Єдиний твій злочин — це те, що ти іноді надто небайдужий і надто стараєшся…
У романі «Гра в бажання» Меґ Шаффер, що вийде друком у видавництві Лабораторія, головний герой – письменник Мастерсон – влаштовує незвичайну гру, де переможець змагань отримає рукопис нової книжки, на яку чекають тисячі дітей і дорослих. Ця перемога — єдиний шанс Люсі і Крістофера стати сім’єю. Дівчині доведеться змагатися з підступними колекціонерами і суперниками, зустрітися із самим Г’юґо Різом — видатним ілюстратором книжок Мастерсона. Але яку ціль переслідує сам Джек? І які таємниці минулого приховують двоє чоловіків, які живуть на Годинниковому острові? Уривок із роману публікуємо у матеріалі.
Щось ти пізно не спиш, — сказав Джек і повернув годинник циферблатом до себе, щоб звірити час зі своїм наручним годинником.
— Правда? Я не потрудився перевірити, котра година.
— У цій кімнаті це наче акт агресії, — сказав Джек, мудро кивнувши в бік стіни з годинниками, яких було близько півсотні. — Знову прийшов мене сварити?
Г’юґо став спиною до каміна. Вогонь уже погас, але вугілля все ще віддавало тепло.
— Я тебе не сваритиму. Просто цікаво, чи тобі подобається бути в компанії?
Він кивнув із задоволеним виглядом.
— Навіть краще, ніж я сподівався. Вони чудові діти.
— Діти середнього віку і такі ж нещасні, як і всі ми.
— Я не сказав би, що Люсі Гарт середнього віку.
Джек взяв до рук другий годинник, старомодний будильник, і завів його.
— Радий бачити, що вона виграла першу гру. Здавалося, що вона трохи не у своїй тарілці серед старших дітей.
— Ця гра така нестерпно ідіотська.
— Це всього-на-всього старенька гра, у яку ми грали у літньому таборі, — сказав Джек.
— Твого вожатого звали часом не Люцифер? — Г’юґо сів біля вогню, поклавши блокнот на коліна.
— Не пригадую його імені, але ніс у нього був такий, що позаздрила б і мавпа-носач. Коли він вдихав повітря, нам доводилося чіплятися за стовбур дерева, щоб не засмоктало йому в пазухи.
Джек глянув на блокнот Г’юґо.
— Я завжди заздрив людям, які вміють малювати. Мені треба п’ятдесят слів та десять метафор, щоб сказати, що у персонажа велетенський шнобель. А ти можеш зробити це одним розчерком олівця.
— Я завжди заздрив письменникам, які продали шістсот мільйонів книжок.
— Туше, — Джек тихенько засміявся.
Іноді Джек мав настрій поговорити вночі. Іноді Г’юґо міг ставити йому тисячі запитань і отримувати нуль відповідей. Чи буде так і цієї ночі? Г’юґо вирішив крутити колесо і ризикнути.
— Я намагався працювати над обкладинкою цієї твоєї нової книжки, але виходить не дуже, бо я і гадки не маю, про що вона, — Г’юґо покрутив у пальцях олівець, а потім вказав ним на Джека: — Чому?
Джек махнув рукою, відкидаючи занепокоєння Г’юґо.
— Ти точно не будеш першим художником, який створив обкладинку, не прочитавши книги.
— Це правда, але можна мені принаймні підказку?
— Намалюй щось схоже на, скажімо... «Хранителя Годинникового острова». Це завжди була моя найулюбленіша з твоїх обкладинок, — Джек підморгнув йому, здавалося б, без жодної причини, хоча вона в нього точно була.
— Ця нова книжка, вона ж існує, правда? Це ж як той конкурс фан-арту, де я мав виграти п’ятсот доларів? Я і досі чекаю на той чек.
Джек встановлював час на годиннику з «Аліси в Дивокраї», який ішов у зворотному напрямку.
— Що б ти обрав: п’ятсот доларів чи роботу над ілюстраціями до моїх книг?
— Не відмовився б від обох.
Джек гиготнув.
— Ця книга існує. Лише один примірник на цілий світ.
Я надрукував його і сховав.
