Перевиховання чи геноцид: як Китай створив «цифрову в'язницю» для уйгурів та інших мусульман
0 Кошик 0,00 грн
0 Кошик 0,00 грн

Перевиховання чи геноцид: як Китай створив «цифрову в'язницю» для уйгурів та інших мусульман

Понад півтора мільйона уйгурів та інших нацменшин зникли в таборах для інтернованих та пов’язаних із ними заводах через нові форми державного насильства та колонізації, які вже роками розгортаються у величезному північно-західному регіоні Китаю. У своїй книжці «У таборах високих технологій» Даррен Байлер розкриває, як величезна мережа технологій, наданих приватними компаніями ― спостереження за обличчям, розпізнавання голосу та інших даних зі смартфонів ― з 2017 року дозволили державі та корпораціям занести понад мільйон уйгурів до чорного списку через їх релігійні та культурні обряди.

У квітні 2018 року в Кашгарі, де блокпости стояли через кожні 200 метрів, мене зупинили поліцейські й попросили показати айді-картку. Просканували мій паспорт і провели його через систему розпізнавання зображень, щоб виявити можливі збіги з людьми у списку підозрілих осіб, які потребують особливого нагляду. Поки мене перевіряли, я спостерігав, як усіх уйгурів, які проходили через блокпости, просили показати смартфон. Пристрої перевіряли за допомогою цифрових поліційних додатків від компаній Meiya Pico або FiberHome. Ці компанії, по суті, перетворили смартфони на пристрої стеження. Я уявив, що буде, якщо мене запитають про сотні уйгурів, із якими з 2011 року провів інтерв’ю.

Від їхніх родичів і друзів я знав, що близько тридцяти людей із цієї сотні зникли в таборах; утім, найближчі мої друзі — уйгури й казахи — досі були на свободі. Я подумав про фотографії блокпостів, систем відеоспостереження, знаків і техобладнання, які скинув на картку пам’яті — вона лежала у внутрішній кишені сумки, і її можна було легко знайти за допомогою металодетектора. Про багато сторінок записів з іменами зниклих, про засоби стеження, заховані на запароленому жорсткому диску мого ноутбука. Про те, як поліцейські змусять мене дати їм паролі від моєї пошти. Уявив, як мене заковують у кайдани і кидають у бетонну клітку, повну людей, і змушують підписати зізнання, що я — таємний агент якоїсь американської розвідслужби, а пізніше мене в цьому публічно звинувачує держпрокурор Сіньдзяну. 

Руками приватних технологічних компаній і поліцейських-контрактників держава намагається трансформувати структуру населення регіону. Приватних підприємців і поселенців-ханьців, які отримали чималу вигоду від економічної експлуатації природних ресурсів, закликали боротися з «місцевим екстремізмом» — використовуючи високотехнологічні сучасні засоби стеження. Система цифрового нагляду перейшла від блокпостів, де сканують обличчя і смартфони, до смарттаборів і фабрик.

Державна влада і керовані нею медіа називають цю масову каральну кампанію «Перетворення через освіту». У переданих Організації Об’єднаних Націй документах влада Китаю стверджує, що ця система — «програма профтехнавчання» для мешканців Сіньдзяну, яких визнано терористами або релігійними екстремістами, але чиї злочини не тягнуть на кримінальну відповідальність; які порушили антитерористичні обмеження ненавмисно або раніше вже були засуджені за терористичні чи релігійно-екстремістські злочини.

Часто ці «порушення» — лише активність в інтернеті або відвідування мечеті. Наприклад, в інструкції для держслужбовців, які стежать за діяльністю уйгурів і казахів, написано, що навіть використання VPN або відвідування іноземних сайтів прирівнюється до планування терористичного акту. В одному поліційному звіті для внутрішнього користування вказано: якщо мусульманин відвідує мечеть «понад двісті разів», то його треба відправляти «на навчання» в табори. Для мечеті, про яку йдеться у звіті (а на вході до неї поставили блокпост зі сканером обличчя), це означало, що кількість її відвідувань за лише рік скоротилася на 96 %.

Уся ця активна діяльність держави призвела до того, що в таборах «перевиховання» (зі ступенем охорони від середнього до найвищого) з 2017 року опинилося 1,5 мільйона уйгурів, казахів і хвеїв — від часів Другої світової війни це наймасштабніші утиски релігійних меншин. Існує цілий архіпелаг із більш як трьохсот таборів та інших недавно збудованих закладів для нелегального утримання під арештом — це відомо з державних тендерних контрактів, супутникових знімків, розслідувань та інтерв’ю з колишніми в’язнями й держслужбовцями. Крім того, за свідченнями офіційних документів і колишніх працівників, держава за сприяння корпорацій запровадила низку програм примусової праці, а також використовує небачені раніше технології, щоб контролювати, збирати персональні дані та стежити за сотнями тисяч мусульман поза таборами. 

