«Щоб ти не розгубився, давай підпишемо контракт»: Юлія Мак, Сашко Столовий та Дзвінка Завалій про видавничі залаштунки і письменницькі лайфхаки

В рамках книжкового фестивалю KyivBookFest за участі паблішерки та випускової редакторки Лабораторії Дзвінки Завалій та письменників Юлії Мак («Толіки») і Сашка Столового («Оринин») відбулася подія «Як написати і видати книжку. Кейси авторів-дебютантів». Про найцікавіше із розмови про письменницький досвід — мрії писати книжки, лайфхаки, залаштунки та пошуки видавця — розповідаємо у матеріалі.

Ви завжди знали, що станете письменниками?

Юлія Мак: Не мріяла, не знала, не планувала. Впродовж семи років я завжди відвідувала раз на рік курси з копірайтингу, сторітелінгу, тому що хотіла змінити свою логістичну діяльність і перейти в комунікації. Одного разу я подумала, що потраплю на курс, який навчить мене писати гарні комерційні тексти, а знайшла Litosvita.

Сашко Столовий: Нічого я не знав. Характер моєї книжки дуже іронічний і це сильно пов'язано з тим, що в мене і родина, і громада такі. Якщо ви приїдете в Козіївку, то зрозумієте, що там іронізують на кожному кроці. А якщо зібратися разом родиною, то це буде 8 годин стендапу — всі животи порвуть. І це все на життєво важливі й серйозні теми. Є особливий вайб — наслухатися, як люди розказують про життя.

І коли я почав про це писати у фейсбуці, то зрозумів, що людям подобаються такі короткі історії. Якось ввечері я подзвонив батькам і кажу: «Па, я б, напевно, хотів написати книжку». Він каже: «Ти що, з дуба впав? Де ти, а де книжка! Того, що ти пишеш у фейсбуці, вистачає, щоб позорити мене на весь район». (Сміється) У мене з'явився задум, який дуже захотів спробувати реалізувати.

Як виник задум книжки?

Юлія Мак: У мене була паніка. Коли я прийшла в Litosvita, то не знала, що після закінчення курсу маю видати книгу. Я думала, що автори просто вчать, як треба писати. І лише на першому занятті знайомств зрозуміла, що все — назад дороги немає. Правда, це була паніка: я не знала, що робити. Чоловік мене врятував і сказав: «Слухай, в тебе класні брати. У вас така смішна історія дитинства. Почни писати, а раптом що — тебе підкорегують». І я повірила. У той же вечір я сформувала поепізодний план (90% якого я навіть не корегувала) по якому й написала книгу.

Сашко Столовий: Сама тема написати книжку виросла не з якогось літературного бажання стати письменником — це був наступний крок мого власного розвитку, самопізнання. Усе моє життя — це повернення до самого себе. Вся моя культурологічна і архітектурно-урбаністична діяльності пов'язані саме з розкриттям цієї сільської культури — культури Слобідської України, Наддніпрянщини. Я вже років 10 в цьому активно копаюсь і за цей час зрозумів, що маю таку кількість інформації про себе, своє село, локальну культуру, які я хотів би виразити. І я не відчував, що в суспільстві існує якийсь приклад, що закрив би цю тему, тому рішив, що це маю зробити я. Так з'явився «Оринин». Він  розкрив трохи більше знання про наддніпрянське, слобідське, село, культуру, соціум, як вони ставляться до життя, як вони це життя проживають, проживали й точно будуть далі проживати.

Яким був процес написання книжки?

Сашко Столовий: У моєму випадку спочатку був написаний фрагмент — те, що я хотів зафіксувати. Мені здається, що це мій метод. Я ніде не вчився цього. Я люблю потрапляти в ситуацію, відчувати і потім розповідати її через текст. Моя книжка доволі зрозуміла — вона описує історичний плин слобідського села через ХХ століття. 

У першому епізоді я вирішив написати, що таке День села і храмовий день в Козіївці. Мені дуже хотілося розкрити і зафіксувати все, що я знаю. І з цього розпочалася книжка. У п'ятницю і суботу я про це думаю, інтегруюся. Приблизно доба потрібна для того, щоб повноцінно опинитися в стані тих речей, про які я хочу писати.  Занурюючись в певний період, я розумію, як написати не просто описово споглядаючи, а переживаючи. 

Цей метод у усіх прекрасних моментах цієї книжки. Але водночас він дуже важкий, коли я писав про трагічні події ХХ століття — початок Голодомору, то переживав це очима тринадцятилітнього хлопчика-підлітка. Здається, що переживши ті емоції, життя закінчилося. З одного боку, це позитивно підсилює, а з іншого — висмоктує будь-яку енергію і бажання бути й жити далі.

