«Деколи я спостерігала за людьми і мені щиро хотілося, аби всі мали місце, у якому час завмирає»: презентація дебютного роману Світлани Бєлоусової «Приходь без дзвінка»
19 квітня у книгарні Сенс за участі літературознавиці Богдани Романцової і письменниці Світлани Бєлоусової відбулася презентація дебютного роману «Приходь без дзвінка». Текст, робота над яким тривала п'ять років; особистісні трансформації та рух; гори та українська література; болісні теми й депресія — найкраще з розмови Богдани Романцової та Світлани Бєлоусової публікуємо у матеріалі.
Література – це місце, в якому час завмирає?
Література для мене сьогодні – це рух. Я відчувала, що починаю завмирати, коли пишу роман, і водночас мені хотілося написати його для того, щоб рухатися далі.
Місце, в якому час завмирає – це більше про ландшафт, про територію. Бо коли я знаходжу це місце, мені хочеться жити і передавати іншим. Колись мене подруга звозила в Кваси, показала це місце і кожен куточок. І я теж захотіла мати місце, в якому мені захочеться сідати на своє каміння, знаходити своє дерево. Врешті я його знайшла і написала про це книгу.
Рух, як життя і трансформація: чому для тебе ці теми в книжці важливі?
Я думаю, це починається з власних травм. Коли вони є у людини, то перша реакція – це завмерти та не дихати. І якщо залишитися в цьому стані, то він тебе може затримувати: ти не бачиш розвитку, тому що сидиш у власних травмах. Тому я через рух намагалася їх позбутися, побачити шляхи, людей і хоча б щось, аби не завмирати.
Чим для тебе є література?
Література для мене – це точно терапевтичний процес. Спочатку я пишу малесенький шматочок тексту, потім він розростається на 5-10 сторінок. І з нього я вже починаю передивлятися, що варто лишити людям, а що я записала тільки для себе. І тут є межа: я вчуся розрізняти, що варто почути людям, бо їм це буде також важливо, або це суто моя історія і вона може не перегукуватися з відчуттями інших. Це постійне балансування. Я вчилася це робити у власній книзі, бо я не розуміла, де знайти цю межу.
Розкажи більше про Василя Васильовича. Як з'явилася ідея книги?
З'явилася не ідея, з'явилася подорож. Я сіла в потяг, зустріла Василя Васильовича і зрозуміла, що це та людина, про яку я не можу не написати. Мені захотілося зробити його тим героєм, якого полюблять мої читачі.
У потязі, коли ми їхали вперше, все зав'язалося на тому, що йому подзвонила дружина. І мене дуже зачепила їх розмова. Потім запропонував до нього приїхати. І чим більше продовжувалися ці дружні теплі стосунки, тим більше я розуміла, що сюжет неначе сам вибудовується навколо історії.
Коли я запитала, чи можна написати про нього книгу, то побачила щирі сльози. Він сказав: «Так в мені ж немає нічого особливого, я ж просто звичайна людина. Чому ти маєш про мене писати?». І коли мене запитують, що ж такого особливого в образі Василя Васильовича, я не можу пояснити і кажу: «Вам треба просто прочитати».
У ньому стільки любові, стільки щедрості, стільки всього, чим він хоче поділитися зі мною — людиною, яку він перше бачить. І оцю щедрість і відкритість до світу хотілося передати іншим.
Чому саме потяг стає місцем, де можливий справжній людський контакт?
Бо потяг – це прекрасна річ. Ти розумієш, що можеш розповісти людям усе, бо ти їх ніколи більше не побачиш. І це, як на мене, прекрасно. Потяг – це ідеальний майданчик для того, аби розкритися.
Ти писала книгу п'ять років. Як трансформувався текст і що залишилось від початкових начерків?
Я два роки переписувала цю книгу. Просто через те, що я розуміла, що в мені немає ніякого письменницького стилю, а його десь потрібно напрацьовувати. Напрацьовувати його в постах в Інстаграмі – погана ідея, 2200 знаків не дають тобі розгулятися.
Тому перші рік-два я постійно відкривала книгу, починала її писати, видаляла і починала з початку. На третій рік я вже зрозуміла, що скелет ми лишаємо і починаємо цей текст начебто прикрашати. Тобто я розуміла, що за ці перші два роки там не лишилося абсолютно нічого, тому що мені просто не подобалося щоразу.
Гори посідають у книзі дуже важливе місце. Чому?
Мені б хотілося, щоб люди відкривали для себе гори, тому що ти можеш себе там відчути настільки відкрито, відчути себе маленькою і одночасно важливою. Тому що коли ти опиняєшся на вершині гори і на тебе йде дощова хмара, а ти нікуди не хочеш йти, тому що тобі настільки добре, ти настільки приймаєш всю цю ситуацію, природу. І мені хотілося, аби люди туди їхали, і їхали не в найтуристичніші місця.
Природа одночасно у мене і відкрита до героїні, але в той же момент там є темний ліс, якого вона дуже боїться. І тому вона розкривається кожного разу в якихось текстах, в главах по-різному.
Бо часто, коли починається сильний вітер і тебе буквально зносить, ти розумієш, що зараз неприродно йти і рухатися далі, бо тебе здуває і емоційно, і усіляко. Є момент, коли потрібно лягти і подихати, і почути природу, яка начебто буде до тебе більш лагідна, якщо ти зробиш ось цей вибір, не йти всупереч, а йти поруч і слухати ці підказки.
.jpg)
Які тексти вплинули на формування власної картини світу і письменницького стилю?
Це в переважній більшості Ліна Костенко, бо я на ній зростала. Зараз це вже інші тексти, інші поетки, поети. Але тоді це було щось чутливе, що торкало мене і першу дівочу закоханість. Ліна Костенко давала мені все у своїх віршах. Мені хотілося навчитися в неї тих тонкощів, жіночого сприйняття, часом відважності.
Я зараз багато читаю сучасних авторів, класичну українську літературу. Не скажу, що це формує мій стиль, але з останнього — це Кримський, Винниченко — не стільки на мене впливає сам автор, скільки його мова, настрій.
Я дуже люблю Забужко, але розумію, що до неї просто не дотягнутися, і немає сенсу це пробувати. Тому в мене абсолютно не було ніяких амбіцій, щоб бути на когось схожою.
У тебе є поради, як письменнику працювати із драматичними і вразливими темами?
Моя порада – мати психотерапевта. У мене, на жаль, його не було, тому після того, як я дописала книгу, в мене почалася депресія.
Моя подруга терапевтка сказала, що якби я зробила інакше, то ця книга могла би бути ще об'ємнішою і кращою. Тому що поруч завжди була б людина, яка може тебе підхопити в той момент, коли ти починаєш себе ретравматизувати. Вона тобі буде пояснювати, чому ти це відчуваєш, як з цим бути, як подивитися на цю ситуацію під іншим кутом.
Якщо є травма, то спочатку, мабуть, краще її проговорити, пропрацювати з терапевтом і тільки потім братися за письмо. Або навпаки – починати працювати з текстом і мати терапевта, який буде постійно тримати тебе за руку і казати: «Все добре. Ти з усім впораєшся. Дихай і пиши».
