«Відьма і вампірка». Вона зможе вийти...але не повернутися
Ава і Кає були найкращими подругами. Доки однієї ночі два роки тому вампіри не пробили магічний бар’єр, що захищав їхнє місто, і під час наступної атаки мати Кає була вбита, а Ава перетворилася на вампірку. Маючи кожна свою мету, вони опиняються разом у проклятому лісі. Вони є найбільшою загрозою одна для одної, але також єдиною надією пройти через ліс неушкодженими. Чи вдасться їм попри різні погляди відновити стару дружбу? А, можливо, і романтичні почуття, які жевріли поміж героїнями до тієї страшної ночі? Публікуємо уривок з першого фентезі роману видавництва Лабораторія — «Відьма і вампірка».
Виходжу з провулка і думаю, як добуватиму кров у лісі. Вітер холодить руки крізь блузку, поки я іду в бік дерев. Небом перекочуються погрозливі грозові хмари. Під ноги потрапляють маленькі камінці, від цього я і щулюсь, і сміюсь. Я так давно не виходила з дому, що забула взутися.
Наступний порив вітру здіймає і крутить переді мною різнобарвне листя, один листок я ловлю, бурий і весь у дірочках. Я згадую, як сильно люблю осінь: все гине; все стає трошки схожим на мене. Я померла, але я досі тут, тож час перестати боятися власної тіні й забратися з міста, перш ніж мене хтось упіймає.
Ховаю листок у сумку, а потім швидше крокую брудними вулицями. Назустріч повз мене пробігають люди, вигукуючи, що у місті вампіри. Вони розпливаються перед очима, бо я іду, біжу, лечу до Кістяної стіни й лісу. Важко винити людей за те, що їм страшно, тим більше, що я бачила, що вампіри зробили з тією людиною у провулку.
Але мені теж страшно. Якщо мене знайдуть, то спалять дотла або відрубають голову. Лише так можна вбити вампіра. Мене просто вб’ють без зайвих питань.
***
Стіна не дає вампірам зайти до Арборрена; я зможу вийти, але не повернутися. Роблю глибокий вдих, відкидаю решту сумнівів і страхів і пробігаю крізь бар’єр.
Чекаю, що кістяний пил залишиться у волоссі й наб’ється до рота, але цього не стається. Коли я пробігаю крізь Кістяну стіну, все на мить стає темним. Ніби сонце підморгнуло світу.
Під босими ногами вперше за два роки земля, трава й коріння, і мене переповнює радість.
Тут все здається тихішим, бо хаос міста лишився позаду. Дерева височіють, поки я переступаю через коріння, пробираюсь крізь гілки до лісу. Ще раз озираюся на Арборрен. Він ще так близько, але стіна приглушує всі звуки. Досі чути крики, але придушені. Люди й будинки через стіну здаються розмитими, кольори зливаються. Мій дім зникає... розчиняється за спиною.
Тягнуся до стіни. Цікаво, що станеться, якщо я торкнусь її. Але рука спиняється за пів метра. Ніби впирається в якусь невидиму перешкоду.
Розвернувшись, переводжу погляд на корені, які йдуть від Кістяної стіни, ймовірно, до Серцедерева. Стаю на коліна й притискаю долоні до кореня, там, де він ховається в землю. Магія дає відчути, що корінь довгий і дуже старий, але куди саме він іде, я не можу сказати. Він перевивається з іншими коренями, які йдуть у всі боки. У підземному сплетінні неможливо розібратися.
Але мене це не лякає. Я знайду Серцедерево попри все. Я підводжусь, обтрушую зі спідниці землю й заходжу глибше до лісу.
Незабаром небо яснішає, спадає прохолодний осінній вечір. На верхівках дерев листя підсвітлює сонце, там воно світло-зелене, червоне, жовте, а на нижніх гілках смарагдове, рубінове, золоте. Я вдихаю стільки ароматів одночасно. Волого пахне мохом та глинистою землею. Я торкаюсь усіх стовбурів і насолоджуюсь тим, які вони на дотик, як впиваються в ступні гілки й камінці долі. Здається, що вітер шепоче щось на вухо; я вслухаюся й чекаю, коли почуються голоси, які щоночі кликали мене сюди.
Починаю бігти, бо хочу побачити більше цього нескінченного місця. На землю лягають клапті сонячного світла, яке пробивається крізь гілки й листя вгорі. Я, мабуть, разів сто ледь не падаю, заплутавшись у волоссі й довгій спідниці. Але щоразу, коли на землі лишаються пасма волосся, я почуваюся вільнішою, а моя тюрма — все віддаленішою.
Я біжу довго, аж поки не можу визначити, з якої сторони Арборрен, потім спиняюсь і спираюся об стовбур. Кора врізається в долоні, і це приємно. Бо це доводить, що я тут, що свобода — це не сон.
Я тут. Утекла. Зуміла.
