Пошуки щастя, дитячі травми та батьківська вседозволеність: що не так з сучасними тенденціями?
🔥Кешбек до 15%!
0 0,00 грн

Пошуки щастя, дитячі травми та батьківська вседозволеність: що не так з сучасними тенденціями?

Їжа, інстаграм, шопінг, секс, геймінг… Як впоратися з компульсивним надспоживанням та позбутися залежностей сучасного світу? Психіаторка Анна Лембке у своїй книжці  «Дофамінове покоління» пропонує практичні рішення того, як нам упоратися з компульсивним надспоживанням у світі, де споживання стало всеосяжною рушійною силою життя кожного.

У 2016 році я проводила презентацію з проблем алкоголю й наркотиків перед викладачами й співробітниками студентської клініки психічного здоров’я Стенфордського університету. Востаннє я була в тій частині університетського містечка декілька місяців перед цим.

Я приїхала рано й, очікуючи у вестибюлі контактну особу, звернула увагу на розкладку брошур, котрі можна було взяти із собою. Усього було чотири брошури, й у назві кожної з них ішлося про щастя:

«Бути щасливим — це звичка», «Сон — це ваш шлях до щастя», «Щастя вже близько» та «Як досягти щастя за 7 днів». Брошури містили рецепти для досягнення щастя: «Складіть перелік з 50 речей, що роблять вас щасливими», «Подивіться на себе у дзеркало й запишіть у щоденник те, що вам у собі подобається», «Створіть потік позитивних емоцій».

А ось найпоказовіший рецепт: «Оберіть оптимальний час і стратегії досягнення щастя. Усвідомлено вирішуйте, коли та як часто застосовувати ці стратегії. Щодо добрих справ у вашому житті поекспериментуйте із собою, аби з’ясувати, що є найкращим саме для вас: робити багато добрих справ за один день чи одну добру справу щодня».

Ці брошури добре ілюструють, як прагнення до особистого щастя стало сучасною максимою, витіснивши інші визначення «хорошого життя». Навіть вияви доброти до інших людей подаються як стратегія досягнення особистого щастя. Альтруїзм, котрий більше не є самодостатнім благом, став засобом досягнення власного «добробуту».

Психолог і філософ ХХ століття Філіпп Ріфф передбачив подібну тенденцію у книжці «Тріумф психотерапії: використання віри після Фройда» (The Triumph of the Therapeutic: The Uses of Faith after Freud): «Релігійна людина з’явилася на світ для того, щоб її врятували, психологічна людина — щоб її задовольняли».

Ідеї, які закликають нас до пошуків щастя, не обмежуються лише психологією.

Сучасна релігія також пропагує теологічну систему самосвідомості, самовираження й самореалізації як найвище благо.

У книжці «Погана релігія» (Bad Religion) письменник та релігієзнавець Росс Дута говорить про те, що теологічний принцип Нової доби «Бог усередині» — це «віра, що із самого початку стала космополітичною й приносить розраду, обіцяючи всі найекзотичніші задоволення ... без будь-якого болю ... містичний пантеїзм, у якому Бог — це швидше відчуття, а не людина... Просто вражає, як мало моральних повчань міститься на сторінках книжок на тему «Бог усередині». Можна побачити безліч закликів до співчуття й доброти, але дуже мало настанов для людей, у яких виникають справжні дилеми. Єдина настанова найчастіше зводиться ось до чого: якщо отримуєш від чогось задоволення — роби це».

Наступного пацієнта, 19-річного Кайла, прислали до мене його батьки у 2018 році. Їх турбувало те, що він не ходить на заняття, не може втриматися на роботі й не виконує домашні правила. Батьки Кайла були недосконалими, як і більшість із нас, однак вони робили все можливе, щоб допомогти йому. Їх непокоїло те, що висуваючи вимоги до сина, вони можуть «довести його до нервового виснаження» або «травмувати».

Сприймати дітей як психологічно слабких істот — це, по суті, сучасна концепція.

