0 Кошик 0,00 грн
0 Кошик 0,00 грн

Ялинка: історія різдвяного деревця

Ялинка і подарунки, вертеп і колядки, тематичний декор і відчуття дива — кінець року неможливо уявити без свята. Але звичні з дитинства традиції зазнають впливу зовнішнього світу, технологій і пропаганди. Яких символів сповнене традиційне й сучасне Різдво? Чи правда, що Дід Мороз — це виключно продукт радянської культури? Чому ми чекаємо Миколая і як він пов'язаний із Сантою? Коли українці почали прикрашати ялинку і які значення вкладали в традиційні символи як дідух і кутя? Як формувалися нові канони свята під впливом СРСР й у часи незалежності?  Антропологиня Дар’я Анцибор допоможе знайти відповіді на важливі питання про зимові свята в Україні від давнини й до сьогодення. «Під подушку чи під ялинку?» спростовує міфи й утверджує найцінніші теорії про різдвяно-новорічну феєрію українських свят. Публікуємо уривок найочікуванішої книги грудня у матеріалі.

Фото книги Під подушку чи під ялинку?

Ймовірно, саме в 1830–1840-ві роки різдвяне дерево вже було знайоме більшості українських міст, і всюди було розуміння, що ця традиція німецька. Про неї дізнавалися через німецьких вихідців, які оселялися в українських містах, через кола аристократії, бізнесу й інтелігенції, які багато комунікували з європейцями, а також через красиво ілюстровані різдвяні оповідання. Той-таки «Лускунчик» Ґофмана справляв велике враження на дітей, а переклад російською був доступний вже з 1839 року. З українськими перекладами ситуація були гірша, але про твір Ґофмана точно знали: його згадували в періодиці наприкінці xix століття. Різдвяні твори Дікенса вийшли українською у Львові на початку 1880-х118. Атмосфера цих оповідань дуже надихала відтворити святкові приготування у своєму домі. 

У ті часи ялинку ставили містяни в родинному колі. Дорослі крадькома прикрашали її, щоб зробити сюрприз дітям. На гілки чіпляли вже знайомі воскові свічки, золоті горішки, яблучка, апельсини та ласощі. В Україні, особливо на західних її теренах, під ялинкою часто виставляли маленькі вертепи, які робили з картону, тканини, мішури. Коли все було готове, дітей запрошували до кімнати, де на них чекало довгоочікуване кольорове, сяйливе дерево, увішане подарунками. 

Перші хвилини викликали великий захват, часто благоговіння й спантеличення. Ось, наприклад, як Олена Пчілка в оповіданні «Сосонка» описувала враження Івася, сільського хлопчика, який уперше побачив прикрашене деревце у панській оселі на Різдво: 

«Аж і справді “диво” предивне побачив Івась! Як повела його ввечері нянька в покої, та як став він на порозі тієї панської світлиці, та як глянув він на ту сосонку, то аж оторопів! Світе мій ясний! Івась навіть не пізнав своєї сосонки! Вся вона сяє свічечками, ліхтариками, все гілля обчіпляне яблучками, якимись цяцьками, червоними, синіми, золотими, аж у очах мигтить! Під сосною, на примості, стоять ляльки, коники, щось таке ще... А ось кругом сосонки почали ходить такі дивні діти — чи, може, то живі ляльки? Такі гарні, кучеряві, так штучно повбирані... Що се таке?.. Чи сниться, чи справді діється?..». 

Надивившись на цю красу, діти отримували подарунки з дерева. Інколи роздачею займалися дорослі, часом діти знімали ласощі самі: хто що перший отримає, — і тоді деревце досить швидко перетворювалося на скупчення голих гілочок. До слова, загалом існувала практика, коли дітям дозволяли робити з деревом усе що заманеться. Це допомагало їм розрядитися після тривалого «святкового нагнітання», і ялинка буквально перетворювалася на трофей. 

Тут нам потрібно згадати ті давні практики ритуального знищення, які існували ще з дохристиянських часів. Логічне завершення традиційних народних обрядів, де саме головному символу буде непереливки. Згадаймо, наприклад, купальське деревце. Його досі ритуально знищують по всій Україні, то спалюючи, то топлячи, то закопуючи, то розриваючи на шматки. Чому Братству Чорноголових і американським лютеранам можна спалювати різдвяні дерева, а дітям руйнувати ялинки — ні? 

Дуже багато таких записів маємо з Російської імперії, де навіть з’явилися красномовні вирази: ялинку грабували, щипали, руйнували. 

Зберігся дуже цікавий опис руйнування ялинки з українськими нотками в сюжеті. Отже, уявіть: Чернігівщина, Качанівка (хто ще не був — дуже раджу!), маєток відомого мецената Василя Тарновського-молодшого. Як поціновувач козацької доби, він любив з’являтися в характерному строї: у вишитій сорочці та шароварах. На Різдво в його садибі ставили ялинку й запрошували гостей, хоча зберігався український традиційний колорит. 

Михайло Тарновський, племінник Василя Васильовича, згадував, що на ялинці висіли різні іграшки, а з їстівного — пряники, пастила, яблука, золоті горішки, мармелад та інші смаколики для дітей. Біля ялинки ставилися столи із серйознішими гостинцями: книжками, які у xix столітті вважалися чи не найкращим дарунком, сорочками, а іноді навіть чоботами. 

