0 Кошик 0,00 грн
0 Кошик 0,00 грн

Я — ваша покоївка. Я стільки всього знаю про вас. Та коли вже на те пішло, то що ви знаєте про мене?

Моллі Грей не така, як всі — вона не розуміє людей навколо і не вписується у соціальні стандарти. Кілька місяців тому померла її улюблена бабуся, тож розраду вона знайшла у роботі покоївки. Їй подобається досконало прибирати кімнати готелю і зникати до приходу гостей. Життя Моллі перевертається у той день, коли в одному з номерів вона знаходить труп постійного клієнта — багатія Чарльза Блека. Героїня стає першою і головною підозрюваною. Розгадати цю головоломку і підібрати ключі до таємниці доводиться самій Моллі. Уривок із роману «Покоївка» Ніти Проуз публікуємо у матеріалі. 

Фото книги Ніти Проуз "Покоївка" (оновлений дизайн) 

Ніщо не зрівняється з ідеально впорядкованим возиком покоївки рано-вранці. На мою скромну думку, це ріг достатку та краси. Крихітні хрусткі пакетики з делікатно загорнутим милом, що пахне апельсиновим цвітом, малесенькі пляшечки шампуню «Crabtree & Evelyn», тугі пачки серветок, рулони туалетного паперу, загорнутого в захисну прозору плівку, білосніжні рушники трьох розмірів — банний, для рук і для обличчя, стосик мереживних серветок для таць на чай-каву. І ще одне, не менш важливе: набір мийних засобів і знарядь, що складається із піпідастра з пір’я, лимонної поліролі для меблів, делікатно ароматизованих мішків для сміття, а ще — вражаючого набору пляшок-розпилювачів із розчинниками та дезінфікуючими речовинами, виструнчених і готових побороти будь-яку пляму — хоч кружальця від філіжанки кави, хоч блювоту, а чи й кров. Добре укомплектований возик для прибирання — це портативне санітарне диво; це машина чистоти на колесах. Кажу ж, це чиста краса!

І моя форма. Якби мені довелося вибирати між уніформою та візком, то я б не змогла. Моя форма — моя свобода. Це найкращий плащ-невидимка. У «Рідженсі Ґран» їх щодня хімчистять у пральні, яка розташована внизу, у сирому закутку готелю, прямо по коридору, неподалік від наших роздягалень. Щодня, ще до того, як я прийду на роботу, мою форму вішають на мою шафку в роздягальні. Вона загорнута у чіпкий поліетилен, з невеличкою биркою, на якій чорним маркером пише моє ім’я. Яка ж це втіха — бачити її вранці; моя друга шкіра — чиста, продезінфікована, свіжовипрасувана, пахне сумішшю незамараного паперу, критого басейну і небуття. Свіжий почин. Ніби переддень і багато днів до цього стерли начисто.

Коли я одягаю свою форму покоївки, — але не таку старомодну, у стилі «Абатства Даунтон», і не еротичне кліше у стилі «Плейбоя», а сліпучо-білу накрохмалену сорочку і обтислу спідницю-олівець (з еластичної тканини, що гарно облягає) — я набуваю цілісності. Коли я вбрана до роботи, то почуваюся впевненіше, наче знаю, що мені казати та робити, принаймні частково. А коли я знімаю форму в кінці дня, то почуваюся голою, вразливою і загубленою.

Правда в тому, що я часто гублюся під час соціальної взаємодії; ніби всі грають у якусь хитромудру гру із складними, всім добре відомими правилами, але я граю щоразу вперше. Я із загрозливою регулярністю припускаюся помилок в етикеті, ображаю людей, коли маю намір зробити комплімент, неправильно зчитую мову тіла, кажу не те, що треба, і не тоді, коли слід. Якби не Ба, то я б не знала, що люди усміхаються не лише від щастя. Іноді вони посміхаються, коли беруть вас на кпини. Або ж дякують вам, а насправді хотіли би вліпити вам добрячого ляпаса. Ба казала, що мої навички зчитування емоцій кращають — щодень потроху, моя люба — та тепер, без неї, я страждаю. Колись, повернувшись з роботи, я рвучко відчиняла двері нашої квартири навстіж і розпитувала її про все, що назбиралося за день: «Я вдома! Ба, а кетчуп справді відчищає мідь, чи краще брати сіль та оцет? А це правда, що чай п’ють з вершками? Ба, а чому мене на роботі прозвали Румбою?»

Та тепер, коли я відчиняю двері додому, не чутно «Моллі, люба, я зараз тобі поясню» чи «Приготую-но я тобі ладне горня чаю і все поясню». Тепер наша затишна квартирка на дві спальні порожня і позбавлена життя, наче печера. А чи труна. Чи могила.

Думаю, що через труднощі із зчитуванням емоцій я остання, кого запрошують на вечірку, хоч я й дуже люблю вечірки. Очевидно, що бесіди мені вдаються теж недорікувато, і якщо вірити чуткам, то в мене нема друзів мого віку. Якщо чесно, то це чистісінька правда. У мене нема друзів мого віку, та й, коли так, мало друзів будь-якого віку.

Та на роботі, вбрана у свою форму, я не вирізняюся. Я змішуюся з інтер’єром готелю: такі собі чорно-білі смугасті шпалери, що прикрашають гол та кімнати. В уніформі, поки не розтулю рота, я можу бути будь-ким. Навіть якби ви мене побачили в поліції, на очній ставці, то не впізнали б, хоча й проходили повз мене з десяток разів на день.

Нещодавно мені виповнилося двадцять п’ять, «чверть століття», прокоментувала би бабуся, якби могла мені щось сказати. Але вона не може, бо вона — мертва. Так, мертва. Чому шукати інші слова? Вона не відійшла, ніби промайнув легенький вітерець на вересовищі. Вона не пішла супокійно. Вона померла. Зо дев’ять місяців тому.

Купити роман Ніти Проуз «Покоївка»

В нашому інтернет-магазині представлені книги українською у різних форматах. Паперове видання, електронна книжка чи аудіоформат — обирати лише вам. Ми видаємо нонфікшн і художні книги, книги про психологію, бізнес, суспільство та інші теми, які сьогодні є актуальними

Більше детективів за посиланням на сайті інтернет-магазину laboratoria.pro

Переглянути всі книги видавництва Лабораторія можна у каталозі

Відгуки і рецензії
Поки немає коментарів
Написати коментар
Ваше Ім’я*
Ваш Email*
Введіть текст*