0 Кошик 0,00 грн
0 Кошик 0,00 грн

«Може, ця війна мені тільки сниться» — Робінзон Крузо філіппінського острова Лубанг

Сучасна казка про Робінзона Крузо — яскрава оповідь  про мету і сенс нашого життя. Кінець 1944 року, японські війська почали відступати з острова Лубанг. Лейтенант Хіроо Онода отримав наказ, що змінив його долю — за будь-яку ціну утримувати острів до повернення Імператорської армії. Є лише одне правило: заборонено гинути від власної руки. У книзі «Сутінки світу» Вернер Герцоґ увічнює роки абсурдної боротьби Оноди не лише як історію виживання, але й як поетичне відображення багатогранності людської сили та впертості. Уривок із книжки публікуємо в матеріалі!

Фото обкладинки книжки Вернера Герцоґа "Сутінки світу"

Онода з  побратимами щодня в  дорозі. Вони добре пильнують за тим, аби ніде не залишати слідів. Тільки в сезон дощів, який триває тут три місяці, вони почуваються більш-менш безпечно. Навряд чи пошлють війська під час зливи, у сезон тайфунів. На цей час Онода будує з тонких гілок надійне укриття і вимощує підлогу. Він завжди обирає місце в  найгустіших джунглях і  на найкрутішому схилі. Онода залишає віконце, щоби стежити за ворогом. Згори укриття захищає ринва. Є тут неподалік і вигрібна яма. 

Запаси рису, плантанів і копченого м’яса заховані у  спеціальній ніші. Ця доволі безтурботна пора має для товаришів особливу цінність: можна полагодити спорядження, поспати, насолодитися спокоєм. Лиш одного разу дощ вщух більш ніж на три тижні, і до їхнього сховку небезпечно близько підібрався ворожий загін, але, на щастя, не помітив їх. Потім знову почалися дощі, що йшли на кілька тижнів довше, ніж зазвичай. У непевності кожного дня і щогодини будь-яка закономірність викликає крихке відчуття безпеки. А коли вже над ними бере гору невизначеність, суперечок не уникнути. Та Оноді розсудливості не позичати, головне — не втручатися, і гнів один на одного мине. 

Сезон дощів  — найкращий час для історій. Кодзука — потайний, він ніколи не розповідав ні про свою сім’ю, ні про свою взуттєву майстерню, ні про молоду дружину, яка була вагітна, коли його забрали у військо. Він і не знає, хто в нього народився — хлопчик чи дівчинка, і навіть не може уявити себе батьком десятирічної дитини. Шімада більш щирий: любить посміятися, охоче розказує про своє сільське життя і навчений користуватися всяким знаряддям. І Кодзука, і Шімада залюбки слухають, як Онода згадує свою сім’ю і молоді роки. Навіть за багато років їм ці історії не обридають, бо Онода завжди розповідає щось нове. Вони знають, що зовсім молодим він, услід за своїм старшим братом, подався до Китаю, заробив там на якомусь торговельному підприємстві в Ханькоу багато грошей. Та вже за двадцять із гаком років він зізнається, так, ніби це найбільший сором, що дев’ятнадцятирічним хлопцем придбав «студебекер», американський автомобіль. Юний Онода був першим у Китаї, хто сів за кермо цієї машини. 

У Шімади цей факт викликає неабияку цікавість. 

— А дівчатам подобалося це авто? 

Онода задумується. 

— Його вони любили більше за мене. 

А потім уже тихо додає, що одній дівчині він усе ж подобався. Та так сильно, що вона ледве не наклала на себе руки, коли він обрав іншу. Він легковажно ставився і до жінок, і до почуттів. Зараз би він сказав, що був тоді безхарактерним. Тоді вже Кодзуці стає цікаво, як він став таким безкомпромісним воїном, який щомиті, удень і вночі, у сонце й у дощ, у мить наступу й у мить відступу непохитно виконує свій обов’язок. Оноді складно пояснити. Мабуть, це почалося після повернення в Японію, коли він захопився бойовими мистецтвами. Поворотним моментом для нього стало захоплення кендо — фехтуванням на бамбукових мечах. Саме тоді він почав розуміти дух Японії, а остаточно прозрів, коли пішов до війська. Та саме завдяки кендо він зрозумів, що будь-який бій — це, по суті, двобій на мечах. 