До слова, сорочки дарували не лише Тарновські, але й Косачі. 1884 року до Колодяжного, де жила родина Лесі Українки, приїхали на Різдво «громадівці» Єлисей Трегубов і Володимир Науменко. Леся завчасно вишила для них сорочки під ялинку, хоча через прооперовану руку це було для неї непросто. 

Але повернімося до Тарновських. Бачачи, що хтось із гостей уподобав якусь конкретну річ, господарі підходили до ялинки, знімали її та віддавали гостю. Найцікавіше відбувалося після загального запланованого обдаровування. Василь Васильович вигадував козацьку атаку на «німецьку ялинку», оголошуючи прикраси з неї бойовими трофеями. Діти одразу розпочинали «штурм» ялинки, валили її на підлогу, зривали всі можливі іграшки, словом — буквально знищували дерево. 

Дослідник історії Києва Анатолій Макаров пише, що такі практики були і в інших українофільських колах, але з часом занепали, бо доросліші діти отримували більше подарунків, а менші лишалися ні з чим. Дідівщина, словом. З іншого боку, занепасти вони могли також суто з естетично-меркантильних причин. Ялинки були недешевим задоволенням. Насолоду від прикрашання й споглядання деревця хотілося розтягнути якомога надовше, і не лише дорослим, але й дітям. Тому дедалі частіше ялинку лишали на триваліший період — спершу на кілька днів, потім і до Нового року. Так поступово утверджувалися нові традиції. Одна з них була пов’язана з Віфлеємською зіркою, яка сповістила про народження Ісуса. Традиційно з першою зорею сідали вечеряти, а в деяких сім’ях у ХІХ столітті завівся звичай запалювати свічки на ялинці в цей час. Завдання видивлятися її в небі завбачливо покладалося на дітей, поки дорослі дороблювали різдвяний марафет. Дуже зручно: діти не заважають, ще й ефект сюрпризу на ялинці зберігається. 

Так впродовж ХІХ століття ялинка проторувала свій шлях від званих аристократичних вечорів до майже кожної міської оселі. Не стали винятком і будинки українських діячів культури й науки. Ялинки ставили Старицькі, Лисенки, Грушевські, Косачі та інші представники кола інтелігенції. І йшлося не лише про Київ. 

Донька Михайла Коцюбинського Ірина пригадувала: у Чернігові тато брав активну участь в оздобленні ялинки, запалював бенгальські вогні, голосно стріляв із хлопавок і співав колядки й щедрівки з дітьми. Він також водив їх до костьолу, де на Святвечір відбувалася вистава: виносили ляльку у вигляді сповитого Ісуса, грав орган, співав хор, ходила процесія з дзвониками. Діти сприймали все це «як розвагу й красиве видовище». 

На Святвечір родина вкривала стіл запашним сіном, а поверх стелила чисту скатертину. Посередині клали паляницю. Вечеряти сідали з першою зіркою. На столі були юшка з солоної риби, пшенична кутя та узвар із фігами. На Різдво співали колядок, а на Новий рік посівали в хаті пшеницею. 

Коцюбинський тут не єдиний. У всіх спогадах українських діячів культури згадується про сіно, яке розкладають на і під столами, про кутю й узвар та пісне меню. Всі згадують про колядки і всі вже пишуть про ялинки. У цьому плані цікаво прочитати один лист Миколи Лисенка до рідних із Лейпцига 1867 року. Там композитор порівнює різдвяні приготування у німців і в рідному домі: 

«Сьогодні мене запросив старший син господарки, якого я вчу російської, на вечерю в день Wаіnacht, тобто 24 грудня. Це їхнє різдво, ось уже недавно, 9 днів лишень. У цей день всі одне одному дарують: мати синам і дочкам, а ті — кожен окремо їй і між собою і знайомим також. Це, ймовірно, не дешево обійдеться, судячи з деяких подарованих книг з естампами, де кожен том коштує 5 талерів. Дівчата зазвичай шиють або вишивають у подарунок подушки, скатертини на столи, дивани тощо. А чоловікам доводиться дорожче відбуватися. Бідним усе місто дарує яблука, горіхи і все до ялинки. Ялинка буває неодмінно теж у кожній родині. […] Та все [ж] тут не та вечеря святая, тиха, сповнена таємничості й урочистості, як у нас, і колядки нема, і голодної куті. Ні, не замінити нічим слов’янському серцю рідного, правікового обряду. Доживемо, дасть бог, і зустрінемо знову, по-своєму». 

Тобто попри те, що, ймовірно, Лисенку звичай ставити ялинки вдома вже був у 1860-х відомий (бо «теж у кожній хаті»), головною цінністю він вважав збереження традиційних «правікових» обрядів: куті, колядок, таємних урочистостей. Власне, у помешканнях київської інтелігенції так і було. Вони ходили одне до одного в гості «на ялинки», де діти часто влаштовували для них тематичні вистави, не забували ставити дідуха, а похресників відправляли з кутею до хрещених колядувати.

Передзамовити путівник у світ різдвяно-новорічних традицій «Під подушку чи під ялинку? Антропологічне дослідження свят»

Відгуки і рецензії
Поки немає коментарів
Написати коментар
Ваше Ім’я*
Ваш Email*
Введіть текст*