0 Кошик 0,00 грн
0 Кошик 0,00 грн

Наскільки ви щасливі, за шкалою від одного до десяти?

Полярний дослідник Ерлінґ Каґґе запевняє, що вчитися ніколи не пізно і завжди можна знайти вдалий момент, щоб змінити життя на краще. Книга-мандрівка Арктикою та Антарктикою стане незамінним путівником у пошуках напрямку для власних мрій та бажань. Від банального  раннього підйому до підкорення Евересту, від прийняття дрібних невдач до перемоги над арктичним штормом – інколи неможливо впливати на умови, але ми можемо впливати на себе. Читайте уривок з книжки «Чого я не навчився у школі. Філософія для шукачів пригод» Ерлінґа Каґґе, яка вже зовсім скоро з'явиться у видавництві Лабораторія.

Книга Чого я не навчився в школі, А наскільки ви щасливі

Ви запитували себе, чи щасливі? А допитувалися в себе, чому щасливі? Бо я — так. І хоч, кажучи це, я почувався щасливим, та вже за мить засумнівався.

Якби я свідомо шукав щастя, то ніколи б його не знайшов. Не заперечую, що хтось міг би знайти однозначний вищий сенс у своєму житті, але мені це не вдалося. З досвіду знаю, що сенс життя змінюється від дня до дня, від року до року, від людини й до людини. Тож пошук сенсу існування відбувається стежками, які ми обираємо. Я обрав екстремальні мандрівки пустельними обширами й визнаю рацію у твердженні скелелаза-самітника Алекса Гоннольда: «Ніхто не матиме великих здобутків, купаючись у променях щастя».

Сьогодні моє життя інакше, ніж було тоді, коли я тільки починав шукати пригод. На все свій час, і небезпека в її фізичному вимірі зараз спокушає мене вже менше. Родина й цікава робота надають моєму життю сенсу, якого я не відчував раніше. І все ж, аби жити повним життям, я мушу постійно розширювати власні межі, піддавати себе випробуванням. Я надто легко забуваю, що життя буває сповнене сенсу за всіх обставин, не конче за виняткових. Усе залежить від мене. Гарна лижна прогулянка, турбота про інших, читання цікавої книжки, час, проведений з дітьми, милування витворами мистецтва, розмова з незнайомцем на вулиці — все це теж може приносити радість і сповнювати таким само інтенсивним відчуттям сенсу в житті, як гойдання на канаті під скельним виступом. Іноді навіть оте останнє видається геть безсенсовним у порівнянні з усім іншим. Я не перший, хто, думаючи про щоденну рутину, від миті до миті, спостеріг, що йдеться не про один-єдиний сенс у житті, а про широкий спектр сенсів.

Важливим досвідом, про який мало хто з шукачів пригод говорить,— можливо, тому, що він надто очевидний, — є те, що життя зазвичай сприймається надто відсторонено, коли ти кілька годин чи днів живеш упритул до природи і поступово знесилюєшся, ставлячи ногу за ногою, знову й знову. Багато з тих, кого я зустрічаю в Осло чи в інших містах, вважають життя надто коротким і скаржаться на це, особливо в старшому віці. Сумно, як на мене. Я вважаю, що вони підміняють чуттєве сприйняття світу своїм фізичним станом. Сприйняття плину часу мало пов’язане з нашим фізичним станом, бо воно не закладене в нас природою. Якщо ви з дня на день виконуєте одну й ту саму роботу, далеко від природи, а вільний час проводите в інтернеті чи перед екраном телевізора, то час, справді, спливає швидко, а життя видається коротким. Щоб життя здавалося довшим, треба цікавитися світом довкола нас: людьми, природою, світлом, звуками, барвами, запахами.

* * *

У грудні 2010 року ми з американським міським дослідником і авантюристом Стівом Данканом спустились у загадкове підземелля Нью-Йорка з каналізаційними та водними каналами й тунелями метро, щоб пройти під містом від Бронкса до Атлантичного океану. Проходячи Вест-Сайдським тунелем Мангеттена, ми натрапили на Бруклін, жінку, яка жила в підземеллі з 1982 року. Її домівкою була бетонна ніша на висоті дванадцяти футів над коліями метро, яку вона називала своїм «іґлу». За ліжко їй правив матрац. Охайно впорядкований спальний затишок. У кутку громадилися порожні пляшки — всі її земні надбання. Стіна завішана вирізаними з журналів портретами Майкла Джексона. Там іще висіла її фотографія в юному віці. Дуже гарна світлина.

Я хотів почути, щó для неї щастя. Ми зі Стівом уже раніше якось зустрічалися з Бруклін, проходячи тим тунелем, і сходилися на думці, що жінка видається щасливішою за багатьох ньюйорківців, котрі жили на поверхні. «Наскільки ти щаслива, за шкалою від одного до десяти балів?» — запитав я.

