Автори Лабораторії: Світлана Бєлоусова про зв'язок із важливим, історію створення книги і подорожі
Продовжуємо знайомити вас з авторами Лабораторії! Сьогодні це Світлана Бєлоусова — українська письменниця, авторка дебютного роману «Приходь без дзвінка». Це роман-мандрівка життям, яке розділилось на дві частини: одну, що ховається серед гамірного великого міста, всіяного болісними спогадами та іншого — серед карпатських гірських маршрутів, які пробуджують внутрішню силу і повертають голос. Карпатські маршрути, назви гір і селищ, описи мальовничих пейзажів спонукатимуть взяти квиток в гори і пройти шляхом головної героїні — повернутись до себе справжнього… Додому.
Фото: Катерина Янковська
До повномасштабного вторгнення я...
До повномасштабного вторгнення я жила на дві країни. Деякий час мешкала в Естонії, намагаючись полюбити місцевість мого чоловіка. А потім, коли ставало затісно купувала квиток і закривалася в горах. Я й досі так роблю. Це мій спосіб тримати зв’язок з тим, що важливе. Час од часу вертатися на одні й ті самі стежки, до тих самих людей і перебувати в інакшій буденності. Тоді я звільнилася з найму і почала працювати сама на себе, що дозволяло мати гнучкий графік і коли-не-коли зриватися додому на стільки, скільки знадобиться. В Естонії я тренерка і останні роки також вчуся поєднувати цю діяльність з письменництвом. Дається не просто, але пробую, і от власне у січні 2022 поїхала без зворотного квитка працювати над книгою в Україну, але двадцять четверте лютого внесло свої корективи…
Про книгу
Усе починається з потягу — а це, до речі, перша назва книги, але, як бачите, не фінальна. У плацкарті я зустріла дідуся і певну кількість годин ми просиділи за столиком теревенячи про життя. Потяг зупинявся на станціях, у вагон заходили люди, ми їхали далі й далі, а мені здавалося поза цим вагоном нічого не існує. Я не могла собі цього пояснити. Коли ми розпрощалися і Василь Васильович вийшов на нічний перон стало невимовно сумно, бо не хотілося, щоби ця історія закінчилася швидко. Мала бажання розповісти про дідуся усім, але тоді єдиним майданчиком, де мене могли почути був інстаграм. На цьому моменті відчуваю потребу спинитися й подякувати людям, які читаючи перші обережні тексти почали говорити, що хотілося б колись про дідуся прочитати й книгу. Я спочатку посміювалася з того і не сприймала серйозно, аж поки не зрозуміла, що ні про що більше думати не вдається. Але ж самого бажання замало, аби книга відбулася. Я продовжувала мандрувати і паралельно розпочався невидимий шлях роботи з текстом, підозрюю він нескінченний, але достобіса цікавий. Я переписувала початок книги близько двох років й не могла рухатися далі, щоразу видаляючи і починаючи спочатку. Зараз розумію, що це було необхідно, аби врешті дійти до варіанту, який мене влаштував.
Про назву книги
Книгу я присвячую своїй бабусі. Її не стало за два місяці до повномасштабного вторгнення. Це болісна й пекуча втрата, і я довго не знала, як з нею навчитися взаємодіяти. Не згадаю, як зі мною трапилася наступна фраза, але після неї стало дихати легше: я твоє продовження. Щоразу коли мені ставало нестерпно, я повторювала її, як мантру.
А про назву я зазвичай кажу, що це було важче, ніж написати книгу. Розуміється, це жарт, просто здавалося, що усі чудові назви уже розібрали й усе, щоби я не придумала уже або було, або не запам’ятовується, або не відчувається як своє. Врешті-решт після двох днів споглядання у стіну, мені прийшла назва «Приходь без дзвінка» і я схопилася переглядати рукопис, бо звісно, цю фразу в одному з розділів говорить той самий дідусь з плацкарту. Усе зійшлося.
Коли закінчиться війна, я...
Мрію об’їхати всю Україну і побувати там, де не встигла до вторгнення. Мрію, щоби додому можна було не їхати, а летіти. Щоби тридцять годин дороги, скоротилися на півтори, як раніше. Зараз я мрію наполовину, пошепки, бо вголос, здається, боюся. Начебто краще продовжувати допомагати і не спинятися на ці мрії. Але ж вони і штовхають нас далі? Але ж вони і змушують не завмирати. Хіба не так?
