0 Кошик 0,00 грн
0 Кошик 0,00 грн

Залицяльник із потойбіччя

Українська література містить у собі неймовірну кількість карколомних сюжетів: чорт переконує відьму одружитися, померла мати кохає своє живе немовля, а дідько ділиться своїми пригодами з випадковими перехожими. Збірка «Фіолетова тінь. Добірка української містичної прози» — це кращі зразки української містичної прози ХІХ – ХХ століття, через які ви зможете глибше пізнати всю багатогранність культури і звичаїв. Уривок однієї з таких історій публікуємо в матеріалі!

В цій книжці українськими дослідниками народної демонології зібрано величезний матеріал, що досі був опублікований лише частково й дійшов до нас вже у вигляді новел. В чималій кількості текстів, що тут містяться, фігурує чорт. Приклад тому є новела бойкині Наталі Кобринської «Рожа», в якій дівчина запрошує чорта стати її кавалером.  Втім, здавалося б, невинне прохання обертається трагедією, бо чорт зовсім не полишає дівчини в спокої. Єдиний можливий вихід із цього скрутного становища страшний: добровільно лягти в труну і бути живцем закопаною. Лише тоді душа дівчини зможе знайти спокій від надокучливої уваги парубка з потойбічного світу.

Фото збірки «Фіолетова тінь»

Рожа
нарис

— Ха, ха, ха! — лунало довгою вулицею просторого села від срібного дівочого сміху.

Сонце заходило вже на ніч, лишаючи за собою червоні гори хмар з позолоченими вершками і глибокими повирізуваними зубами. В червоній тіні немов купалися ціле село, довга вулиця й гурток дівчат, що йшли з куделями в руках, голосно сміялися й весело перекидалися словами.

— Ото-ти! Анна рада буде, що тілько дівок іде до неї на вечерниці.

— Чи то їй новина? У неї все багато дівок на вечерницях.

— Та-бо до неї й найбільше парубків сходиться.

— То правда: у нікого ніколи нема тілько парубків на вечерницях, що у неї.

— Певне, любисток варить та й дає їм пити.

— Ат, говорите, якби справді парубки задля неї приходили! Не мали би за ким ходити, та за такою старою бабою! — сказала висока, білява дівка.

— А чому ж ходять?

— Ходять задля дівок, що до неї сходяться.

— Коли-бо не раз парубки волять ходити за бабами, а на дівок і дивитися не хотять.

— Є такі дівки, що за ними не ходять, а є й такі, що ходять.

Вона йшла рівно і сміливо, очі її весело блищали, а з-під червоної платини висіли довгі, русі, у червоних биндах коси.

***

Блакитні гори хмар прикрилися як би сивим туманом диму. Сивий сумрак стелився селом і плив, гейби ріка, довгою вулицею.

На воротах стояли дві жінки.

— Ого! Вже десь біжить на вечерниці Лукіянова Марина, — заважала кума Михайлина до куми Процихи.

— Бабі ще ноги не застигли, а внука уже на танці жене!

— Або їй баба в голові? Їй коби парубки та гульки.

— А водить вона їх, водить! Ні одного, відай, нема в селі, аби за нею не ходив!

— Дай Боже, аби їй то на добре вийшло!

— Як собі постелить, так ся виспить!

— Господоньку святий! Та й маму має!

— Кажім, що кажім, а з такої мами шкіру дерти би!

— Говоріть ви, кумо, своє, а я вам кажу, що Лукіяниха ще гонориться, що таку полетущу доньку має. Якось мені самій казала: що якби її Марину ланцом привʼязав, то урвалася б та й пішла б на танці.

— Гей, гей!

***

Щось шепоче вулицею? То вітер жене низом, зриває китиці будяків, розсіває їх легким пухом, перебирає попід плоти вершками кропиви і хитає довгим гиллєм верб, що стоять по обох боках вулиці, ніби щось розмірковуючи у своїх великих головах. На темній блакиті блиснула звізда, як дівчина, що вибігла за ворота й виглядає милого.

Ось і він... Тихо з-за гір скрадається ясний, веселий, виплив на чисту блакить, а з ним усе засяло, зраділо. Горби, дерева, хати, ніби прибралися у дорогі, сріблом шиті убори й весело сміялися. Сиві, чорні хмари збилися в густі клуби і, як зависні баби, підслухували любу розмову закоханої пари. Заздрів то збиточний вітер, пігнав за ними легким посвистом і розбивав на кусні чорні боввани.

І знов спустився на землю, дунув довгою вулицею, потряс вербами, зашелестів бурʼяном, і торгав, і підносив криси високих капелюхів та розгортав поли парубків, що йшли вулицею.

— Щось вітер нині розігрався, — сказав один парубок, придержуючи капелюх на голові.

— Справді розігрався, жене вулицею, аж порохом мете!

— Може, він де зговорився з якою дівчиною, та й квапиться на вечерниці.

— І спішно йому, нема що казати: усе наперед виривається.

— Відай, і між нами є такі, — завважив інший парубок.

Усі голосно засміялися. Не сміявся лиш один, що йшов на самім переді. Хмуро насупив брови і знехотя перекинув сердак з одного плеча на друге.

— Не знати, чи буде у Анни Марина Лукіянова? — кинув знов по часі один з парубків, і знов усі зареготалися.

— Хто найдовше за нею ходив, той найліпше буде знати, — промовив нарешті хмурий парубок і зиркнув боком на невеличкого сухорлявого товариша, що йшов побіч него.

