Пряма відповідь, цокання годинника і залізний будинок. Уривок із книги Лінди Явін «Найкоротша історія Китаю»

Кунґ-фу, тофу, чай, торгові шляхи, древні мудреці та шовк — протягом тисячоліть Китай впливав на світову кухню, торгівлю, військову стратегію, естетику та філософію. Історія Піднебесся сповнена героїв і лиходіїв, квітучих епох і жорстоких повстань, культурного розквіту і цензурних обмежень, дисидентів і дотепників. А історія жінок у Китаї — від перших воїтельок до суфражисток двадцятого століття — залишається майже невідомою. Авторка книги «Найкоротша історія Китаю» Лінда Явін перетворює кількатисячолітню історію на коротку читабельну розповідь: від філософських витоків до політичної системи Китаю, від пандемії COVID-19 до гіпотетичної гегемонії КНР у майбутньому.

У вересні 1981 року КПК запропонувала Тайваню план «мирного возз’єднання» з дев’яти пунктів. Він повторював попередні пропозиції поштового, телефонного зв’язку й подорожей через протоку, а також обіцяв, що Тайвань збереже власну армію та капіталістичний спосіб життя за формулою «одна країна —  дві системи». Якщо острів чинитиме опір возз’єднанню, Пекін не виключає застосування сили. Проголошення незалежності означатиме війну: Китай може бути тільки один. 

Президент Дзян Дзінґво відповів:

Ніяких зустрічей, ніяких обговорень, ніяких компромісів». Він сказав, що все ще планує повернути материк і звільнити громадян від комуністичного рабства. Попри воєнний стан, репресивну політику й незагоєні історичні рани, Тайвань пишався високими темпами економічного зростання, увійшовши разом із Гонконгом, Сінгапуром і Південною Кореєю до «Азійських тигрів.

1981 року річний ВВП на душу населення на материку становив 197, а на Тайвані —  2692 долари США. Хоча було багато невдоволених автократичним правлінням ҐМД, мало хто вибрав би альтернативу. Загальну реакцію на пропозицію фінансової допомоги з боку КНР виразила популярна карикатура: чоловік у пошарпаному костюмі Мао на трухлявому велосипеді махає жменею китайських юанів добре одягненому чоловікові в дорогому седані.

Коли 1983 року дуже популярний тайванський співак Хов Дедзянь (нар. 1956) усупереч законам про заколот поїхав до Китаю, пропагандистська машина на материку розійшлася повним ходом, вихваляючи його повернення, щоб «напитися молока батьківщини». На Тайвані ходили чутки, що він утік від боргів і розлучення, що його обдурили, викрали або що він просто став заручником ситуації.

А годинник Гонконгу цокав дедалі гучніше. За «нерівними договорами» ХІХ століття острів Гонконг і Коулун було назавжди передано у власність Британії. Але її 99-річна оренда Нових Територій, які становили 92 % земель Гонконгу й де проживала половина населення району, закінчувалася 1997 року. Китайсько-британська угода, підписана 19 грудня 1984 року, базувалася на формулі «одна країна — дві системи»: Гонконг мав зберегти свій спосіб життя, правову систему й «високий ступінь автономії» принаймні на 50 років, починаючи з 1997-го. Нова конституція для Гонконгу після переходу, «Основний закон», прописувала, що голову виконавчої влади й законодавчу раду обиратимуть через загальне виборче право, але не зазначала дату виконання цієї обіцянки.

Культурна лихоманка

Непередбачуваним наслідком згортання державних дотацій для видавництв, кіностудій та інших культурних закладів материкового Китаю було звільнення культурної продукції від маоїстських обмежень. 1970 року під час Культурної революції читачі на материку мали вибір із 42 газет, 21 журналу й менш ніж 5000 нових книжкових назв. 1985-го їх було 698, 4705 і 45 602 відповідно. Сенсаційні історії про життя охоронців Мао чи сексуальне пробудження стояли поряд із новаторськими працями з фемінізму, екології, історичних досліджень і культурної саморефлексії, що перегукувалися з проблемами Руху четвертого травня. Вийшли переклади численних західних книг, Ніцше, Сартр і Кафка знайшли нових шанувальників. 

Читачі також познайомилися з низкою письменників Тайваню, Гонконгу й  республіканської епохи. Роман «Потворний китаєць» колишнього в’язня Зеленого острова Бо  Яна викликав палкі дискусії та порівняння з Лу Сюнем, але його  швидко заборонили. Багатьом сподобалася зухвала сатирична фантастика молодих письменників на кшталт Вана Шво (нар. 1958). Нове покоління кінематографістів, зокрема Чень Кайґе (нар. 1952) та Джан Їмов (нар. 1950), відкинуло пропагандистську форму кінематографу, яка панувала з 1949 року, створюючи відкриті сюжети й натуралістичні зображення китайського життя. Художники й поети продовжували сміливі експерименти зі змістом і формою, початок яким дала «стіна демократії». До середини десятиліття в Китаї навіть з’явилася перша вітчизняна рок-зірка — Цвей Дзянь (нар. 1961). Щоб описати вибух творчості й інтелектуальних пошуків у 1980-х, використовували фразу «культурна лихоманка», веньхва же 文化热.

КПК зустріла ці зміни мінливою сумішшю терпимості, ентузіазму, невдоволення й  люті. Ден керував кількома ідеологічними кампаніями, спрямованими проти «надмірного індивідуалізму», гуманізму, «буржуазного лібералізму» й «духовного забруднення» (останнє також називали «духовний опіум», шифр для західних впливів). Після завершення кожної кампанії відбувався новий сплеск культурної та інтелектуальної енергії. 

