0 Кошик 0,00 грн
0 Кошик 0,00 грн

11 причин чому нам варто жити: уривок з книжки Тані Касьян «Наше. Спільне. Як зберегти в собі людину під час і після війни»

Війна увірвалася у кожен дім і стала нашою новою реальністю. Щодня з'являються нові питання — як з цією реальністю співіснувати, не втратити в ній себе і до яких викликів ми маємо бути готовими. Як підготувати себе і країну до збільшення кількості людей з інвалідністю? Чи не відступимо від цінностей? Як підготуватись до післявоєнного стану — можливого рівня насильства, радикалізму? Куди може зникати емпатія під час війни, навіть у найбільш чуйних людей? І чому ми ніколи не зможемо бути такими, як до 24 лютого? Книжка громадської активістки Тані Касьян «Наше. Спільне. Як зберегти в собі людину під час і після війни» допоможе пройти шлях від першого усвідомлення війни до відповідей на питання «Як не програти після перемоги?». Публікуємо уривок.

Книга Наше Спільне Таня Касьян

Ось ми сидимо на кухні, збиваємо тісто на млинці, а за кілька хвилин починається тривога, і ми хапаємо рюкзак, і несемося в своє укриття — коридор поміж двох стін. Бо хочемо жити. А далі пишемо всім своїм близьким та перепитуємо, де вони і як. Бо ми хочемо, щоб жили вони.

Психотерапевтка Марія Фабрічева цитує філантропку та правозахисницю Марі Коллінз: «Зло, що трапилося, — це не ваша провина. Ви можете бути в люті через те, що вам доводиться терпіти біль чужого зла та бруду, і тим не менш — варто вижити».
У дитинстві Марі Коллінз постраждала від сексуального насильства. Відтоді вона робить усе, аби захистити дітей, які переживають подібний досвід. Коли ми стикаємося з насильством — а війна Росії проти України — це насильство, яке не знає меж, — нам варто пам’ятати: треба жити. Дуже складно не потрапити у позицію жертви. Власне тому людей, які пережили насильство, варто називати не «жертвою», а «постраждалою/им». Адже після пережитого травматичного досвіду життя триває. Так, шрами залишаються, але не тавро.

І Марія наводить одинадцять причин з бюлетеня Марі Коллінз, чому нам варто жити. Ви можете обрати будь-яку з них, яка вас підтримуватиме. Я обрала всі.

1.«Кожен та кожна з нас заслуговує на життя» 

Це аксіома. Це та база, яка закріплена в Загальній декларації прав людини — ключовому документі, що дістався нам внаслідок кривавої Другої світової війни. Мозковибухово усвідомлювати, що ті країни, які підписували цю декларацію, роблять усе протилежне до її змісту. І тоді ще більше хочеться реалізувати це своє право сповна.

2.«Життя має цінність і має сенс» 

І незалежно від того, бачимо ми це зараз чи ні, наше життя дорогоцінне» Я сказала би, що життя безцінне, якщо ми не віримо у потойбіччя та реінкарнацію. Я не вірю. Я живу тут і зараз. І хочу ще. А от про те, як я шукала сенс у цій війні, розповім трохи згодом. 

3.«Ми пов’язані з кожним та кожною, хто вижив, і наша щоденна битва автоматично дає іншим надію та силу»

Інколи ми можемо стати для когось світлом у цій темряві війни, щоб потім цей хтось став світлом для нас. Кожен раз, коли я чую офіційну статистику про кількість загиблих українців у цій війні, мені сіпається око. Ми ще дізнаємося про реальні цифри. Статистика, як воронка, збільшуватиметься і збільшуватиметься, як і діра всередині, тому кожен та кожна вцілілі — це латка у цій дірі. 

4.«Згодом ми почуватимемося краще»

А потім знову впадемо на емоційне дно, щоб відштовхнутись від нього і піднятись на поверхню. Психолог Володимир Станчишин називає цей стан «емоційними гойдалками війни». Амплітуда між найнижчою та найвищою точками спочатку буде короткою, але з часом збільшуватиметься. І з самого піку дуже боляче падати вниз, та це не каже про нашу слабкість. Усі наші почуття та емоції нормальні на війні, і треба давати собі на них дозвіл. Єдине, що ненормальне, — це сама війна. 

5.«Щоразу, стикаючись з відчаєм, ми стаємо сильнішими»

За рік повномасштабної війни я так багато разів відчувала відчай, що могла присвятити йому окрему книгу. Але пишу я іншу, бо кожного разу після занурення у болото відчаю висовувала свою голову і хапалася руками за «гілки» любові, надії та допитливості. Мені надзвичайно цікаво жити. Своє життя сприймаю як пригодницьке кіно, в якому я головна героїня. Лишень жанр я для нього обирала інший, доки його не вибрав за мене ворог.