У давні часи дітей вважали маленькими дорослими, повністю сформованими від самого народження. Народи західної цивілізації здебільшого сприймали дітей як вроджене зло. Завдання батьків і піклувальників полягало в тому, щоб вимагати від дітей суворого дотримання дисципліни й навчити їх жити у цьому світі. Було цілком прийнятно застосовувати тілесні покарання й тактику залякування, аби примусити дитину поводитися добре.

Проте все змінилося. Більшість сучасних батьків, з якими я зустрічаюся, страшенно бояться зробити чи сказати те, що завдасть їхнім дітям емоційної шкоди, в результаті прирікаючи їх на душевні страждання і навіть психічні хвороби у подальшому житті. Це уявлення можна відстежити ще у Фройда, новаторський внесок у психоаналіз якого полягав у тому, що переживання раннього дитинства (навіть давно забуті чи неусвідомлені) можуть заподіяти тривалу психологічну шкоду.

На жаль, ідея Фройда стосовно того, що рання дитяча травма може позначитися на психопатології дорослого, переросла в переконаність у тому, що будь-які важкі переживання прирікають нас на канапу психотерапевта. Ми намагаємося ізолювати дітей від будь-якого негативного психологічного досвіду не лише вдома, а й у навчальних закладах.

На рівні початкової школи кожна дитина отримує якийсь еквівалент нагороди «Зірка тижня» — не за певні досягнення, а за алфавітом. Дітей учать остерігатися хуліганів, аби вони не стали сторонніми спостерігачами, замість того щоб брати активну участь у грі. На університетському рівні викладачі й студенти обговорюють тригери й безпечний простір.

Той факт, що виховання й навчання враховують психологію розвитку й суб’єктивні страждання — це, безперечно, позитивна еволюція.

Ми маємо визнати цінність кожної людини незалежно від досягнень, припинити фізичну й емоційну жорстокість у школі та інших місцях, а також створити безпечний простір для роздумів, навчання й дискусій.

Однак мене непокоїть те, що ми зробили дитинство надмірно впорядкованим і занадто патологізували його, виховуючи дітей немов в ізоляторі, де вони не мають можливості завдати собі шкоди, проте й не можуть підготуватися до життя у зовнішньому світі. Невже, захищаючи дітей від несприятливих обставин, ми змусили їх смертельно боятися труднощів? А може, ми зробили дітей менш терпимими, самовпевненішими й несвідомими щодо власних вад характеру, підвищуючи їхню самооцінку за допомогою неправдивих вихвалянь і відсутності розуміння реальних наслідків? Невже, задовольняючи всі дитячі бажання, ми посприяли виникненню нової доби гедонізму?

Під час одного із сеансів Кайл поділився зі мною своєю життєвою філософією. Мушу визнати, мене охопив жах.

— Я роблю усе, що захочу й коли захочу. Якщо у мене є бажання лежати у ліжку — лежу в ліжку. Якщо хочу пограти у відеоігри — граю у відеоігри. Забажавши понюхати кокаїн, пишу повідомлення наркодилерові, він привозить мені його, і я нюхаю кокаїн. Якщо у мене виникає бажання зайнятися сексом, я заходжу в інтернет, знаходжу когось і зустрічаюся, щоб зайнятися сексом.

— Тож яку користь це тобі приносить, Кайле? — запитала я.

— Майже ніякої. На якусь мить він нібито засоромився.

Протягом останніх 30 років я зустрічаю дедалі більше пацієнтів на кшталт Кайла, які, судячи з усього, мають переваги у житті (родину, котра завжди готова підтримати, якісну освіту, фінансову стабільність, міцне здоров’я), але при цьому у них розвивається руйнівна тривожність, депресія й фізичний біль. Подібні люди не лише не використовують свій потенціал на повну, а й ледве здатні вранці підвестися з ліжка.

Коментарі
Поки немає коментарів
Написати коментар
Прізвище ім'я*
Email
Введіть коментар*
18 + ? = 22
Введіть капчу*