0 Кошик 0,00 грн
0 Кошик 0,00 грн

Читацький клуб «Вставні щелепи»: уривок із роману Олени Пшеничної «Там, де заходить сонце»

Вірі Тихій – 72. Вона – колишня вчителька української мови, яка навіть уявити не могла, що опиниться у Будинку для літніх людей, куди її привезе єдиний і такий коханий син… Але влітку 2022-го року Віра Петрівна залишається сама: син Толя день і ніч волонтерить, а невістка з дітьми вимушено евакуюються за кордон. Можливо, з хворим серцем й небезпекою навколо дійсно краще перебути поки тут — під наглядом медиків, у компанії «однолітків»?  Та замість відкритих, гостинних стареньких жінка зустрічає у Будинку зранених, колючих стариганів, що з дня у день просто спостерігають, як їхні життя, неначе сонце, закочуються за обрій.  Що приховують ці самотні старечі серця? І які труднощі здатне витримати материнське серце?  Уривок із роману Олени Пшеничної «Там, де заходить сонце» публікуємо у матеріалі.

 

А ще за цей місяць Віру Петрівну нарешті припинили називати Новенькою. Хоча після неї в Будинку, окрім хіба що покійної Німої, нікого нового більше не з’являлося. Тепер її називають просто Учителька. Усі, крім Камбали. Той стабільно додає в цьому слові ще й літеру «М». Виходить Мучителька. Це назвисько він вигадав після того, як Віра Петрівна під час одного зі сніданків, невідомо де набравшись сміливості, анонсувала, що з наступного тижня у їхньому Будинку стартує читацький клуб. Цю ідею попередньо вона, певна річ, узгодила з директоркою.

— Ясно-понятно, своєю смертю я не умру, — як завжди на будь-які ініціативи незадоволено реагує Камбала.

— А що вам не подобається? — стає на захист читацького клубу Демидович. — Мені, приміром, дуже така ідея подобається.

— Вам нравиться — ви й читайте, — знову огризається Камбала. — А мене, пожалуста, вашими книжками не кантувать.

Але загалом ідея Віри Петрівни з читацьким клубом місцевій публіці заходить. Навіть Ніні Миколаївні, яка за своє життя, як сама й жартує, прочитала всього лише книжку з рецептами консервації. Книжковому клубу, як не дивно, не пручається навіть Язва. Віра Петрівна такому одноголосному схваленню рада. Життя у Будинку й туга за домом перетворює її серце на якісь невидимі бджолині чарунки, і їй так хочеться залити ці шестигранні пустоти чимось, що вона посправжньому любить.

— А як наш читацький клуб буде називатися? — з ентузіазмом запитує Демидович.

— Називатися?.. — губиться Віра Петрівна. — Я про назву щось навіть не думала. Але я подумаю.

— А шо тут думать? — аж підскакує Камбала. — Назвіть його просто — клуб «Вставні челюсті». Мені кажеться, красота.

І хоч офіційною назвою Віра Петрівна згодом оголошує «Книги осені», одночасно натякаючи і на назву Будинку, і на їхній, читачів, золотий вік, але міцно прилипають до читацького клубу саме «Вставні щелепи».

Уперше «Вставні щелепи» збираються аж за тиждень. Віра Петрівна до засідання ретельно готується. Проводить ревізію тутешньої мінібібліотеки. Бібліотека виявляється і справді міні: дрібка української класики, трошки пошарпаних детективів, ще трохи жіночих романів, кілька збірок дитячих казок, решта ж — усякі пушкіни й толстоєвські. Здається, із сільської бібліотеки їх деколонізували саме сюди.

