Перша художня книжка Лабораторії вже в наявності. Уривок з роману «Про жінок і сіль»

Сучасний Маямі. Джанетт, донька кубинської емігрантки Кармен, бореться із залежністю та рішуче прагне дізнатися більше про історію своєї родини.

Від сигаретних фабрик XIX століття до сучасних в’язниць, від Куби до Мексики, перша художня книжка видавництва Лабораторія «Про жінок і сіль» Габріели Гарсії — це калейдоскопічне полотно зрад: особистих та політичних, самих себе та інших. Це все сформувало життя цих незвичайних жінок.

Ця книжка — тривожне занурення у внутрішній світ героїнь, сповнена сумнівами життєва історія про вибір матерів, тягар спогадів, які вони несуть у собі. І наполегливість жінок, які вирішили розповідати свої історії, всупереч усім тим, хто бажає відняти їхній голос. Це більше, ніж історія діаспори; це відверта оповідь про заплутане, однак реальне коріння Америки.

Джанет

Маямі, 2014

Синьо-червоні вогні витанцьовують по стінах, розбудивши її. Вона виглядає з вікна спальні. Білий фургон з офіційною емблемою. Двоє агентів у чорних куртках зі світловідбивними літерами. Вона зіщулюється за шторою. Видно лише тоненький уламок сцени, залитої холодним світлом єдиного на всю вулицю живого ліхтаря. Літери на куртках ніби вторять холоду ночі: ICE. Джанет міцно закутується в халат.

З будинку виводять сусідку в наручниках і піжамі. На штанах намальована Мінні Маус: вона стоїть на пальчиках, сплеснувши руками, а навколо мишачих вух вибухають різнокольорові сердечка. Джанет не знає сусідки. Знає лише, що та працює кожного дня, навіть у неділю. Щодня виходить із будинку в одній і тій самій рожевій уніформі з коробкою мийних засобів. Подих Джанет вимальовує на вікні вологі спіралі. Агентка, по плечах якої розсипалися мідні кучері, однією рукою зашморгує куртку, а іншою тримає ланцюг сусідчиних наручників. Ні криків, ні благань, ні боротьби.

Агенти й сусідка мовчки йдуть до фургона, а вогні й далі мерехтять, ніби феєрверки четвертого липня. Агент із гуркотом зачиняє дверцята. Гуркіт двигуна. Хмарка вихлопів. Тонкі дроти переплітаються на всіх вікнах фургона, і Джанет не може зазирнути всередину й побачити сусідку. Він рушає, минаючи затемнені вікна будинків, повертає направо і зникає. Усе це відбувається за кілька хвилин.

Джанет намагається заснути, але не може. Втирає в зап’ястя лавандову олійку, приймає таблетку мелатоніну. Лежить із розплющеними очима — здається, так минає година. Зрештою вона бере телефон, спершу натискає *67, щоб вимкнути ідентифікацію абонента, а тоді набирає номер. Відповідає заспаний голос Маріо. Відповідає, тому що Маріо відповідає завжди, у будь-який час доби. Навіть зараз, після шести місяців розлуки і шести місяців у зав’язці, чекаючи на сигнал і знайомий голос у слухавці, Джанет намагається ковтнути клубок у горлі.

— Я скучаю за тобою, — каже вона.

Не треба люб’язностей і приводів. Не треба навіть представлятися. Звісно, це вона. По той бік слухавки зітхають. Шелестять простирадла.

— Джанет.

— Привіт.

— Так далі не можна.

— Я не можу заснути.

Щось клацає. Вмикач?

— Твій улюблений імбирний ель, — каже вона. — Той, що перестали продавати в супермаркеті біля нашого старого будинку. Сьогодні бачила його у своєму магазині.

— Де цей магазин?

— Ти ж знаєш, що я не скажу.

— Скажи хоч, чи ти досі в Маямі?

Тиша.

Зітхання.

— Джанет, ми ще довго гратимемо в цю гру? Ти ж навіть не зізнаєшся, де зараз живеш. Ти дзвониш, щоб сильніше розбити моє серце? Щоб помучити мене?

Вона практично бачить його перед собою. Він спить без майки в одних боксерах. Бачить візерунки на постільній білизні, колір, свіжий запах. Стос книжок на нічному столику. Колір стін. Вони вибирали його разом, відтінок «баварський яєчний крем». Що він читає зараз?

