0 Кошик 0,00 грн
0 Кошик 0,00 грн

Будь як жінка з картин Боттічеллі. З любов'ю — мама

Ідеального серпневого ранку Елла вирушає купатися у ставку біля Паперового палацу – будинку в лісі на Кейп-Коді, де її родина проводить літо впродовж багатьох поколінь. На ґанку все ще стоїть обідній стіл, порожні келихи, віск від свічок на скатертині, відлуння сміху сім'ї та знайомих. Але цей ранок інший: пристрасне побачення під зовнішньою стіною будинку напередодні ввечері з найкращим другом дитинства і вибір, який постав після нього. Елеонора має обрати життя, яке вона прожила зі своїм коханим чоловіком Пітером, або життя, яке вона завжди уявляла собі з першим коханням Джонасом. Але трагічна подія руйнує абсолютно все... Уривок із роману «Паперовий палац» Міранди Ковлі Геллер публікуємо у матеріалі.

Фото книги Паперовий палац

Перевертаюся на живіт і кладу голову на руки. Люблю солоно-солодкий запах шкіри, коли лежу на сонці. Він дещо нагадує аромат мускусу. Своєрідна ознака, що моє тіло відпочило і зцілилося. Наприкінці стежки, що веде від головного будинку до однокімнатних будиночків, чутно ляскання дверей. Хтось прокинувся. Листя шарудить під ногами. Вода хлюпоче в літньому душі та стогнуть труби, сповіщаючи про початок дня. Я зітхаю, хапаю халат і прямую до будинку.

Наш літній будинок складається з головної будівлі — Великого будинку — і чотирьох односпальних будиночків, розташованих уздовж устеленої сосновими голками стежки, що біжить довкола ставка. Це невеличкі деревʼяні будівлі з двосхилим дахом, світловим люком та величезними вікнами від стелі до підлоги по обидві стіни. Просто, ба навіть дещо банально і старомодно, та, мабуть, саме таким і мусить бути літній будиночок у Новій Англії. Між ставком та доріжкою ростуть дерева, лавр, лохина, квітне клетра, водночас захищаючи нас від допитливих очей моряків та купальників, котрим вдається доплисти сюди з невеличкого громадського пляжу по той бік ставка. Звісно, їм заборонено виходити на берег, проте іноді вони таки бродять по мілководдю, прямісінько перед стіною з кущів та дерев, не зважаючи на те, що тим самим зазіхають на наше особисте життя.

Між будиночками стелиться ще одна стежка — веде до старої лазні. Облуплена фарба, іржава емальована раковина з мертвими нічними метеликами, котрі злітаються вночі на світло лампочки; старезна ванна на ніжках, яка стоїть відтоді, як дід побудував нашу літню резиденцію; літній душ: труби з гарячою та холодною водою прикріплені до дерева, а вода стікає прямісінько на землю, утворюючи на стежці невеличкий рівчачок.

Збудований зі шлакоблоків та руберойду, Великий будинок — то насправді одна величезна кімната, що слугує вітальнею і кухнею водночас. Поруч із нею комора. Деревʼяна підлога, важезні балки, величезний цегляний камін. Коли дощить, ми зачиняємо вікна та двері й сидимо тут, слухаємо тріск полін і змушуємо себе грати в «Монополію». Але місце, де насправді вирує наше життя — де ми читаємо, їмо, сваримося і разом старіємо — це засклена веранда, завширшки із самий будинок, що виходить прямісінько на ставок. Будинок не утеплений, але це й неважливо, адже наприкінці вересня з приходом холодів усі літні будинки зачиняються до наступного сезону, і у Беквудзі стає геть самотньо. І хоча в зимову пору ця місцина не втрачає краси, що не кажи, а тут таки сумно й похмуро. Ніхто не хоче тут лишатися, щойно опадає листя, та коли приходить літня пора, зеленіє ліс і повертаються гніздитися північні чаплі, на світі не знайти мальовничішого куточка за цей.

Щойно ступаю на веранду, мене накриває хвиля туги й суму. Знаю, що мушу прибрати стіл перед сніданком, але мені хочеться знову пережити і запамʼятати вчорашню вечерю — кожну крихту, кожну тарілку — витравити все це кислотою в голові. Проводжу пальцями по фіолетовій плямі від вина на білій лляній скатертині, прикладаю до губ Джонасів келих і намагаюся відчути його смак. Заплющую очі, пригадую, як він легенько притиснувся стегном до мого стегна під столом. Ще до того, як я переконалася, що він мене хоче. Мені перехопило подих, я сиділа і міркувала, чи він зробив те ненароком, а чи навмисно.

