Розмова про кримський роман, цінність мови й кримськотатарської культури у ньому та про любов до Криму. Презентація книжки Анастасії Левкової «За Перекопом є земля»

Робота Анастасії Левкової над книжкою про Крим «За Перекопом є земля» тривала з 2012 року. З початком окупації Криму, у 2014 році, концепція змінилася. За цей час авторка взяла близько 200 інтерв'ю з більш ніж 50 кримчанами. Деталі їхніх розповідей стали частиною роману. На презентації говорили про цінність мови й кримськотатарської культури у романі та про любов авторки до Криму.

Учасниці дискусії

Анастасія Левкова — авторка «За Перекопом є земля»,  українська письменниця, редакторка, журналістка.

Богдана Романцова — літературна критикиня, літературознавиця, редакторка видавничих проєктів видавництва «Темпора».

Богдана Романцова: Розкажи про динаміку стосунків із Кримом, як вони змінювалися і наскільки тепер Крим інший? Що сьогодні для тебе твій Крим?

Анастасія Левкова: Цікаво, що в Криму я бувала не так багато. Є люди, що об’їздили його вздовж і впоперек, я — ні. Але багато спілкувалася з кримчанами, збирала свідчення, і тепер мої власні спогади змішалися з тим, що мені розповідали. Часто ловлю себе на думці, що це я йшла через місток біля Ханського палацу чи працювала з хлопцями з Royal News фіксеркою —  це вигадана назва, але в моїй свідомості це існує.

Мій Крим — це  Крим кримчанки. Я уявляю Кільцеву вулицю в Бахчисараї, де, напевно, ніколи не була,  уявляю місця, які описувала, хоча бачила їх або очима прототипів, або гуглила світлини, мапи.

Мій Крим сьогодні —  це Крим інших людей.

Богдана Романцова: Цей роман має велику джерельну базу. Що було найважливіше?

Анастасія Левкова: Передусім — спілкування з людьми. Звичайно, я читала книжки, як-от «Анексія. Острів Крим. Хроніки гібридної війни» Тараса Березовця, що допомогла відтворити по днях анексію — процес «відрізання» Криму з  27 лютого до 16 березня 2014 року, “Кримський вузол» Лариси Якубової й Станіслава Кульчицького. 

Але передусім мої джерела — це люди та їхні історії. Від декого в романі дуже багато історій, а від когось лише малесенька згадка. Це наче великі й менші струмки, які стали однією річкою.

Але, щоб сплести все разом та обрати головне, мені потрібно було багато вигадати. Тому в романі є те, що намалювалося виключно в моїй свідомості.

Богдана Романцова: Андрій Курков на початку повномасштабного вторгнення сказав, що зараз ми всі маємо писати нонфікшн, свідчити літературою. Бо це має сильніший вплив на іноземну аудиторію. Коли гортаєш книгу як художню  обгортку, аудиторія убезпечує себе думкою, що це фікція. Ця стіна фікції часто рятує від шокового сприйняття. Чому ти береш саме фікшн? 

Анастасія Левкова: У 2012 році, коли в мене з'явилася ідея написати про Крим, я орієнтувалась на художній репортаж, тому що тоді в моєму середовищі саме цей жанр був дуже популярним. Але потім у моїй свідомості почав вимальовуватися сюжет, і я стала мислити романом. Тому перша причина — ірраціональна. 

Якщо ж говорити про раціональні причини, то я не погоджуюся в цьому з Андрієм Курковим. Бо фікшн, як на мене, сильніше впливає на уми і серця. Хоча, звісно, теж залежить — наприклад, книжка Станіслава Асєєва неймовірно впливає. Але: нонфікшн читали б люди, зацікавлені саме цією темою, наприклад, люди з Криму, які хочуть, щоб про Крим говорили. А художню книжку прочитають і ті, які б ніколи за це взялися, але тут їм пропонують якусь історію, захопливий сюжет, магію оповіді — тоді вони читають і ловлять для себе і той Крим, на якому залежить авторові.