Фото книги Наше Спільне Касьян

6.«Не даваймо ворогові можливості позбавити нас права знову відчути любов до іншої людини, зустріти світанок і побачити, як сонячне світло пробивається крізь листя дерева»

Під час повномасштабної війни я зустрічала світанок і проводжала сонце, інколи під запусками ракет спостерігаючи, як працює наша протиповітряна оборона. Я відчувала бризки моря на своєму обличчі, одночасно переживаючи чергове емоційне падіння, бо це було не моє море. Не Азовське. І я вперше покохала так само сильно, як покохали мене. І за цю можливість відчувати та поділяти це почуття я буду вгризатися і чіплятися до останнього подиху. 

7.«Нашій країні потрібні ті, хто вижили, щоб мати свідчення проти цього жаху та відчаю»

Для цього і написана ця книга теж. Міла Янкіна влучно зауважила: «Ми маємо розказати наступним поколінням про цю війну так, щоб вони не ставилися легковажно до наших історій, як ми колись сприймали розповіді наших пращурів». Слухаючи історії своїх бабусь із роззявленим ротом, у своїй голові я прокручувала справжнісінький екшн. Але цей екшн залишався чужими спогадами, які не мали вже нічого спільного з моїм сьогоденням. І ось я живу на війні, яка для моїх онуків може стати таким самим напівзабутим екшном. Ні, наш досвід не має залишитися лише на сторінках книг, із нього нарешті мають бути взяті уроки. 

8.«Ніхто краще за нас не знає, що таке страждання, а страждання очищають душу»

Ми з моєю психотерапевткою з’ясували, що я заборонила собі страждати. Я дуже боюсь болю. Люблю все контролювати і знати наперед, хто мені цього болю завдасть. От лишень війна — це не те, що можна контролювати. Я вчилася дозволяти собі бути вразливою і горювати. Бо, як правильно зауважувала Марія, без переживання горя я не могла рухатися вперед. Так, для цього мені треба було прийняти той факт, що я не дивожінка і не супергероїня зі сталі. Інколи я переживаю такий страх, що він б’ється клубком у горлі, ноги не витримують і мене фізично нудить — я перетворююсь на суцільне кубло живих нервів. Я дозволяю собі погорювати, проревітись на цілу коробку серветок, а після того, як клубок у горлі розсмоктується, витираю сльози та шмарклі і живу далі. 

9.«Ми вже виграли. Ніхто не може цього забрати»

А знаєте, чому ми виграли? Бо на нашому боці правда. І крапка. І це те, що дає мені надію. Агресор, який розпочав війну, має бути покараний, — так працює правосуддя. І я сподіваюся це побачити. 

10.«Воля до життя не є жорстокою карою, навіть якщо часом так здається; воля до життя — це безцінний подарунок»

У цій війні ми несемо багато втрат, після яких не хочеться жити. Хтось втрачає дитину, яка народилась лише кілька днів тому, хтось — цілу родину. Ці втрати неможливо ні з чим порівняти, вони — наші шрами назавжди. І здається, що хотіти після такого жити є чимось зрадницьким. 

Коли я не знала, чи живі мої батьки, я почала розмірковувати так: якщо вони померли, то і мені немає сенсу жити. Вони — моє серце, яке виривають з грудей. А як жити без серця? Але одного дня я отримала повідомлення, що вони живі. А потім відеозапис. А потім дзвінок від тата. А потім і від мами. Воля до життя — те, що тримає їх в окупації. Вони впевнені, що ми побачимося одного дня. І вони хочуть, щоб я дочекалася, щоб я жила і була щаслива. 

11.«Ми заслуговуємо на мир, який настане після того, як ця битва буде виграна, і вона буде виграна, поступово, крок за кроком — буде перемога»

Ніхто не повернеться з цієї війни тим, ким був раніше. Ніхто. Нам треба готуватись до того, що буде після перемоги. Чи розвиватимемо ми інклюзію для військових та цивільних, які отримали поранення та інвалідність? Чи будуватимемо демократичне суспільство, де кожна людина матиме рівні права? Чи відчуватимемо ми себе вільно та захищено, знаючи: якщо наші права та кордони хтось порушить, то відповідатиме за це? Попереду у нас багато роботи та викликів, але має бути цікаво. Лишень треба зробити правильний вибір — жити. Я зробила його одразу, але потім на моє рідне місто скинули бомби. 

Замовити книгу  Тані Касьян «Наше. Спільне. Як зберегти в собі людину під час і після війни»

Відгуки і рецензії
Поки немає коментарів
Написати коментар
Ваше Ім’я*
Ваш Email*
Введіть текст*