У вітальні все, як завжди, на своїх місцях: горщики й каструлі над плитою, ополоники, шумівки й лопатки звисають з гачків для чашок, деревʼяні ложки в банці, вицвілий список телефонних номерів пришпилений до книжкової полиці, два складні крісла біля каміна. Все те саме, проте, коли я йду з кухні до комори, мені здається, ніби я ступаю іншою кімнатою. Усе навколо чітке і яскраве, немов саме повітря пробудилося після довгого глибокого сну. Я виходжу з дверей комори і зиркаю на стіну зі шлакоблоків. Жодних слідів, нічого не видає того, що сталося вчора. Тут ми карбувалися одне в одного назавжди. Тихо, відчайдушно, болісно. Раптом пригадую про сховані за хлібницею труси, повертаюся до комори і встигаю натягнути їх, перш ніж зʼявляється мати.

— Елло, ти щось сьогодні рано. Кава готова? — у її словах вчувається звинувачення.

— Саме збиралася зварити.

— Тільки не надто міцну. Не люблю я твоє еспресо. Знаю, ти вважаєш, що так смачніше, проте... — вона веде вдавано жартівливим тоном, який доводить мене до сказу.

— Гаразд, — відказую я, не маючи зараз ані найменшого бажання сперечатися з нею.

Фото книги Паперовий палац,Міранда Ковлі Геллер

Мати сідає на диван на веранді. І хоча це лишень жорсткий матрац із наповнювачем з кінського волосу, застелений старим сірим покривалом, тут полюбляють товктися геть усі. Звідси можна милуватися ставком, смакувати кавою або читати книжку, спершись на старі подушки з поцяткованими іржею бавовняними наволочками. Хто б міг подумати, що із часом навіть тканина може поржавіти?

Займати найкращі місця матері так властиво.

Її помережане сивиною золотаве волосся зібране в недбалий пучок. Стара картата нічна сорочка геть зносилася. Та попри це матері однаково вдається мати величний вигляд, такий, немов вона — витесана фігура на носі новоанглійської шхуни вісімнадцятого століття. Красива й непохитна, прикрашена перлами й увінчана вінком з лавра, вона вказує путь.

— Випʼю кави і відразу ж приберу зі столу, — промовляю я.

— Я тоді домию посуд. М-м-м, дякую, — відказує вона, коли подаю їй чашку з кавою. — Як вода?

— Ідеальна. Бадьорить.

Найкращий урок, що дала мені матір: у житті є дві речі, про які не можна шкодувати, — діти та плавання. Навіть у найпрохолодніші дні на початку червня, коли я стою і вдивляюся в солоні води Атлантичного океану, відчуваючи відразу до тюленів, котрі висовують із води свої потворні голови і заманюють сюди білих акул, я все одно чую її голос, що спонукає мене пірнути.

— Сподіваюся, ти повісила рушник на мотузку. Не хочу сьогодні знову розбирати гору мокрих рушників. Так і перекажи дітям.

— Повісила.

— Якщо ти на них не насваришся, це зроблю я.

— Гаразд, я тебе почула.

— А ще вони мусять підмести у своєму будиночку. Там суцільний безлад. Але, Елло, навіть не думай сама за те братися. Вони геть розбещені. Вже дорослі...

З мішком сміття в одній руці й чашкою кави у другій я виходжу крізь задні двері, а вітер тим часом підхоплює і розносить її причитання.

Найгірша материна порада: «Будь як жінка з картин Боттічеллі». Стань Венерою, що пливе на відкритій мушлі, соромʼязливо склавши губи, скромна і цнотлива попри наготу. Таке порадила мені мати, коли ми зʼїхалися з Пітером. Вона написала це все на вицвілій листівці, яку колись купила в сувенірній крамниці галереї Уффіці: «Люба Елеоноро, мені дуже подобається твій Пітер. Будь ласка, спробуй іноді бути ласкавішою. Навчися вчасно стулити рота і намагайся здаватися загадковою. Будь як жінка з картин Боттічеллі. З любов'ю — мама».

Викидаю сміття в контейнер, ляскаю кришкою і привʼязую її міцно мотузкою, аби всередину не залізли єноти. Вони ще ті пронири, їхні моторні довгі пальці здатні відкрити будь-що. Маленькі людиноподібні ведмежата, кмітливіші й хитріші, ніж може здатися спершу. Ми воюємо з ними вже не один десяток років.

— Елло, ти не забула привʼязати мотузку? — запитує мати.

— Звісно ж, ні, — я вичавлюю із себе усмішку і починаю прибирати тарілки зі столу.

Купити роман «Паперовий палац» Міранди Ковлі Геллер

Відгуки і рецензії
Поки немає коментарів
Написати коментар
Ваше Ім’я*
Ваш Email*
Введіть текст*