Крім того, в нонфікшні ти мусиш дотримуватися рамок правди, а в художній літературі, навіть якщо базуєшся на свідченнях, твоя уява може танцювати.

Богдана Романцова: Головна героїня — етнічна росіянка, яка свідомо обирає українство. Це дуже важливий образ. Розкрий його.

Анастасія Левкова: Мені було важливо показати образ етнічної росіянки, яка стала політичною українкою. В Україні багато таких людей, і їм складно визначитися з ідентичністю. Ми всі, навіть україномовні, якимось чином увібрали в себе російську культуру. Підлітками слухали Сплін, Земфіру, і нам це застрягло у свідомості. А що вже казати про людей, які виросли в російській культурі, з російською мовою передусім. 

Мені хотілося пояснити процеси, які відбуваються в душі такої людини. 

Нещодавно я бачила відгук незнайомої мені жінки, яка написала, що  порозумілася зі своєю ідентичністю, прочитавши цей роман. Російськомовна росіянка, громадянка України, яка не хоче мати нічого спільного з Росією, яка говорить українською. Роман дав їй розуміння себе самої - я дуже втішена.

Богдана Романцова: Наскільки вибір кримськотатарської мови зараз є свідомим і чи поширено це серед молоді? Чи можемо говорити про ренесанс кримськотатарської мови?

Анастасія Левкова: Про ренесанс точно говорити не можемо. Ми, українці, знаємо: те, що робиться силами ентузіастів, —  це діється всупереч, а не завдяки. Завдяки —  те, що відбувається з боку держави. В окупації ренесанс неможливий.

Сам етнонім «кримські татари» було стерто. Натомість говорили лица татарской национальности. Тому кримськотатарську мови в місцях депортації не вивчали. Люди зберігали її в сім’ях на побутовому рівні. Коли сьогодні хтось із молоді володіє кримськотатарською — це зазвичай тому, що вдома в побуті її використовують.

У 2018 році ЮНЕСКО внесло кримськотатарську мову до числа загрожених мов.  Я намагалася показати це становище в романі через діалоги в родині Меметових.

Я закликаю українців вивчати кримськотатарську. У конкурсі “Кримський інжир” ми щороку отримуємо твори, написані українцями кримськотатарською мовою і написані кримськими татарами українською. Цьогоріч твори, написані українцем кримськотатарською, увійшли у фінал і будуть представлені в антології.

Богдана Романцова: Персонаж учительки Інни Іванівни уявляє, що є втіленням дружини Пушкіна і поводиться відповідно. Чому хтось читав Достоєвського і став таким, як Інна Іванівна, а хтось ні? Як означити тих, хто в групі ризику потрапити під вплив росіян?

Анастасія Левкова: Я думала про це і не маю чіткої відповіді. Люди могли вчитися в одному класі, слухати одну вчительку історії, а потім хтось виступає на всіх Майданах, а хтось голосує за Януковича і у війні для нього не всё так однозначно. Або знаю, як в одній сім’ї, де мати росіянка, а батько українець, із постанням Незалежності один брат записався росіянином, інший українцем. 

Можливо, тільки емпатія має значення: якщо в людини добре розвинена емпатія, вона буде уважною до тих, хто потерпав від колоніалізму. 

Богдана Романцова: В романі дуже багато про пропаганду і  сліди, які вона лишає на місцевості та як вона працює через ЗМІ. І що далі від центру метрополії, то жорсткіша пропаганда. В романі згадано рубрику  «Уроки розгніваної Кліо», де в газетах з’являлися абсолютно пропагандистські тексти. Наскільки така пропаганда дієва?

Анастасія Левкова: Більшій частині населення легше сприймати категоричні заяви, як-от у «Кримській правді», газеті, що сіяла мову ворожнечі в Криму. На неї навіть були судові позови, але це була найбільш тиражована газета Криму. 

Єдине, що діяло проти пропаганди, — це громадянське суспільство. В Криму була дуже велика кількість громадських організацій і людей, які просували толерантність та міжетнічну взаємодію. 

