0 Кошик 0,00 грн
0 Кошик 0,00 грн

«Великий Брат за тобою стежить» «Великий Брат за тобою стежить» «Великий Брат за тобою стежить»

Лондон — головне місто Злітної смуги Один, третьої за чисельністю населення провінції Океанії. 1984 рік, Джулія Вортінґ лагодить машини для написання романів у відділі Худліту в Міністерстві Правди. Згідно з ідеологією партії та її лідера Великого Брата, Джулія є зразковою громадянкою — життєрадісно-цинічною, ні в що не вірить і зовсім не переймається політикою. Джулію люблять усі, бо вона знає, як вижити у світі постійного нагляду Поліції Думок, дітей-шпигунів і чорних ринків пролетарських районів. Але її починає інтригувати Вінстон Сміт — колега з відділу записів і працівник середньої ланки Зовнішньої Партії. Одного дня вона імпульсивно підсовує йому записку і усвідомлює, що втрачає контроль і більше не може почуватися у безпеці в цьому світі. Уривок із антиутопії Сандри Ньюман «Джулія.1984» публікуємо у матеріалі.

Обкладинка книги Джулія.1984

Коли вона від’їжджала, зовнішні телеекрани Міністерства показували музичну програму для другого прийому їжі — зображення припливу, під яке звучала «Діва з Океанії». На стінах інших будівель поблизу виднілись ряди плакатів із В. Б.: «Великий Брат за тобою стежить», «Великий Брат за тобою стежить», «Великий Брат за тобою стежить». Лише ці слова і похмуре турботливе обличчя, яке так заповнювало собою плакат, що, здавалось, от-от виплеснеться за його межі й рине до тебе. Коли Джулія дісталась перехрестя, ліворуч і праворуч від неї плакати вкривали весь простір. Колись вона бачила, як чоловік показував картковий фокус, де всі карти перетворювались на винового короля. Потім він розтасував колоду так, що всі обличчя промайнули одне за одним, моторошно однакові. Плакати зачаровували точно так само. Проминали Джулію всю дорогу, мов солдати на марші, доки сентиментальний приспів «Діви з Океанії» лунав із кожного відчиненого вікна, із телеекранів на автобусних зупинках, із колонок, розвішаних на деревах у Парку Грудневих Мучеників. Це зворушувало навіть Джулію, яка полюбляла вважати себе зачерствілою цинічкою. Їдучи з вітром у волоссі, широм музики й поглядами В. Б. звідусіль, вона почувалась, мов та миловидна працівниця фабрики з фільму «Вільна Злітна Смуга Один», яка зреклася свого справжнього кохання, аби присвятити себе боротьбі проти ворогів Ангсоцу. Пісня й фантазії затихли, тільки коли Джулія завернула у колишній судовий район, де починався пролівський Лондон.

Це був світ побитих і поруйнованих будинків, сяк-так укріплених шматками дерева. Деякі стіни підтримувались частинами деревних стовбурів, обрубаних до потрібного розміру сокирою. Жодного цілого вікна: усі були забиті дошками чи затягнуті виданим державою світломаскувальним матеріалом, укритим шаром бруду. Тут не було електрики. Удень весь район разом із меблями виходив на вулицю. Люди сиділи тут, пили чай, грали в карти й лагодили одяг під саморобними укриттями, абияк збитими зі світломаскувального матеріалу, картону й руїн розбомблених будинків. Джулії доводилось виглядати заблукалих дітей, п’яниць, мокрі крісла й викинуті пляшки. До того ж голоси пролів воднораз замовкали, коли наближався її велосипед, однак ніхто не підводив очей, аби провести її поглядом, — це діяло на нерви. Її партійний комбінезон був вважай що плащем-невидимкою.