— Ходив, доки ходив, а тепер най чорт за нею ходить, я, певне, не буду такий дурний, — відгризався сухорлявий.

— Лиш не зарікайся, не зарікайся, бо ми і таких виділи, — кепкували парубки.

— Хто не хоче, то най не зарікається, а я можу заречися, мені вже доста того! Вона знає лиш кожного за ніс водити! Зразу прикидається, що ніби любить, а потому на сміх підоймає!

— Тепер так говориш, а що було, як Василь задля того хотів її з танцю виганяти? Чи не ти бився з ним?

— Бився, бо ще її тоді не був добре визнав, а тепер добре вже її знаю.

— Ти гадав, що будеш найліпший, а то ліпші знайшлися, — посмішкувалися деякі, зиркаючи на парубка, що все з насупленими бровами йшов на самім переді, а хороше його лице ще більше насупилося.

Вулиця кінчилася. Хмурий парубок ненадійно обернувся до товаришів і затиснув кулаки.

— Слухайте, — сказав він придушеним голосом. — Нема тут між нами, відай, ні одного, аби за Лукіяновою Мариною не ходив та й аби вона його в дурні не пошила. Не шкодило би і їй притерти носа й показати, що ніхто не є її дурнем.

Парубки нащурили вуха.

— Зробім раз так, — говорив далі парубок, — аби сегоднішного вечора ні один з нас не говорив до неї і чинився, буцімто її нема між нами.

— Добре каже, — підхопив сухорлявий.

— Стрібуймо, ніщо не шкодить, — завважали інші.

— Стрібуймо, а будемо видіти, що з того вийде? — притакувала решта парубків.

***

Вони доходили до хати, що стояла край дороги на самім кінці села. Хата була велика, з комином, побита ґонтами, але ґонти були місцями пообдирані, а стіни світили до місяця облупаною глиною. Стара, дуплава грушка широко розкладала довге гилє, а до неї тулилися купи розвіяного вітром лабузу.

Стодола стояла нарозтвір, двері від колешні упали на землю, а при воротах гойдав вітер відорваною латою. Був статок, лиш не було кому про него дбати. Ґазда вмер, а ґаздиня байдуже, не розшибалася. «Доста вже напрацювалася та світа божого не бачила» — говорила не раз вдова. Чоловік був добрий ґазда, але лотока, держав її в руках. Коли вмер, удова гуляла, справляла вечерниці, поїла парубків, а про ґаздівство не дбала.

— Слава Ісусу Христу! Боже помагай! Добрий вечір! — вигукували парубки, входячи до хати.

— Навіки слава, дякувать за слово добре! — відповідали весело дівки.

— Просимо ближче, — припрошувала ґаздиня.

— Не просіть так дуже, бо не знати, чи всі нам тут будуть раді!

— От, яке, згонорилися! Хотять, щоби дівки самі їм на шию вішалися. Де є дівки, щоби не раді були парубкам.

— Гадаєте, що всі дівки так, як ви, Анно, — бризнула словом Марина.

Дівки засміялися, а парубки ніби не чули того.

— Або що: неправда? Скажіть, що неправда! А хто вам то повірить, — відгризалася Анна.

— От! Се раз Анна, от! Баба сім миль із-за пекла, все ріже в очі, — підлещувалися парубки.

— Як свій свого вихвалює, — вмішалася знов Марина. — Але що правда, то правда, — притакували дівки, сміючись. Але парубки знов чинилися так, буцімто й не чули.

— Не ваша правда, а моя, — обставала при своїм Анна вперто.

— Так і є, Аннина правда, все наверха, — договорювали парубки.

— Се справді так є, але сідайте, чого стоїте, — припрошувала ґаздиня.

— Дякувать, най все добре сідає, постоїмо!

— Може, більші повиростаєте, — посміювалися дівки.

— Уже кому-кому, а Петрові не шкодило би троха підрости, — докинула знов Марина, зиркаючи з-під ока на сухорлявого парубка.

Петро удав, що немовби не лише не чує, що вона говорить, але і не видить її.

Нарешті парубки розгостилися, позасідали коло дівок, сміються, жартують, а на Марину ні один ані оком не поведе. Почнеться яка бесіда, а Марина вмішається, то всі нараз затихнуть; зажартує, то дівки сміються, а парубок жаден і вусом не рушить.

«Що їм сталося? Поглухли, чи який інший припадок на них вийшов?» — думала зневажена дівчина; з гнівом відвернула очі від цілої компанії і вдивилася в шиби вікна.

Надворі було темно, вітер заводив якусь сумну пісню, шелестів у купах лабузу, а стара грушка тужно поскрипувала.

Марина в одно дивилася в чорні шибки вікна, в серці кипіла злість, у голові крутилися якісь темні, пірвані думки, шуміли крильми диких птахів.

— Коби хоть чорт прийшов та й заговорив до мене! — подумала вона з серцем.

«Коби хоч чорт» — свиснув вітер, затряс вікнами, завив диким стогоном, загудів у комині і з лускотом отворив двері.

— Тьфу! Пек тобі! — жахнулися майже всі в хаті.

— Запирайте двері! — крикнула ґаздиня.

Але двері як отворилися, так самі з лускотом заперлися, лише щось по хаті зашуміло, а стара грушка жалібно застогнала...

Купити збірку «Фіолетова тінь. Добірка української містичної прози»

Більше української класичної літератури за посиланням на сайті книжкового інтернет-магазину laboratoria.pro

Відгуки і рецензії
Поки немає коментарів
Написати коментар
Ваше Ім’я*
Ваш Email*
Введіть текст*