0 Кошик 0,00 грн
0 Кошик 0,00 грн

Вибір Лабораторії: Світлана Тараторіна «Лазарус»

Продовжуємо рубрику «Вибір Лабораторії»! Книжковий інтернет-магазин Лабораторії налічує понад 1500 книжок від кращих українських видавництв, ретельно відібраних нашою редакційною й маркетинговою командами за принципом кураторського методу. Саме тому ми вирішили розповідати про ті книжки, які знаємо, любимо й особисто рекомендуємо нашим читачам. Сьогодні це урбан-фентезі від української авторки Світлани Тараторіної «Лазарус». Київ початку ХХ століття, люди, упирі, чорти, перевертні, лісовики, польовики й водяники, які співіснують поруч, і вбивство, що от-от похитне крихкий баланс світу — детальніше про роман читайте у матеріалі.

Темне міське фентезі, дія якого відбувається в альтернативному Києві понад століття тому — роман Світлани Тараторіної «Лазарус», написаний на основі легенд та слов’янської міфології. Роман здобув премію «ЛітАкцент року — 2018», увійшов до довгого списку «Книги року ВВС» і нагороджений спеціальною відзнакою Українського інституту книги на BookForum Best Book у Львові.

Йде 1913 рік, Київ. На вулицях міста співіснують люди й нечисть — упирі, чорти, перевертні, лісовики, польовики й водяники. Битви між ними в минулому. Чи так лише здається? Коли біля Труханового острова знаходять людину з розпоротим животом все змінюється... Хто і навіщо вбив чоловіка? Щоб розслідувати вбивство і стати на заваді новій війні, залучають слідчого Олександра Тюрина, який має причини уникати Києва, проте волею випадку опиняється в цей час у місті. Але чи здійсниться пророцтво?

Перше, що спадає на думку, коли читаєш «Лазарус» — це схожість письма української авторки на британського майстра у жанрі фентезі Ніла Ґеймана. Але цей роман вирізняється сильною національною, культурною ідентичністю, який очевидно тут грає лише в плюс. А ще «Лазарус» нагадує своєрідний пазл, який складаєш сторінка за сторінкою в епічну історію, що глибоко вписана в міфологічний бестіарій українських земель.

Попри те, що авторка вимальовує справді надзвичайно різноманітний фентезі світ, заселений безліччю істот, першочергового значення тут набувають кримінальні історії. У кожному розділі детектив Олександр  Тюрин розслідує кримінальні події в Київській області. І водночас бореться зі своїми особистими проблемами, болючими спогадами про батька, тягарем власної ідентичності та інакшості...

Цей роман приклад того, яким багатогранним та захопливим може бути фентезі, побудоване на українських віруваннях. Воно не тільки культурно ближче до нас, але й анітрохи не поступається всесвітньовідомим історіям, побудованих на різних мітологіях світу. Можливо, навіть перевершує? 

Юлія Малета — SMM-менеджерка

видавництва Лабораторія

 ЛЕГЕНДА ПРО ПОХОДЖЕННЯ ЛЮДИНОПОДІБНИХ

Згідно з книгою Зорах, сувоями з глибин Мертвого моря, свідченнями Бен-Сіра, перший людиноподібний вибрався з темного, як колодязне дно, і звабливого, як перезріле сонце пустелі, черева Ліліт. Нечисть вірить, що демониця була вінцем творіння і першою жінкою Адама.

Бунтівна жінка постала зі слова й повітря, на відміну від першого чоловіка, створеного зі слухняної глини. Мала палахкотливе, як захід над Червоним морем, волосся, і безжальний, як поцілунки піщаного вітру, дух. Була рівною Адаму й не схотіла коритися. Виття перших собак і радісний сміх ознаменували її добровільний вихід із раю.

За брамою щось холодне й ніжне торкнулося внутрішньої поверхні стегна. Так зустріла Гаспида-спокусника. Він-бо й розповів, що на місце Ліліт уже обрано Єву. Прикро вразила першу жінку ся новина. Цілу годину сонце боялося виходити з-за хмар, і пекельна темрява тримала в обіймах першу землю. Такою сильною була лють Ліліт.

Довгими ночами, перетворюючи тіло на мʼяку тінь, спостерігала за любощами мешканців Раю й нарешті пристала на пропозицію Гаспида. Навчила, як спокусити Адама. Сказала-бо: «Суть слабкості чоловіка — жінка», і звабив Гаспид Єву, і прокляття впало на першого чоловіка.

Ліліт сподівалася, що гнаний і упосліджений, беззахисний перед викликами страшного світу, він повернеться в її обійми. Й Адам зрадів Ліліт, торкнувся червоного волосся, де вже оселилися дрібні змії, поцілував випалені темрявою молочні очі, й Ліліт відчула, як потягнулося до неї спрагле чоловіче тіло. Знала-бо, що не забув перший чоловік її палкої натури. Та мить перемоги, як опала зірка, лише торкнулася Ліліт. Адам зітхнув, подивився в небо і простягнув руку Єві.