Цю жваву територію перетинали два запилюжених провалля, де ракетні бомби вщент зруйнували все. В обох було знищено дорожнє покриття, тож Джулії доводилося злізати з велосипеда й котити його по уламках. Перше місце обстрілу було порівняно свіжим. У повітрі досі вихорився тиньковий пил, а в руїнах порпалася родина лахмітників. Їхня найвродливіша донька — чорноока безпритульна дитина років дев’яти чи десяти, у вдвічі більшій за неї плисовій сукні — вмостилася на ковдрі на узбіччі, продаючи перехожим свої вбогі знахідки: пом’яті черевики, старі цвяхи та шурупи, подряпані окуляри.

Друге місце було значно давнішим і вже заповнилося хатинами сквотерів. Румовище скрізь довкола поросло знітом. Деякі сквотери раніше жили у розтрощених будинках, але були тут також кочівники, що мандрували з місця на місце, — переважно демобілізовані солдати, яким не надали дозволу на проживання в Лондоні. Подібні місця вважались небезпечними, і дівчата похмуро попереджали одна одну про них. Однак і тут сухорлявий чоловік, відірвавшись від багаття на звук, коли Джулія його проминала, помітив її синій робочий одяг і глянув просто крізь неї, мовби вона була порожнім місцем.

Фото книги Джулія.1984

Діставшись до партійних вулиць у Гайбері й поновлених низок постерів із В. Б., Джулія відпружилась достатньо, щоб усвідомити, якою полохливою стала. Вона привіталась із патрульним на лінії розмежування, і його постава пожвавішала так, що вона інтуїтивно здогадалась: під маскою він всміхається. Потім усе було спокійно, доки вона проминала високу стіну футбольного стадіону, мурал на якій зображав знаменитий гол Батлера проти Східазії. Форму Східазії нещодавно перефарбували в білий — натяк, що союз зі Східазією одною ногою стояв у могилі. На вулиці Джулії квітли каштани, маючи особливо святковий вигляд із пов’язаними навколо стовбурів широкими червоними стрічками — позначками на спилювання. На дорозі грався гурт дітей, і коли Джулія зістрибнула з велосипеда й покотила його до стіни гуртожитку, вони почали гуртом наспівувати, з’юрмившись навколо однієї дівчинки, що стрибала по крейдяних візерунках і відбивала біля ніг гумового м’яча. Джулія впізнала гру: «Повісь їх». Крейдяні візерунки зображали шибеницю, яку треба було перестрибувати під ритм співу. Якщо торкнешся лінії крейди ногою чи гумовим м’ячем, стаєш «ворогом» і тебе «вішають».

«Повісь їх» вигадала легендарна Мамі Фей із Дитячого відділу Правди — та, що написала пісні «Обіцянка маленького шпигуна» і «Свинці не сховатись». Гра мала на меті увіковічити повішення трьох найвідоміших Ворогів Народу — відступників Разерфорда, Ааронсона і Джонса. Характерним штрихом Мамі Фей було додати до списку ворогів уявного дядька — у дитячих оповіданнях кмітливі небіж чи небога завжди викривали дядька-шпигуна.

Пісенька звучала так:

Разерфорд, Ааронсон,
Джонс і дядько твій —
Харч для стерв’ятників,
Звірі на забій.

Дригають ногами,
Стогнуть і хриплять,
Та їм тепер на шибениці
Голими кружлять.

Тепер із ними водяться
Лиш дощ і сніговій —
Разерфорд, Ааронсон,
Джонс і дядько твій.

У кінці гравець підкидав м’яча високо в повітрі й визначав іншого гравця, який мусив упіймати той до падіння на землю, інакше стане ворогом, і його буде «повішено». Це означало виконання якогось штрафу — сьорбнути води з калюжі чи дати всім іншим гравцям ущипнути тебе за руку.

Передзамовити книжку Сандри Ньюман «Джулія.1984»

 

Відгуки і рецензії
Поки немає коментарів
Написати коментар
Ваше Ім’я*
Ваш Email*
Введіть текст*