у природі, зробив мене дисциплінованішим і вдома. До того ж день стає значно кращим, якщо наперед залагодити якісь прикрі справи.

І все ж, перш ніж мене потрактують моралістом, мушу визнати, що я не завжди дотримуюся власних правил. Хоч і знаю, що найкраще в теорії й на практиці, іноді не відмовляю собі в бажанні довше повалятись у ліжку. Чи відкласти нудні або складні справи. Саме свобода зробити «поганий» вибір робить життя веселим і захопливим.