— І ти серйозно збираєшся довірити її якомусь незнайомцю?
— Ні, але я грайливо збираюсь довірити її якомусь незнайомцю.
— Акули вже кружляють навколо. Колекціонери рідкісних книг, мільярдери, інфлюенсери... — він драматично здригнувся від удаваного жаху при слові інфлюенсер. Але це була правда. Колекціонери дзвонили навіть йому і просили назвати свою ціну, якщо він може роздобути для них нову книгу Джека.
— Хай буде так, — сказав Джек. — Я вірю, що діти зроблять правильний вибір.
— Не знаю щодо інших, але Люсі Гарт видається досить порядною, — сказав Г’юґо. — Вона єдина перепросила за те, що поставила під загрозу твою кар’єру, коли втекла з дому сюди.
— Це новий шарф? — поцікавився Джек. — Здається, Люсі в’яже такі шарфи? Ти завжди носиш шарфи у приміщенні, чи це такий модний тренд?
Г’юґо витріщився на нього.
— Ти навмисно намагаєшся змінити тему.
— А яка в нас тема?
— Книга. Яка магічним чином з’явилась нізвідки. Ти ж не помираєш, правда? — спитав у нього Г’юґо. — Просто скажи, що не помираєш, будь ласка.
— Хмм. «Книга нізвідки» могла б бути гарною назвою.
— Джек.
Посміхаючись, Джек зняв зі стіни годинник зі співочими пташками та витер пил з циферблата рукавом.
— Я не помираю, — сказав Джек. — Я просто усвідомив, що кількість піску у верхній частині мого пісочного годинника набагато менша, ніж у нижній. Я хочу виконати свої обіцянки, поки він не скінчився. Особливо обіцянку, дану тобі.
Джек подивився на нього краєм ока, а потім повернувся до свого годинника.
— Яку обіцянку?
— Обіцянку, яку я дав тобі, коли відповів, що зі мною все буде добре, якщо і коли ти нарешті поїдеш з острова і житимеш своїм життям.
Г’юґо напружився.
— Ти знаєш?
— Я знаю. Я знаю, що ти вже роками стоїш одною ногою за дверима. Я знаю також, — сказав він, повісивши годинник назад на стіну, — причину, з якої ти все ж залишався тут.
— Не хочеш просвітити мене?
— Бо я тобі як батько. Знаєш, звідки я це знаю? — він вирівняв годинник на гвіздку.
— Бо я тобі це сказав?
— Бо ти ображаєшся на мене. Як ображався б син.
Г’юґо відчув, що його серце здувається, наче проткнута повітряна кулька.
— Я не...
На годиннику почала співати пасовка.
— Нам час, — сказав Джек. — Тобі треба трохи поспати, синку. Побачимось за сніданком, коли проспіває сіалія. Але не пізніше еполетника.
Джек рушив до дверей бібліотеки. Потім зупинився й озирнувся.
— Не треба за мене хвилюватися. Я точно знаю, що роблю і навіщо.
Г’юґо хотів у це вірити. Наче у годинника з невидимими шестернями, Г’юґо бачив рух Джекових стрілок, але ніколи не міг зрозуміти, що змушує старого цокати.
— Ну хоч хтось із нас знає, — пробурмотів Г’юґо, коли Джек розвернувся на вихід. — Джеку?
Він озирнувся на Г’юґо, який підвівся, щоб зустрітися з ним поглядом.
— Я не ображений на тебе. Я ображений на цей клятий світ. Глянь на себе. Ти створюєш історії, які обожнюють діти, та жертвуєш купу грошей лікарням і благодійним організаціям. Єдиний твій злочин — це те, що ти іноді надто небайдужий і надто стараєшся... І коли я поїду, ти лишишся на самоті у порожньому домі, у компанії лише пляшки вина й підстаркуватого крука.
Джек насупився.
— Будемо сподіватись, що Терл не чув, як ти назвав його підстаркуватим. Ти ж знаєш, який він чутливий. — Вираз його обличчя пом’якшав. — Я теж не хочу, щоб ти був сам. І мені справді подобається твій новий шарф, — сказав Джек з тихим сміхом і пішов.