Чоловіки постійно повертаються до цього питання. Якою має бути війна? Як можна наблизити її кінець? Воювати так, як вони, — без армії, артилерії, лінкорів і бомбардувальників? А як же їхня стрілецька зброя, гвинтівки? Зі своїх вишколів Онода дізнався, що якось у Японії нараз відмовилися від звичної стрілецької зброї. Ця тема — його улюблена, про це він може говорити без угаву. На початку XVII століття, без будь-яких офіційних розпоряджень, самураї відмовилися від стрілецької зброї — відтоді людина воювала проти людини, використовуючи лише мечі, стріли, луки та списи. Це почалося з великої битви 1603 року, в якій тільки двадцять шість чоловіків використовували стрілецьку зброю. 

— Та все ж її використовували, — Шімада перебиває Оноду. 

Але Онода на це тільки констатує, що за десять років до цього, під час однієї баталії лише з одного боку билося сто вісімдесят тисяч воїнів. Це підтверджено в документах. І третина використовувала стрілецьку зброю, тобто шістдесят тисяч солдатів. Ніхто точно не знає, скільки зброї було у противника, але припускають, що понад сто тисяч мушкетів, окрім того гармати й фальконети. Усього двадцять шість мушкетів десять років по тому означають повну відмову від стрілецької зброї. 

— Що ж сталося потім? — питає Шімада. 

— А потім стрілецька зброя повернулася, — відказує Онода. — Ніхто точно не знає, як довго обходилися без неї. Вона поверталася поступово. Іноді мені здається, що ця зброя від природи має щось таке, на що людина вплинути не може. Може, вона живе своїм життям, відколи її винайшли? А війна хіба не живе своїм життям? Чи бачить вона себе у снах?  

Онода поринає в думки, а потім промовляє так обережно, ніби кожна думка — шматок розпеченого заліза. 

— А може, ця війна мені тільки сниться? Може, я лежу поранений у шпиталі та приходжу до тями після кількох років коми, а мені хтось повідомляє, що це був лише сон. Ці джунглі, цей дощ — усе сон. А острів Лубанґ — витвір уяви, який існує тільки на мапах першопрохідців, згідно з якими в морі живуть чудовиська, а в людей голови собак і драконів? 

Так минають дні. Дощ барабанить об покрівлю. Вода зносить зі схилів листя, землю, зірвані гілки. Коли дощ трохи вщухає, чоловіки перевіряють свої боєприпаси, розкладені вертикально в банках з-під повидла та залиті кокосовою олією, ремонтують взуття й одяг, який уже мало нагадує форму. Цими безформними сірими, туманними днями вони тільки те й роблять, що готують їжу, їдять і сплять. Сплять, їдять і знову готують їжу. А небо наче провалилося — дощ ллє і ллє. Природа впадає в апатію. Щороку Онода дістає зі сховку меч, чистить його та добре змащує олією. Навіть якщо йому це все сниться, цей меч — реальна зачіпка, що не може бути вигадкою, як закинутий у реальність якір. 

Але згодом цей світ знову стає дійсністю. Кодзука хворий, у  його сечі кров. Шімада варить йому відвар із трав, які збирає в джунглях. Та це не допомагає. Умить Кодзука починає ненавидіти все: джунглі, дощ, війну, відвар, який усе ж п’є без жодних умовлянь. Реальними також здаються боєприпаси. Не самі набої, а їхня кількість, хоча точно полічити їх просто неможливо. Раз на рік Онода чистить їх, змащує олією і проводить інвентаризацію. Для цього він бере дерев’яні палички, розкладає їх на землі й переміщує відповідно до системи, яку придумав сам. Це щось на кшталт абака. Так само він лічить і дні. Залишилося дві тисячі шістсот набоїв  — значить, у рік вони роблять у середньому сорок пострілів. Та, попри всі зусилля, уже видно ознаки окислення, а останні кілька років деякі набої не спрацьовують. Теоретично, їх вистачило б на шістдесят років безперервної війни, проте Онода просить економити. Бо що робити, коли ворог почне атакувати з усіх боків? Або натрапить на один із їхніх сховків? Цікаво, скільки років буде йому, Оноді, коли він використає останній патрон? 

Передзамовити книжку Вернера Герцоґа «Сутінки світу»

Відгуки і рецензії
Поки немає коментарів
Написати коментар
Ваше Ім’я*
Ваш Email*
Введіть текст*