З таким літературним асортиментом далеко вони не заїдуть. А знаючи, які старі буркотуни перебірливі, надовго тих книжок, що має, не вистачить. Тому Віра Петрівна телефонує Толі, щоб той привіз їй трохи з дому. Вона навіть підготувала список, щоб не треба було довго шукати. Але додзвонитися до сина вдається не одразу. Майже цілий день у нього немає зв’язку. Віра Петрівна відчуває, як із кожним наступним «зателефонуйте, будь ласка, пізніше» її серце все дужче стискається. Раніше він завжди, хай і не відразу, але все-таки брав слухавку. А ще ніколи на неї не кричав.

Увечері Толя телефонує і несподівано вперше підвищує голос. Мовляв, у мене тут як не одне, то інше, а ти зі своїми книжками, почитаєте поки, що є. Щоправда, одразу ж і перепрошує. Та на серці матері лишається малесенький шрам. Але книжки для клубу Вірі Петрівні таки приїжджають. Хоча привозить їх не Толя, а Василько — ще один синів товариш і кум. Толя не зміг.

— Мені кажеться, людині год сто треба прожить, шоб прочитать весь оцей пилєзборнік, — бурчить Степанівна, розглядаючи дві коробки книжок із написом «В. П. Тиха» посеред вітальні.

— Я вам більше скажу, — сміється Віра Петрівна, — я їх усі прочитала, а мені ще немає й вісімдесяти. І Віра Петрівна береться розбирати привезені з дому книжкові скарби.

— Не хочеться вас, канєшно, розстраювать, — скептично коментує Степанівна, — ну шось я не думаю, шо вони будуть оце читать.

Але попри скепсис доглядальниці на перше засідання читацького клубу приходять майже всі. Навіть Камбала, який цілісінький тиждень розказував, що його таке не цікавить або як на старості люди сходять із розуму, а тому вигадують всяку дурню. Проте з актової зали не йде. На першій зустрічі, де старенькі переважно обговорюють улюблених авторів, Камбала час від часу розбавляє літературну атмосферу своїми уїдливими коментарями.

— Я думаю, це він просто у вас влюбився, — резюмує його незадовільну поведінку вже після засідання в кімнаті сусідка.

— Ніно Миколаївно, що ви таке кажете? — шаріється Віра Петрівна.

— А шо тут такого? — продовжує та. — Ви — женщина видна, даже немає восьмидесяти. Не носите хустки, і зуби у вас свої. Чого б не влюбиться? Чи ви думаєте, шо ми, старі, вже не влюбляємося?

— Та я і не думала про це якось.

— А от і зря!

А далі Ніна Миколаївна, як істинний детектив, один за одним наводить докази Камбалової до Віри Петрівни любові. Поперше, він до нової сусідки чи не найбільше прискіпується. Так, йому вже не десять, а добрих вісімдесят, але смикати дівчат за косички — у хлопчиків то до смерті. По-друге, Ніна Миколаївна неодноразово помічала, як Сан Санич завжди наче навмисно ближче під’їжджає до Віри Петрівни на своєму кріслі колісному. Ну, і головний аргумент — око. Те око, яке в нього одне.

— Ви бачили, як воно в нього світиться, коли він на вас дивиться? Аж блищить. І я не видумую.

— Ніно Миколаївно, — сміється Віра Петрівна, — оце ви мене розсмішили! Мені вже восьмий десяток, яка любов?

— Не знаю, — трохи ображено каже сусідка, — а я б влюбилася, якби який путній попався дід.

Але місцевих дідів Ніна Миколаївна путніми не вважає. Камбала — характер не доведи Господи. Художник — занадто, на думку сусідки, буржуй. Тудя взагалі пришелепуватий, а в Ніни Миколаївни нема стільки здоров’я, щоби слухати про його трактори. А от Демидович хоч і хороший, але, окрім своєї покійної жінки, навряд чи кого полюбить. Плюс у нього діабет, постійно собі інсулін коле. А Ніна Миколаївна досі кривиться від уколів, наче дитя. Словом, любові в цьому домі у неї, принаймні найближчим часом, не буде.

— А коли ви, Петровна, останній раз, так шоб сильно, влюблялись? — неочікувано питає вона.