Богдана Романцова: Очевидно, що пропагандистська діяльність Росії в Криму відрізнялася від того, що Росія робить у східних регіонах України. Яка специфіка російської пропаганди у Криму?

Анастасія Левкова: В Криму зберігся великий шар царської історії — всі ці палаци: Лівадійський, Воронцовський… На цьому Росія теж намагається грати. Тому там могли бути і були товариства на кшталт Союза ревнителей памяти императора Николая II. Крім того, в Криму була специфічна частина населення — обмилувані  радянською владою відставники — високопосадовці, кагебісти, військові, які любили радянську владу, що дала їм житло у сонячному Криму. Вони також — благодатний ґрунт для цієї пропаганди.

Богдана Романцова: У романі є епізод, як головна героїня приходить у гості до своєї найкращої подруги і прабабуся Аніфе-бітá відгукується про неї зневажливо, як про дитину росіян.

Анастасія Левкова: Къазакъ баласы —  це зневажливо  «кацапське дитя».

Богдана Романцова: Прабабуся дуже гостро реагує, але решта родини Меметових дружні до головної героїні. Її власний батько досить проросійський, а дідусь узагалі гебіст. Якою була взаємодія різних етносів на території Криму та як вона трансформувалася? 

Анастасія Левкова: На початку дев'яностих було багато людей, які дуже вороже ставилися до кримських татар. Реально були ті, хто засинали з сокирою під подушкою на випадок, якщо прийдуть “репатріанти-зарізяки”.

 Але станом на 2013 рік яскраво вираженої ворожнечі вже не було — люди два десятиліття жили поруч і бачили, що поверненці — такі самі люди. Після анексії я чула про випадки, що хтось казав: двадцять років мріяв позбутися кримських татар. Чи було це у них весь час, але вони мовчали? Собі я дала відповідь таку ж, як мій персонаж Ахтем: в кожній людині є добро і зло. Жахливі авторитарні режими підіймають на поверхню зло, а людяні демократичні устрої —  добро. 

До депортації кримських татар у Криму співіснували різні етноси. Були випадки, коли люди поверталися із заслання і натрапляли на півострові на українців або росіян, які володіли кримськотатарською, тому що до депортації люди вивчали мови одне одного. 

Питання із залу: Чи мають бути повернені кримськотатарські назви топонімам?

Анастасія Левкова: Радянські назви точно мають бути замінені. А щодо назв, як-от Акмесджит — так кримські татари називають Сімферополь — там треба дивитися, чи так звався весь населений пункт, чи тільки його частинка. Працюючи над романом, я думала, що село, в яке повернувся мій персонаж Ахтем із депортації, звалось Адій-Кийгач. А з’ясувалося, що все ж воно звалося Новопавлівка, а Адій-Кийгач — це було зникле село, воно стало частиною Новопавлівки. Тому треба дивитися.

Питання з залу: Ви говорили про примирення кримських татар із колонізаторами-росіянами з часом. Як ви думаєте, чи буде ця ж сама проблема з материковою Україною? Чи повернемося ми через 50-70 років до російського контексту?

Анастасія Левкова: Я дуже надіюся, що через 70 років Росії не існуватиме як держави. Імперія зла триває вже довго. Але всі імперії розвалюються і ця теж має розвалитися.

Питання з залу: Російська пропаганда в Криму ніколи не приховувала своєї діяльності. Чому довгі роки материк заплющував очі і вдавав, що нічого не відбувається? 

Анастасія Левкова: У моєму романі герой Влад говорить, що раніше всі до всіх були байдужі, але Майдан це змінив. Коли я задумувала писати книжку про Крим у 2012 році, то розуміла, що материк не знає не лише про Крим — він не знає навіть сам про себе: у Львові багато думають, що Черкаси — це Східна Україна, а в Харкові — що на Хмельниччині за вікном Карпати.

Суспільство прокинулося з Майданом, війною і особливо з повномасштабною війною.