— Просто скажи, що ти в нормі, — каже він.

— Я в нормі, — каже вона.

Джанет думає, що дзвонила розповісти про нічний рейд і сусідку. Виявляється, їй нічого про це сказати. А ще виявляється, що зав’язати — це вправа на кожен день і особливо на кожну ніч. Вона уявляє свій нічний столик рік тому: подрібнений оксикодон, її дитячий сироп, що безболісно відправляє в ранок. Це чимось нагадує молитву. Джанет закутується в покривала до самого підборіддя. І думає, яку справжню молитву шепотіла б, якби була з тих жінок, що моляться. 

Ось що Джанет знає про сусідку: їй десь за тридцять, імовірно, приїхала з Центральної Америки, повертається додому о шостій або сьомій вечора. Її шкіра кольору карамелі, волосся чорне. Обличчя завжди ідеально нафарбоване. Вигнуті брови. Насичено-коричневі губи. Підкручені вії, наче пелюстки. Неодружена? Джанет ніколи не бачила її ні з чоловіками, ні з друзями. Тільки з донькою, яку щодня привозять близько восьмої вечора. Що трапилося з дівчинкою? Джанет усвідомлює, що зовсім забула про доньку. Той, хто її привозить, ніколи не виходить із машини. Дівчинка просто біжить до своїх дверей і стукає. Їй сім-вісім років, прикидає Джанет. Іноді їхні шляхи перетинаються, коли вона й сусідка виходять до гаражів. Тоді вони вітаються, і донька усміхається. Але розмова ніколи не заходить далі. Джанет двадцять сім, вона майже не помічає дітей і не думає про них.

Після нічного рейду настає звичайний криваво-апельсиновий ранок Маямі. Звичайно, вона досі живе в Маямі. Ці вулиці увійшли в кров разом із пастельною розрухою приміських мінімолів, тропічним буйнотрав’ям, що захопило кожну затягнуту мить, бетонними бунгало — живою американською мрією, хай навіть ціною драконівської іпотеки. Жодне інше місце не кличе її додому. Просто зараз інший день в іншому будинку, схожому на той, що вони ділили з Маріо, от тільки Маріо не тут.

Джанет ставить ноутбук на кухонний стіл біля вікна. Так їй видно будинок сусідки. Весь день вона сидить у навушниках і слухає, як психіатр називає пацієнтів за номером страхування й діагнозом. Обсесивно-компульсивний розлад. Гіпоманія. Шизотипічний розлад особистості із загальною соціофобією. Джанет несамовито клацає по клавіатурі й час від часу зупиняє запис, щоб звірити написання або шифри з посібником із психічних розладів. Занотовує, що варто купити нове видання. Кидає в мікрохвильовку дієтичні фрикадельки з пармезаном і порцію овочів. Вона безперестанку курить цигарки, хоч психолог каже кинути, тому що «залежність від будь-якої субстанції чи препарату — слизька доріжка до зриву». Так наче ніхто в ремісії не курить. Тим часом надворі западає тиша, і в сповільненому ефекті доміно автомобілі відчалюють від будинків, зрештою на всю вулицю залишається тільки машина Джанет. Дерева шелестять. Випадкова ящірка чи пташка. Ні сліду сусідки. Ні сліду нічних подій.

До вечора Джанет закінчила транскрибувати й відправила текст на тимчасову роботу. Вона готується вечеряти, зазирає в морозилку, мугикає мелодію з хіт-параду — Ріанну, Бейонсі чи Адель. У вікні блимає авто на під’їзді до сусідчиного дому. Її донька виходить, машина розвертається в тупику і їде геть. Джанет хоче вибігти й зупинити авто. Пояснити, що мама дівчинки не вдома. Але заклякає на місці, зважуючи можливий розвиток подій, запитання і свою роль у всьому цьому. Вона дивиться у вікно. Дівчинка у фіолетових легінсах і квітковому поло стоїть під сусідськими дверима. Тримає в руках рожевий ранець. Дивиться на двері. Стукає. Дивиться. Знову стукає. Дівчинка оглядається навколо, і її очі зупиняються на вікні Джанет. Вони довго дивляться одна на одну.