0 Кошик 0,00 грн
0 Кошик 0,00 грн

Лист до Уми: історія зцілення та формування любові

Чи можливо полюбити чужу дитину, як свою кровну? Що заважає на цій площині зійтись лініям? Чому в цьому місці є так багато страхів, стереотипів та упереджень, які не дають проявлятися чистій любові? Відповіді на ці питання авторка книжки Ольга Бартиш шукала, коли вирішила написати власну історію та поділитись своїм досвідом усиновлення. Пошуки привели її до абсолютно інакших викликів — як полюбити свою внутрішню дитину?  Як прийняти в собі ту маленьку дівчинку, що прагне свободи та проявлення і просто дозволити їй бути? «Все одно буде п’ятниця. А потім неділя» — це не розповідь про досвід усиновлення і точно не інструкція як діяти, якщо ви вирішили відкрити свій дім для дитини. Перед вами дослідження почуттів звичайної жінки, яка одного разу захотіла допомогти дитині, світові і в першу чергу собі. Публікуємо уривок із книжки у матеріалі.

Фото з книгою, Все одно буде п’ятниця. А потім неділя

Дорога моя доросла доню!

Коли я задумала цю книжку, тобі було трохи більше трьох. Я кілька разів відмовлялася від ідеї через головну причину: боялася, що цими чорними літерами на білому папері можу тобі нашкодити. Боялася, що порушу твої кордони, а зі свого досвіду знаю, як важливо їх зберегти. Боялася розказати щось таке, що ти б воліла забути чи сховати за замком.

Але минав час, і з кожним роком я бачила все більше просвітку в нашій історії, надії, чогось такого тонкого й хорошого, що могло б когось підтримати. Я спостерігала історію зцілення та формування любові.

Водночас я отримувала повідомлення від людей, які так само хотіли би прийняти у свій дім чужу дитину. Але їм було страшно. Страшно через іншу невідому генетику. Страшно, що не зможуть полюбити. Стереотипи і страхи перешкоджали їм зважитися на цей крок — крок усиновлення. Люди писали мені захопливі слова: мовляв, вони б самі так не змогли, що ми — герої. Одного разу я отримала повідомлення від жінки, яка надихнулася нашою історією. Вони з чоловіком прийняли у свою сім’ю семирічного хлопчика. Жінка скинула мені фото, де вони втрьох усміхаються, мама тулиться лицем до малого, а він тримає м’яку іграшку і сяє від щастя. Боже, ну якщо наша історія може сколихнути ціле море, та так, що хвилі розходяться, то як її приховувати?! Тим паче тепер, коли в нашій Україні вже півтора року триває велика війна і щодня з’являється все більше сиріт.

Ця книжка побачить світ, коли тобі буде вісім. Ти ще не розумієш усього масштабу, але вже знаєш, що мама робить щось важливе. Я розказую тобі, про що буде книжка, ти трохи слухаєш, киваєш головою, а потім відволікаєшся і втрачаєш інтерес. Але коли ти читатимеш ці рядки, то вже будеш юною дівчиною, яка, можливо, усе заперечить і відкине, а можливо, збагне суть і прийме як частину своєї історії.

Коли ти читатимеш ці рядки, я вже зможу сказати, що ми дали тобі все, що змогли: свій дім, свою опіку, свою любов. Ти мала важке раннє дитинство, і мені досі стискається серце, коли уявляю тебе маленькою, покинутою на лікарняному ліжку.

Але ти також мала прекрасні роки після трьох, коли тебе цілували, носили на руках, обіймали, дарували подарунки, возили на море, у гори, годували джелато, одягали у спіднички з блискітками та зав’язували кольорові ґумочки. Знаю, що ці речі ніяк не поменшать твоїх втрат, що жодна барбі та каруселі не стишать того болю, якого завдали люди, яким ти довіряла. Але ти сама обираєш, що взяти з минулого і як до нього ставитися.

У тебе попереду багато роботи: із травмами, гнівом, образами, запереченнями, а відтак — прийняттям. Інакше прощення та зцілення не відбудеться. Треба пройти всі стадії. Це не означає, що ти маєш пробачити тих, хто покинув тебе-маленьку. Ні. Прощення — це про себе. Це про звільнення тієї частини в собі, що була тоді жертвою, це надання їй волі, де немає жодних звинувачень.

Я не можу змінити твого минулого, доню. На жаль, не можу. Але я хочу скерувати тебе у здорове та щасливе майбутнє.

Мабуть, ти ще не раз страждатимеш у своєму житті. Така вже природа людини: від страждань ми нікуди не сховаємось, адже неможливо бути завжди «на хвилі». Назва книжки «Все одно буде п’ятниця. А потім — неділя» — якраз про це.

П’ятниця — образ неминучості людських страждань, труднощів і випробувань. Це миті, коли ми перебуваємо в найтемніших куточках нашого буття, коли іноді здається, що все втрачено. П’ятниця — важка, сумна, гірка. П’ятниця — страсна. Але важливо пам’ятати, що вона не є кінцем. А тільки перехідним етапом, із якого можна вийти сильнішими. Саме в цих випробуваннях ми маємо можливості для особистого зростання, навчаємося бути мудрими, співчутливими та відкритими до нових досвідів.

Натомість неділя — це Воскресіння, перемога над смертю. Це відновлення, світанок після темної ночі. Час, коли ми віднаходимо внутрішню силу і власний шлях до щастя. Це новий початок або початок нового.

Дорога Умо, моя Умасю! Від перших днів, коли ти ступила на поріг нашого дому, ти змінила наше життя назавжди. Ти стала світлом. Тож будь ним далі. Світи, доню. Світи!

Замовити книжку Ольги Бартиш «Все одно буде п’ятниця. А потім — неділя»

Відгуки і рецензії
Поки немає коментарів
Написати коментар
Ваше Ім’я*
Ваш Email*
Введіть текст*