0 Кошик 0,00 грн
0 Кошик 0,00 грн

«Гострий психоз, спричинений націоналізмом»: злочини каральної психіатрії в СРСР. На основі книжки лікарки-психіатрині Христини Шалак

Збірка есеїв та художніх репортажів лікарки-психіатрині Христини Шалак «Нікого немає в лісі» розповідає про психіатрію через призму окремих історій, розказаних самими героями: про те, як жити з тим чи іншим розладом, як лікуватися і працювати у психіатричних лікарнях, як дбати про рідних, які мають психіатричні діагнози. Такі свідчення нерозривно пов’язані з особистостями оповідачів, з їхніми багатогранними «я» — тож ці історії в першу чергу про людей, а не про хвороби. Ще одна тема, яка виступає тлом і контекстом до ділення — складна і суперечлива історія психіатрії. Про каральну психіатрію в СРСР та її відголоски у сучасності — детально розповідаємо у матеріалі.

Фото книги "Нікого немає в лісі" Шалак

Каральна психіатрія — це діагностування і лікування психічних розладів у людей, які їх не мають, щоб ізолювати, дискримінувати й покарати. По суті, це катування під прикриттям добрих намірів, тоталітарне спотворення правди, створення лікарень-перевертнів, що повільно поїдають пацієнтів-в’язнів, лікарень-калік, що примножують страждання. Це використання психіатрії  «як інструмента розправи над щирими психічно здоровими людьми», як пише Семен Глузман, психіатр і дисидент, який оскаржував діагностику репресивної психіатрії і намагався довести — ось є я, також психіатр, і вважаю цю людину здоровою (сім років таборів і три роки заслання).

Лікарня у Дніпрі, 1970-ті роки

Спогади про лікарню у Дніпрі важкі й задушливі, як переповнені камери-палати — хочеться відчинити навстіж вікна й запустити чистого повітря (от тільки на вікнах — ґрати). Вони фіксують буденне приниження гідності, щоденне насильство, гнітюче та липке, як мокра спітніла постіль після аміназинового сну.

Режим такий: підйом о 6-й, роздавання махорки та чаю, а опісля — відведення до туалету, окремо по палатах або всіх пацієнтів разом. Буває, що хтось із пацієнтів через тривогу й підганяння не може скористатися туалетом, то мусить терпіти надалі — прийти сюди можна лише за графіком, шість разів на добу. Якщо хтось хоче позачергово — має відпрошуватись у санітарів: «підкупити» чимось із передачі з дому, принижуватися (наприклад, станцювати на вимогу), а якщо настрій у санітара поганий — він просто поб’є.

Побиття стаються часто, і ніхто за це не карає. Санітари, які тут працюють, є звичайними ув’язненими із сусідньої тюрми. Іноді вони добре ставляться до «політичних», але назагал із пацієнтів знущаються. Якщо хтось отримує продукти з дому («передачі»), то обов’язково має із санітарами ділитися, інакше втратить можливість виходити до туалету чи якісь інші «привілеї». Із дуже хворих вони кпинять. За прояви спротиву — б’ють, іноді до смерті.

Їжа, звісно ж, жахлива, більше того — мерзотна. Вода з перловкою, у якій замість м’яса можна виловити черв’яка, поросяче око, подрібнену ніздрю із шерстю всередині або шматок свинячої щелепи із гнилими чорними зубами. З розваг — іноді кіно, патріотичне, і дивитися його так само бридко, як їсти обіди.

Раз на тиждень можна написати листа рідним: медсестра занотовує, скільки аркушів паперу видала. Поза цим часом мати при собі хоч який-небудь записник і ручку заборонено. Листи, звісно ж, перечитують перед надсиланням.

Щодо ліків, то логіки у схемах призначень не було жодної, у будь-якому разі — медичної. Пацієнтам призначали по кілька нейролептиків за раз у дозах, набагато вищих за терапевтичні — тобто забагато навіть для лікування справжньої хвороби. Відповідно виникали важкі побічні ефекти: постійно хотілося спати, було важко думати й читати, тіло то тремтіло, то ставало скутим.

Звідти важко піти: ніхто не знає ні дня, ні години, коли його випишуть. Усім зрозуміло, що дату насправді визначає КДБ, але лікарі також мають свої критерії. По-перше — визнати, що ти є хворим. По-друге — зректися своїх переконань як хворобливих і беззмістовних. По-третє — розкаятись у злочинах, за які ти тут, і заприсягтися більше не грішити. Симптомом одужання є втрата зацікавлення у політиці і, на заміну йому, поява цікавості до спорту. А поза тим будь-яку твою психічну функцію, рису характеру чи переміну настрою можуть використати проти тебе: читаєш багато книжок — маєш хворобливу фантазію, не читаєш — депресію; спілкуєшся з кимось — плануєш змову, не спілкуєшся — аутичний; критикуєш владу — маячиш, не критикуєш — щось приховуєш, не довіряєш, маєш параною. «Гострий психоз, спричинений націоналізмом» — цей діагноз могли отримати ті, хто вперто говорив українською на експертизі в інституті Сербського.