«Сім, — відповіла вона й додала: — Іноді вісім». Бруклін розповіла, що почувається найщасливішою, коли, назбиравши на смітниках їжі, напоїв та одягу, повертається в іґлу, щоб нагодувати свого кота й погратися з ним. А ще співаючи шлягери ранніх вісімдесятих, приблизно з тих часів, коли переселилася під землю. Вона пояснила: «Треба цінувати те, що маємо».

Фото книги Чого я не навчився у школі

Одного разу, подорожуючи з доньками округом Камулі в східній Уґанді, я познайомився з жінкою, яка жила в крихітній хижці на приблизно дванадцять квадратних метрів з чоловіком, сімома дітьми й курми. Там стояли три ліжка, але не було ні води, ні електрики, ні відра для справляння фізичних потреб. Трохи подумавши над моїм запитанням, вона також назвала «сім», але виправилася на «вісім». Чоловік не сумнівався, відразу назвав «сім». Він мав двох дружин і загалом сімнадцятеро дітей. У Камулі врожай збирають двічі. Подружня пара розповіла, що, важко напрацювавшись і завершивши збір урожаю, надто в плідні роки, вони почувалися дуже щасливими. Після трьох днів нашого перебування у Камулі моя наймолодша донька, Інґрід, завважила, що люди, на диво, видавалися там радіснішими, ніж більшість мешканців Норвегії, хоча ми багаті, а вони бідні. Коли я прошу будь-якого норвежця — та й себе самого — дати оцінку своєму відчуттю щастя за десятибальною шкалою, відповідь здебільшого та сама: сім балів, іноді вісім. Якщо забуваю, яка коротка відстань між відчуттями щастя і нещастя, згадую повернення додому з Карибських островів у двадцятиоднорічному віці. З нашим 35-футовим вітрильником ми потрапили у сильний шторм на північ від Азорських островів. Вітрила подерлися на шмаття, люк перед щоглою змило за борт. Ми ледь не затонули. У таких ситуаціях найліпшою помпою виявляються налякані хлопці з відрами. Нам пощастило врятувати вітрильник.

У такому середовищі настрої змінюються дуже швидко: спершу розпач, що люк змило в море і корабель набрав у трюм води, а потім — велика радість, бо нам пощастило знайти той люк у хвилях і випомпувати воду з трюму. Згодом розпач повернувся, бо величезна хвиля дослівно знесла ґрот-щоглу. Ситуація погіршувалася через відсутність двигуна, забитий туалет і розтрощений камбуз. Ми харчувалися солониною, розмоклими галетами й сирою картоплею, а природні потреби справляли, звісившись за борт.

Я ще ніколи не відчував такої радості від відчуття земної тверді під ногами, як тоді, коли ми добралися до Бріксгема, маленької рибацької гавані в Девоні, на південному узбережжі Англії. Вперше за два тижні після того, як ми покинули Азорські острови, можна було знову посидіти з келихом, не боячись промокнути до нитки. І взагалі — нічого не боячись. Суть у тому, що всі стадії — позитивні й негативні — минають. Негативні треба просто прожити й забути.

* * *

Навряд чи я коли-небудь відчував більшу благодать, як у дорозі до Північного полюсу, коли, попри мороз і одноманітну щоденну їжу, міг нарешті лягти в наметі, відчути, як зігрівається тіло і втамувати пекучий голод. Я вже не сумнівався, що почувався затишно і куштував найсмачнішу їжу на світі. На тому стою й понині.

«Щасливі миті бувають в усіх», — писав Кнут Гамсун у повісті «Мандрівник грає під сурдинку». І далі: «В’язень сидить у возі дорогою на ешафот, йому муляє цвях у сидінні, він посувається, і йому стає легше». Аристотель вважав, що життя треба оцінювати в цілісності. Якщо вдалося реалізувати свій потенціал, можна вважати, що прожив щасливе життя. Іншими словами, треба дочекатися остаточного висновку. Я вмію мислити і як авантюрист, і як сім’янин. Годі виміряти ступінь виконання життєвих завдань, не побачивши загальної картини. Короткоплинне щастя трохи переоцінюють. Я не завжди впевнений, почуваюся щасливим чи нещасливим, навіть якщо так здається. Водночас я люблю іноді спинитись і просто тішитися життям, коли в тіло повертається тепло або навпаки, коли мерзну, коли йду в гори зі своїми дітьми чи коли дивлюся хороший футбольний матч, — тоді життя чудове, а навіть якщо ні, я однаково почуваюся щасливим.

Передзамовити книжку полярного дослідника

 «Чого я не навчився у школі. Філософія для шукачів пригод»

Відгуки і рецензії
Поки немає коментарів
Написати коментар
Ваше Ім’я*
Ваш Email*
Введіть текст*