Від горя Ліліт стала дружиною Гаспида-спокусника і породила перших людиноподібних: лікантропа й упиря. Вона відмовилася від прощення. Відмовилася від подарунків Усевишнього. І сказала: «Нехай діти перших людей живуть на землі, у лещатах мізерної подоби. Мої ж діти матимуть усе: і сушу, і воду, і небо, і пекло».

 

***

Київ був зовсім не схожий на холодну, вічно завіяну туманом столицю Імперії, де минуло дитинство Тюрина.

Місто над Дніпром приголомшувало барвами й веселою какофонією. Обабіч вулиці, що вела від вокзалу, височіли нові будинки, переважно з медово-жовтої фірмової київської цегли. Фасади прикрашали розмальовані ліплення. Здавалося, магічний багряний цукор не лише наповнював кишені, а й додавав барв давньому місту.

Тротуарами прогулювалися люди й нечисть, ніхто не тримався свого боку. «1 тут хаос», — подумав столичний поліціянт.

На Бібіковському бульварі Тюрин мало не скрутив шию. Розштовхуючи перехожих, бруківкою ступав прегарний тулпар. Чарівних крилатих коней розводили татарські духи, що вже кілька століть мешкали біля ринку Шурум-Бурум. Тулпари рідко виживали за кордонами Межі, свого одного імператор був змушений щомісяця відпускати до Києва. Жінка, що, як і Тюрин, задивилася на прегарну тварину, злякано відскочила. Татарський дух протяжно свиснув і замахнувся нагайкою, аж із його волосся випало кілька ящірок, а під пахвою відкрилася дірка.

Тюрин вдивлявся у строкате й майже незнайоме місто, а перед очима виникали старі болісні спогади про цей і водночас зовсім інший Київ.

Темна квітнева ніч двадцятирічної давнини. Тривожні церковні дзвони. Клекіт і виття людиноподібних на подвірʼї. Постріли й запах диму. Батько у старому турецькому халаті, з пантофлею в руці, метушиться й облаштовує тимчасові прихистки для біженців. Біля нього — темна постать. Потім мати казала, що це та, через яку все полетіло шкереберть. Нечисленні люди гуртуються навколо матері. Вони злобно витріщаються на нечисть, але бояться присутності батька. Мати, як налякана гуска, здіймає руки, кляне чоловіка прихвостнем мерзоти, кричить, що вони йому дорожчі за рідного сина. Дивний страдницький погляд батька. В ньому немає ненависті чи злоби, лише болісний подив. Ніби батько вперше так ясно побачив власну дружину.

Мати істерично наказує дванадцятирічному Тюрину залізти на підводу. Там повно речей. Хлопець дивиться то на матір, то на батька й не може зрушити з місця.

Нарешті батько відсовує якийсь клунок, похапцем перехрещує й підсаджує сина на підводу. Якусь мить зазирає в обличчя, мовчки киває й розвертається, щоб продовжити розселяти людиноподібних. Тоді вони бачилися востаннє.

За два дні Тюрин уперше побачив Київ. Мати рахувала клунки, кричала на візників, переплачувала страшні гроші — так хотіла забратися з «бісівського» міста. Сашко ховався під башликом і всотував побачене. Містом їздили козаки з оголеними шаблями. Звідкілясь долинало страшне «Коші!» і «Бий нечисть, це вони розносять пошесть.» На бруківці, наче випатрані нутрощі, валявся крам із пограбованих крамниць. Під ногами хрустіло скло. Над деякими вікнами ще здіймалися стовпи чорного диму. Криваві плями кричали про місця боротьби. Під стіною, наче викинута на берег риба, напівлежав жовтий висохлий злидень. На його колінах чорніла голова мавки. Тонкими, майже прозорими пальцями він вичісував із ії довгого волосся засохлі квіти і щось тихенько наспівував. Тіло мавки вже почало танути, як передсвітанковий туман. Злидень звів очі на хлопчика й оголив гострі зуби у хижій і водночас беззлобній посмішці.

Лише за багато років Олександр Петрович дізнався, що вони тікали крізь горнило страшного погрому 1892 року, коли від рук оскаженілого натовпу постраждало кілька тисяч людиноподібних, а Київ уперше зіткнувся з кощами.

Навіть через багато років він не міг збагнути, що ж змусило його батька — запеклого нечистененависника — відчинити маєток, щоб урятувати бодай когось...

— Нарешті! — оголосив Топчій.

Канькач ледь устиг зупинити коней, коли околодочний з явним полегшенням зістрибнув на землю.

Міське управління поліції розташовувалось у величезному трикутному будинку Присутствених місць. Топчій показав на боковий вхід, і Тюрин рішуче попрямував до дверей. Постановив за будь-яку ціну чимшвидше розвʼязатися зі справою.

Купити роман Світлани Тараторіної  «Лазарус»

Відгуки і рецензії
Поки немає коментарів
Написати коментар
Ваше Ім’я*
Ваш Email*
Введіть текст*