* * *

Травма від каральної психіатрії Радянського Союзу залишила слід у лінгвістиці, у фразах, схожих на тюремні жаргонізми: люди бояться, що їх «поставлять на облік» (як у поліції), «заколють» (тільки не ножами, а ін’єкціями), «закриють» (як у тюрмі), перетворять «на овоч» (позбавлять не тільки волі, а й особистості, свого «я»). Ця травма спричинила страх до медичної системи загалом: лікаря сприймають як директивну, непередбачувану фігуру, від якої залежиш. Психіатр у колективній уяві є кимось на кшталт міліціонера, переодягненого в білий халат; ба більше — працівником КДБ. Ліки, які він виписує, дорівнюють отруті, його діагноз — судовому вироку.

Фото книги Христини Шалак "Нікого немає в лісі"

Як радянська влада використовувала і маніпулювала психіатрією?

  1. Розмитість психіатричної діагностики, відсутність чітких критеріїв, мінливість класифікацій. Описи численних різновидів шизофренії у працях академіка Снєжневського давали можливість повсюдно цей діагноз виставляти.

  2. Конфіденційність психіатрії, яка є необхідною для довіри між лікарем і пацієнтом, а проте її можуть використовувати, щоб нашкодити, коли її перетворюють на якусь надмірну «секретність» і «закритість», бо якраз у закритих установах можна дати собі волю.

  3. Суспільна дискримінація людей із психічними розладами, через яку будь-кого, хто побував у психіатра, починають сприймати «ненадійним оповідачем» (хтозна, що він вигадав, а що ні, і чи можна довіряти його свідченням).

  4. Обмеження прав і, як наслідок, дисбаланс влади. Психіатр, який тільки-но починає свою роботу (а зараз я кажу саме про роботу з важкими розладами, де пацієнт не може до кінця відповідати за себе і свої вчинки), стикається з тим, що, попри своє бажання, разом з відповідальністю отримує ще й велику владу над іншими, про яку він насправді не просив, і радо обійшовся би без неї. Це починається з тих самих ключів, якими лікар обирає, кого з відділення випускати, а кого — ні. З лікування, яке може бути примусовим (у рамках закону, за великої необхідності — але все одно, проти чиєїсь волі). З організації розкладу дня іншої людини, де встановлюють найменші дрібниці: скільки цигарок викурить, скільки кави вип’є (якщо вип’є), чи зможе користуватися мобільним телефоном, і скільки часу, чи зможе вийти на прогулянку й до крамниці. З усіх заходів безпеки, які є вимушеними й необхідними, але все одно принизливими: обшуків речей пацієнтів під час поступлення (щоб ніхто не проніс у відділення скла, бритв чи ножів), із постійного нагляду, з тих самих лампочок, які горять уночі. Абсолютна патерналістична позиція, де іншу дорослу людину через хворобу прирівнюють до маленької дитини, яка не знає, як їй краще. У результаті в сотні разів складніше добитися того, що в медицині називається «комплаєнс» — тобто співпраці між лікарем і хворим, — бо пацієнт, усвідомлюючи свою залежність, лікаря боїться або ж зневажає (чи і те, і те разом), він готовий йому брехати, догоджати, говорити те, чого від нього очікують, десимулювати, приховувати чи, навпаки, перебільшувати симптоми. І я не знаю достатньо доброго способу, у який би можна було обмежити волю людини, і при цьому вона б залишалася задоволеною. Мабуть, відгадка полягає у тому, щоб такий досвід робити якомога коротшим, рамкованим чіткими законами й етичними нормами, адже його пролонгування і некерованість спотворюють особистість лікаря, а пацієнта інвалідизовують.

...коли я думаю про каральну психіатрію, у мене неминуче виникають асоціації із середньовічним полюванням на відьом та іншими гріхами Церкви (можливо, через тяглість традицій церковних і медичних, якусь схожість між сутанами та білими халатами, видавання зла за благо): не в сенсі покаяння за злочини колег, як це зробив папа Іван Павло ІІ, а в сенсі обов’язкового їх визнання і усвідомлення потрібності такої практики, як іспит совісті.

Купити книгу лікарки-психіатрині Христини Шалак «Нікого немає в лісі»

В нашому інтернет-магазині представлені книги українською у різних форматах. Паперове видання, електронна книжка чи аудіоформат — обирати лише вам. Ми видаємо нонфікшн і художні книги, книги про психологію, бізнес, суспільство та інші теми, які сьогодні є актуальними

Більше книг із психології за посиланням на сайті інтернет-магазину laboratoria.pro

Переглянути всі книги видавництва Лабораторія можна у каталозі

 

Відгуки і рецензії
Поки немає коментарів
Написати коментар
Ваше Ім’я*
Ваш Email*
Введіть текст*