«П’ять хвилин до сну... П’ять хвилин до безпеки...» Уривок з роману Емілії Гарт «Непокірні»
П’ять століть. Три жінки. Один секрет. 2019 рік — через токсичні стосунки Кейт Вейворд тікає з Лондона у віддалене село на півночі Англії. Там у Кейт є будинок, який вона успадкувала від тітки Вайолет — ексцентричної ентомологині. У спробах зцілити надщерблене серце Кейт наштовхується на таємницю жінок свого роду і крізь століття розмотує клубок складних почуттів і надій: від 1619 року, коли її прародичку Альту Вейворд звинуватили в чаклунстві, до Другої світової і наших днів. Уривок з роману Емілії Гарт «Непокірні» публікуємо у матеріалі.
Живіт Кейт усе ще масний від страху, незважаючи на те, що зараз вона на трасі А66, доволі близько до Крауз Бек. За майже триста кілометрів від Лондона. За триста кілометрів від нього. Вона їхала цілу ніч. Вона звикла довго не спати, але навіть попри це її дивує, яка вона пильна, втома почала проявлятися лише зараз — ватним відчуттям за її очними яблуками, стукотом у скронях. Вона вмикає радіо — заради голосів, компанії.
Бадьора попсова пісня заповнює тишу, і вона корчить гримасу перед тим, як її вимкнути.
Вона прочиняє шибку авто. Світанкове повітря тече всередину, чисте й трав’яне, з відтінком гною. Таке несхоже на сире сірчане міське повітря. Незнайоме.
Минуло понад двадцять років, відколи вона востаннє була у Крауз Бек, де мешкала її двоюрідна бабуся. Сестра її діда — Кейт її майже не пам’ятає — померла минулого серпня, залишивши всю свою садибу Кейт. Утім «садиба» здається недоречним словом на позначення маленької хатинки. Там заледве більше ніж дві кімнати, якщо її не зраджує пам’ять.
Назовні схід сонця забарвлює пагорби у рожеве. Телефон повідомляє, що вона — за п’ять хвилин їзди від Крауз Бек. П’ять хвилин до сну, думає вона. П’ять хвилин до безпеки.
Вона завертає з головного шляху на стежину, оточену деревами. Вдалечині вона помічає вежі, що сяють у ранковому світлі. Вона гадає — чи може це бути той самий Голл, де колись мешкала її родина? Там виросли її дід і його сестра, але потім їх позбавили спадку. Вона не знає чому. А тепер уже немає в кого питати.
Вежі зникають, а тоді вона бачить щось інше. Щось таке, що змушує її серце гостро калатати у грудях.
Рядок тварин — щурів, думає вона, а може, кротів, — які висять на паркані, прив’язані хвостами. Машина котиться далі, і тварини милосердно зникають з поля зору. Просто якийсь безневинний місцевий звичай. Вона здригається і хитає головою, але просто забути цю картину не може. Маленькі тільця, що гойдаються на вітрі.
Хата низенько припала до землі, наче стривожена тварина. Кам’яні стіни — побиті часом, вкриті плющем. Ошатні літери, вирізані на кам’яній перемичці понад дверима, доносять назву: «Вейворд». Дивна назва для будинку. Знайоме слово із чудернацьким написанням, ніби його викручують від себе.
Вхідні двері виглядають недоглянутими, темно-зелена фарба полупилася стрічками донизу. Старомодний замок — великий і вкритий павутинням. Вона шукає ключі в сумочці. Дзеленчання прорізає ранкову тишу, і щось шелестить у кущах коло хати, змусивши її підстрибнути.
Кейт не ступала всередину з дитинства — ще відтоді, коли її батько був живий. Її спогади про хатину — і її двоюрідну бабусю — тьмяні, затерті. Хай там як, власний страх у нутрощах її дивує. Зрештою, це ж лише будинок. І їй більше нема куди податися.
Перевівши подих, вона заходить.
Коридор — вузький, з низькою стелею. Кожен крок здіймає хмару куряви над підлогою, ніби на знак вітання. Стіни заклеєні блідо-зеленими шпалерами, майже затулені ескізами комах і тварин у рамках. Вона здригається, помітивши дивовижно реалістичне зображення велетенського шершня. Її двоюрідна баба була ентомологинею. Сама Кейт не дуже розуміє, що тут такого привабливого — вона не надто полюбляє комах і взагалі все, що літає. Більше — ні.
У задній частині будинку вона натрапляє на пошарпану вітальню, стіна якої межує з кухнею. Почорнілі мідні горщики та кручені пасма сушених трав, що звисають з полиці, — багатовікове видовище. Меблі гарні, але побиті часом: продавлений зелений диван, дубовий стіл, оточений купою різноманітних стільців. Над потрісканим каміном — кам’яна полиця, всіяна чудернацькими штукенціями: висохле лушпиння бджолиних стільників, коштовно оздоблені крила метелика, що зберігалися під склом. В одному кутку стелі павутиння таке густе, що здається, ніби його там спеціально розводили.
Вона наливає води до іржавого чайника і ставить його на плиту, тоді заходиться шукати по шафках припаси. За консервованими бобами й банками блідих таємничих маринадів вона знаходить кілька чайних пакетиків та непочату пачку шоколадних кексів з бурбоном. Вона їсть над раковиною, споглядаючи з вікна на сад, де виблискує світанковим золотом струмок.
Чайник співає. Стискаючи філіжанку чаю, вона повертається коридором до спальні. Дошки риплять під ногами.
Стеля тут нижча, ніж у решті будинку, Кейт має нахилитися. Крізь вікно вона бачить поцятковані хмарами пагорби, що оточують долину. Кімната напхана книжковими шафами і меблями. Ліжко з балдахіном, вкрите старовинними подушками. Їй спадає на думку, що це, можливо, те саме ліжко, на якому її бабуся померла. За словами повіреного, вона померла уві сні — наступного дня її знайшла місцева дівчина. Словом, вона міркує, чи поміняли відтоді білизну, і думає, що варто іти спати на продавлений диван до іншої кімнати. Проте втома змагає її, і вона падає на покривало.
