Вибір Лабораторії: Мирослав Лаюк «Бахмут»
Книжковий асортимент видавництва Лабораторія — це понад 1500 книжок від кращих українських видавництв, ретельно відібраних нашою редакційною й маркетинговою командами. Щодня ми додаємо на сайт книжки за принципом кураторського методу і саме тому запускаємо нову рубрику — «Вибір Лабораторії» в якій розповідатимемо про ті книжки, які знаємо, любимо й рекомендуємо нашим читачам. Сьогодні це збірка репортажів письменника Мирослава Лаюка і фотографа Данила Павлова «Бахмут». Про воєнні репортажі, символізм міста-фортеці й особисту рефлексію — читайте у матеріалі.
Бахмут – місто-фортеця, про яке пишуть та співають пісні. Взимку і навесні 2023 року тут велись запеклі бої, де наші військові боролись за кожен метр землі. В цей період письменник Мирослав Лаюк і фотограф Данило Павлов знаходились тут у самому вирі подій.
На їхніх очах стирались будинки, лінія фронту постійно змінювалась, а інтенсивність боїв лише зростала. Мирослав і Данило фіксували кожну деталь цих днів, побут військових та цивільних, що залишились. Фіксували в нотатках і фотографіях, щоб зберегти історії простих людей, які стали нашими героями та увійшли в історію. Завдяки героїчній обороні Бахмута вдалося захистити від окупації решту Донеччини. Саме ці матеріали лягли в основу книжки репортажів та есеїв про місто, що стало символом боротьби за свободу.
Коли ми говоримо про Бахмут, то думаємо не про місто на лінії вогню - це обличчя війни - ранкова кава в окопі із присмаком землі і заліза, сміливість говорити про власну ідентичність, попри страх смерті, постійна присутність неминучого і така сталева впевненість у перемозі, підкріплена буденними, наївними ритуалами.
«Бахмут» Мирослава Лаюка надихає не зупинятися ні перед чим і заземляє у реальності. Адже від війни немає вихідних, вона не відчуває втоми і жалості, нікого не шкодує й нічого не цінує. Але ми обов'язково переможемо, бо в нас є наше місто і наша фортеця.Настя Кулик – контент-менеджерка
видавництва Лабораторія
Допивши каву, складаємо чашки, щоб повернути їх назад у кафе і бачимо, як здалеку підʼїжджає машина. Це земляк Алена – Олександр Бороданьов, голова громадської волонтерської організації:
– Я фермер. Кожного тижня сюди їжджу. У різних селах на Дніпровщині організувалися різні волонтерські групи. Роблять окопні свічки, плетуть сітки. Ми навчилися виготовляти станки для кулеметів ДШК і «Утьос». Веземо кирки й лопати. Нашили бійцям ось трусів кольорових. Хлопці з наших сіл в усіх гарячих точках. Ми їздимо по всій східній лінії фронту. Сьогодні закінчуємо в Ізюмі.
3 Олександрового села багато втрат.
– От сьогодні був похорон. Хлопець загинув під Бахмутом.
Волонтери привезли подарунки спеціально для Алена.
– Я знав його раніше. Звичайний скромний хлопчина. Я його і в самому Бахмуті відвідував. Ми страшенно ним гордимося.
– У підрозділі всі кажуть: ти герой, а я відповідаю, що не я, а ми, – говорить Ален. – Мені приємно, що вони так мене вихваляють, але це наша заслуга, не тільки моя.
Аленів товариш каже, що того дня вони були дуже раді – «Ігли» проти таких цілей не надто ефективні. І колеги-зенітники дорікають, кажуть: «Безполєзні».
– Що цікаво, – додає Ален, – уже потім я побачив, що на трубі від «Ігли-1» було написано: «Брак». Труба радянського виробництва, літак радянського виробництва. І пусковий механізм віджали в росіян. Воно все одне одного полюбило. Вони поцілували одне одного.
Чи є в зенітників традиції?
– В нас були колись радянські традиції. Але ми від них відходимо. Зенітник, який пустив першу ракету, стає напіврачки, і його добряче по дупі луплять. Але ми так уже не робимо. Ми ще не придумали нових традицій – воно має саме прийти.
А коли збили, поки в нас традиція – просто радіти.
Беззоряна, безмісячна, безпросвітна ніч. Їдемо до місця, де боєць розквартирувався, – Ален покаже відпрацьований ПЗРК, з якого збив той самий літак. Дорога не надто відрізняється від поля з не зібраним тогоріч урожаєм. Ми застрягаємо на високій, схожій на хребет дракона борозні, розбиваємо бампер, частину фар. І поки я дзвоню до Алена, щоб рятував, Данилові вдається якось виїхати назад. Добираємось іншою, трохи кращою дорогою.
Ален із кількома бійцями винайняли сільський будинок. На металевих дверях номер телефону власника. Є криниця з технічною водою і погріб, зі стелі якого висить коріння. Маленьку і теплу кімнату Ален ділить з бійцем із позивним Дід, який 7 квітня матиме день народження – шістдесят років:
– Жінка сердиться, що я не демобілізовуюся за віком. Але як я хлопців кину? Я пішов захищати своїх внуків, пішов добровольцем.
Ален показує, як виглядають «Ігли-1». На одній із труб наклейка із зображенням кота. Ця труба належала пораненому другові Артему.
На кухні – питна вода у пляшках, судки з їжею. Ось три коробки з цукерками, на подарунках напис: «Солодке за літак».
Наприкінці Ален показує трофейну сумочку від російської аптечки. Вона значно менша від нашої, і в ній чоловік тримає дві гранати.
– Я ношу це, щоб показати: ми їх переможемо.
Ален дарує нам відпрацьований ПЗРК. Як тепер це без проблем довезти до Києва?