Наприкінці 1986 року, натхненні лекціями астрофізика й віцепрезидента університету Фана Ліджи (1936–2012) про соціальну відповідальність інтелектуалів, студенти в Шанхаї, Пекіні й пів десятка інших міст вийшли на демонстрації за більші свободи. Генеральний секретар Ху Яобан виступив проти наказу Дена виключити з КПК Фана Ліджи й інших бунтарів — і сам утратив посаду.

Залізний будинок 

Якось Лу Сюнь розповів, що підштовхнуло його написати оповідання «Щоденник божевільного». Друг попросив його подати щось у «Нову молодь». Лу відповів: 

Уяви собі залізний будинок без вікон, який неможливо зруйнувати. Всередині спить багато людей, і скоро вони помруть від задухи. Проте це буде смерть уві сні, і ті люди не жалкуватимуть через неї. А тепер уяви, що ти кричиш їм прокинутись і будиш кількох, що спали не дуже глибоко, тим самим прирікаючи їх на жахливі муки перед смертю — ти певен, що це правильно?

Друг відповів: якщо достатньо людей прокинеться, можливо, їм удасться вибратися з будинку. 

6 січня 1989 року Фан Ліджи написав відкритого листа Дену Сяопіну, закликаючи КПК відсвяткувати сорокову річницю утворення КНР, сімдесяту річницю Руху четвертого травня і двохсотріччя Французької революції звільненням усіх політичних в’язнів, включно з активістом Стіни демократії Веєм Дзіншенем. Лист надихнув на численні подібні петиції, зокрема представників покоління четвертого травня й поета Бея Дао. 22 лютого уряд заявив, що ці заклики «суперечать принципам законності».

15 квітня 1989 року Ху Яобан помер. Протягом наступних кількох днів студенти почали збиратися на площі Тяньаньмень і розміщувати плакати біля пам’ятника Народним героям, на одному було написано: «Той, хто не мав померти, помер. Ті, хто мали померти, живі». Наростала хвиля протестів, які спочатку зосередилися на корупції, з гаслами на кшталт «Продай мерседес —  урятуй націю». 26 квітня газета «Женьмінь жибао» звинуватила «мізерну жменьку людей із прихованими мотивами» у змові «занурити країну в хаос і підривну діяльність із метою відкинути керівництво Комуністичної партії Китаю та соціалістичну систему». 

Наступного ранку десятки тисяч незгодних студентів вийшли на вулиці й вирушили маршем на площу, розпаливши загальнонаціональний рух, що вимагав демократії, підзвітності та свободи слова.

Протягом наступного місяця площа Тяньаньмень була окупована студентами. На початку травня вони розпочали масове голодування, яке здобуло ще ширшу громадську підтримку. Протести зірвали візит Михайла Горбачова 15 травня, який мав стати першою зустріччю лідерів КНР і Радянського Союзу після 30-річного розколу. Ден був розлючений. Коли він запровадив воєнний стан у столиці, громадяни різного віку вийшли на вулиці, щоб завадити армії дістатися до студентів на площі.

Коли рух почав утрачати запал, 2 червня співак Хов Дедзянь разом із викладачем і гостроязиким культурним критиком Льовом Сяобо (це він сказав, що бездомний цуцик Конфуцій став би сторожовим псом, якби знайшов господаря) і ще двома друзями розпочали голодування на площі. Коли НВАК наказали «з особливою жорстокістю» зачистити площу, на під’їзних шляхах усе ще залишалися десятки тисяч людей, і тисячі на самій площі. Громадяни намагалися перешкодити просуванню армії. Пізно вночі 3 червня солдати відкрили вогонь бойовими патронами.

Хоча Хов і Льов допомагали в переговорах про евакуацію студентів із площі, за приблизними оцінками, армія вбила близько 1000 людей у Пекіні та ще сотні в інших містах. Тисячі поранених замовчували. Свідчення, опубліковані за кордоном, розповідають, як солдати розстрілювали молодих жінок упритул, а купи тіл лежали в коридорах лікарень. Західні ЗМІ охрестили ці події «різаниною на Тяньаньмень», і насправді вбивства в Пекіні здебільшого відбувалися на під’їзді до площі. Офіційні звіти називають убитих «учасниками заворушень» та акцентують на смертях солдатів НВАК, яких били, спалювали коктейлями Молотова в броньованих машинах, а тіла підвішували над пішохідними переходами як жахливі трофеї.

Багато студентських лідерів утекли за кордон за допомогою прихильників із Гонконгу. За кілька днів заарештували Льова Сяобо й багатьох інших. Хов Дедзянь попросив тимчасового притулку в австралійському посольстві, а Фан Ліджи виїхав до Сполучених Штатів. У наступні місяці поліція продовжувала арешти, учасників протестів карали в школах і на робочих місцях. Партійних, урядових та армійських чиновників, які симпатизували протестувальникам, звільнили або понизили на посаді. Культурний та інтелектуальний ренесанс 1980-х років закінчився, як і любов Заходу до Дена.

Події 1989 року відчутно вплинули на Гонконг. Мільйони мешканців території вийшли на акції на підтримку демократії в КНР. Вони влаштовували меморіальні заходи кожного 4 червня, аж доки закони про безпеку, запроваджені в Гонконгу 2020 року, не криміналізували такі зібрання. 

1987-го, за рік до смерті, Дзян Дзінґво скасував воєнний стан на Тайвані. Тому 1989 року на острові існувала вільна преса, а тайванці могли подорожувати на материк. Страшні повідомлення тайванських журналістів та інших очевидців про насильство в Пекіні 3–4 червня зміцнили небажання возз’єднуватися. 

Передзамовити книжку Лінди Явін «Найкоротша історія Китаю»