— Та більш як пів століття тому, — сміється Віра Петрівна, — коли познайомилася зі своїм чоловіком.

— І шо, у вас даже ніякого любовника не було?

— Звичайно, що не було!

— Тю, як скучно ви прожили, — авторитетно каже сусідка і грайливо напівпошепки додає: — А в мене був.

А далі Ніна Миколаївна, хоча сусідка її про це й не просила, в найменших деталях описує свій любовний доробок. Оскільки чоловік її, Гриша, майже десять років був на заробітках, вона, ніде правди діти, підгулювала. А хто тоді не підгулював? Її Грицько теж. Мовляв, у нього там на шабашках у Москві, хай вона згорить синім полум’ям, була одна дама десь із Таганрога. Листи йому потім писала у Смільчинці, навіть коли вже вмер. На заробітках він із нею трошки підгулював. Ну, бо як чоловік паше, то має й де погуляти. Ніна Миколаївна на нього не ображалася. Та й до неї у цей час ходив із сусідньої вулиці Костик. Теж одружений, жінка в Італії сеньйора перевертала. Так вони з Костиком одне одному й помагали. На слові «помагали» Ніна Миколаївна хитро підморгує, мовляв, ви зрозуміли. Помагати припинили, як повернувся додому Гриша.

— А як Гриша мій вмер, — каже Ніна Миколаївна, — то я вже ніяких отношеній і не хотіла. Які отношенія, коли ти вже стара? Грицько мій довго болів, я за те время і постаріла. А так про мою жизнь непоганий можна було б написать роман. Кстаті, а шо ми на клубі цьому нашому будем читать?

На цьому їхньому клубі Віра Петрівна вирішує зробити так, як колись у школі з дітьми. Вони, як і нині старенькі, читати не дуже хотіли. Десь на третьому році свого вчителювання молоденька Віра Петрівна заснувала у школі читацький клуб під назвою «Цікаві сторінки» для сьомих-дев’ятих класів. І навіть намалювала плакат із назвою. Але хтось з учнів непомітно дописав на ньому дві літери, і «Цікаві сторінки» стали за ніч нецікавими.

Тоді Віра Петрівна вирішила діяти хитріше. Вона не змушувала їх готуватися до читацького клубу вдома. Натомість збирала всіх у шкільній бібліотеці і читала вголос. Читала, як їй здавалося, найцікавіше, що там було для скептичного підлітка: «Таємничий острів» та «Острів скарбів», «Діти капітана Гранта» й «Томек на стежці війни» і, звичайно ж, «Тореадори з Васюківки». І крига скресла. Спочатку вони бубоніли, але сиділи й слухали. Потім бурчали вже тихіше. Ну і зрештою, потроху почали читати й самі.

Цей дієвий, випробуваний на учнях спосіб Віра Петрівна застосовує і до «Вставних щелеп». Вибір книги для першого колективного читання досить несподіваний — «Гаррі Поттер». Історію про юного чарівника вона ніжно любить відтоді, як вперше прочитала вголос своїй Полінці. Це було чотири роки тому. Онучка все ніяк не хотіла читати. І тоді Толя, знаючи талант мами залюблювати дітей у книжки, привіз їй на канікули Полю, а з нею і вибрані онукою в книгарні три перші частини «Гаррі Поттера».

Бабуся читала Полінці щовечора. Мала була в захваті. Віра Петрівна — теж. Двоє читачок із різницею у шістдесят років. Уся ця історія про магічну школу мала в собі стільки світла й добра, що після трьох прочитаних частин Толікові довелося везти мамі й Полінці решту. Тому сумніву, що історія Гаррі Поттера літнім учасникам їхнього клубу сподобається, у Віри Петрівни чомусь не було: старе ж як мале.

Передзамовити книжку Олени Пшеничної «Там, де заходить сонце»

Відгуки і рецензії
Поки немає коментарів
Написати коментар
Ваше Ім’я*
Ваш Email*
Введіть текст*