За даними моїх інтерв’ю та повідомлень із медіа, деяких в’язнів із таборів перевели в тюрми. Статистика Сіньдзянської прокуратури свідчить, що з 2017 по 2020 рік у районі було висунуто обвинувачення понад 533 тисячам громадян, у відсотковому вимірі це в шість разів більше, ніж у середньому в країні за той період. А оскільки понад 99% обвинувачених у судах Китаю зрештою відправляють у тюрми, можна впевнено припустити, що майже всі ті 533 тисячі опинилися за ґратами. Деяких людей, зокрема старших і зі слабким здоров’ям, випускають із таборів під громадський нагляд і домашній арешт. А сотні тисяч інших відправляють на примусові роботи під суворим наглядом — на фабрики, закріплені за таборами. Загалом державна влада й комерційний виробничий сектор нині значною мірою керують щоденним життям мусульман. Завдяки технологіям нагляду розвинулася ціла мережа надприбуткових галузей виробництва (під протекцією держави): центральній та місцевій владі економічно вигідно утискати національні меншини. Тоталітарні системи минулого століття теж охоче вдавалися до утисків, але в епоху цифрових засобів стеження це перша така масштабна кампанія. Виходить, ситуація уйгурів — унікальний феномен в історії колоніалізму й таборів.

Цю книжку написано на основі двох років етнографічних досліджень у Сіньдзяні, Казахстані й Сіетлі від 2011 до 2020 року. У ній розглянуто тисячі офіційних документів (справжність перевірено), технічні документи для різних галузей промисловості, а також внутрішні поліційні звіти, що їх «злили» держслужбовці й інші працівники технологічних галузей. Але серце цієї праці — десятки глибинних інтерв’ю з казахами, уйгурами та хвеями, які побували в таборах, працювали там, а також обслуговували систему. Деякі з них — казахи, які скористалися родинними зв’язками та спеціальними програмами імміграції, щоб утекти в Казахстан. Небагатьом вдалося вилетіти в США та Європу, пообіцявши владі, що вони нікому не розповідатимуть про ситуацію в Сіньдзяні. Дехто — Вера, Баймурат, Кельбінур, Ербакит і Ґульзіра — дозволили мені назвати свої справжні імена. Інші попросили розказати їхні свідчення під вигаданими, щоб не нашкодити родичам, які залишилися жити в Китаї. Ця книжка — збірка історій усіх цих людей.

Коли вони розповіли мені про технологічні перетворення рідної землі на в’язницю, я зрозумів, що саме технології перевиховання зробили з мусульман злочинців. Система нагляду передбачає, що людина може бути винна, що вона підозріла. На тлі таких звинувачень багатьом мусульманам довелося ховати невдоволення під маскою вірності державі. А тих, хто так зробити не зміг, позбавили людської гідності під прожекторами й камерами таборів. Їх катували пластмасовими табуретками, електрошокерами, автоматизованою жорстокістю. Їх змушували сидіти сумирно, іноді прикриватися, приймати удари мовчки, співати голосно, завжди усміхатися і казати «так» у відповідь на всі команди. Не реагувати на сморід екскрементів, поту і страху — сморід відкритих відер, що їх людям доводилося використовувати як туалети, сморід немитих тіл, затиснутих у малих кімнатках, сморід жаху перед охороною. В’язні перестали помічати спалахи яскравого світла посеред ночі. Перестали помічати постійний голод. Перестали думати про далеке майбутнє і пригадувати минуле.

Багато з них — особливо сотні тисяч селян-уйгурів, про яких нікому голосно заявити, — досі сидять у цих таборах. А деяких випустили назад у цифрову в’язницю волі, перетворивши на невільних робітників під наглядом камер смартфабрик.

Колишні в’язні таборів кажуть, що не звинувачують технічних працівників, які готують їжу і забезпечують функціонування цієї машини, самі перебуваючи під тиском. Вони звинувачують начальників, які запустили цю систему й тепер сміються з їхніх страждань. І вважають, що відповідальність за злочини лежить також на розробниках та інженерах, які створили таборові технології. Слухаючи колишніх в’язнів, я дійшов неприємного висновку: дегуманізацію, яку їм довелося пережити, було створено (бодай частково) в комп’ютерних лабораторіях від Сіетла до Бейдзіна.

Відгуки і рецензії
Поки немає коментарів
Написати коментар
Прізвище ім'я*
Email*
Введіть текст*
14 + ? = 21
Введіть капчу*