Це дуже емпатичне занурення в стан речей і співпереживання. Це допомагає розповісти історію, яку я насправді не переживав.

Яким був досвід навчання в Litosvita?

Юлія Мак: Минулого року ми були на дискусійній панелі, де чотири авторки й одна письменниця обговорювали типаж людини, яка хоче написати книгу. І з п'яти людей — чотири авторки видали по кілька книг. Ми казали, що нам просто катастрофічно не вистачає дисципліни і дедлайнів, щоб приділяти час написанню тексту. І саме письменниця сказала, що ніколи в житті не напише текст, якщо призначить собі якийсь таймлайн. Тільки тоді, коли відчуває ейфорію, сідає писати.

Я належала до категорії людей зі щільним графіком. У мене о 05:40 починається підйом і приблизно о 23:30 я вмираю десь по дорозі з коридору до подушки: міжнародна компанія, сім'я, брат на фронті. І я живу за режимом останні років п'ятнадцять. 

Таким людям, як я, дуже рекомендую йти за дедлайнами і мотивацією в літературну школу. Те ком'юніті, в яке я потрапила — це неймовірно творча атмосфера! Я відчувала себе, ніби на іншій планеті. Ми всі говорили про літературу. Тебе вчать, як правильно описувати дерево, коли можна матюкатись в тексті, а коли — ні. Я ніколи не забуду тему, яку нам читав Ростислав Семків, про написання інтимних сцен — це було дуже інформативно й корисно. За рік є чотири дедлайни з написання: 25% тексту, 50%, 75% і 100%. Із сорока людей в групі я думаю, що 50% дописали свої тексти. Ми отримали не лише книги, ми отримали друзів, товаришів.

Як ти формував структуру книжки і чи уявляв фінальний результат?

Сашко Столовий: Книжка написана фрагментами. У мене був певний перелік пунктів життя однієї людини і кожен фрагмент – це ніби окрема історія з життя. І в кожному фрагменті відбувається або подія, або з'являється людина, які впливають на головного героя. Для мене це був особливий підхід — обов'язково перерахувати всі найважливіші події життя одного хлопця в слобідському селі: від народження й до кінця його життя. Я хотів розкрити про історію ХХ століття, яку ми всі знаємо, через оптику сільської людини. Але вийшло більше, аніж просто історія однієї людини — це історія про плин традиції й родинної спадщини з покоління в покоління.

Як вам вдалося знайти свого видавця?

Сашко Столовий: Я написав у видавництво звернення, щоб вони подивилися на тексти й спробували їх видати. Це була ціла серія діалогів двох жінок з мого села, над якими я рефлексував про війну, яка зараз відбувається. Для мене було дуже важливо пережити й навчитися сприймати ці катастрофічні, важкі, трагічні події, які навколо нас відбуваються. За два роки в мене назбиралося 45 діалогів. Я їх поскладав докупи й відправив у Лабораторію. Ми поговорили з випусковою редакторкою Дзвінкою. Вона сказала, що текст непоганий, але не наш, хоча сама стилістика і підхід — прекрасні. Вона запитала чи у мене було щось інше, там, де є сетинг. Я не знав, що таке сетинг, але подумав, що в мене є текст про День села, і скинув Дзвінці одним фрагментом чотири чи шість сторінок тексту. І вона сказала, що це дуже хороший текст. Я запитав, що будемо робити далі? Вона запропонувала: «Щоб ти не розгубився, давай підпишемо контракт». (Сміється) 

І в цей момент я подумав, що буду письменником. Я уявив, що буду сидіти, довго дивитися у вікно, чекати натхнення, фотографуватися, писати в інстаграм, що зараз пишу книжку… Щось собі навигадував. А вони кажуть: контракт і дедлайн. А оскільки я людина з архітектури і проєктний менеджмент — це частина мого життя, я кажу: «І тут дедлайн? В смислі? Де та частина життя, де немає дедлайну? Я хочу просто відчувати себе письменником. Я не хочу дедлайнів». 

Я не пам'ятаю нічого, окрім книжки. Я все поставив на паузу, вибачився, сказав, що дуже всіх люблю, але в мене дедлайн. (Сміється) І я маю зробити книжку, хоч трісни.

І що ви думаєте? Я написав, віддаю книжку 26 лютого, у переддень дедлайну. І ситуація:

— Ти що, вчасно книжку здав?

— А дедлайн для чого?

— Дедлайн для того, щоб ти старався. Ну, трохи спізнився на півмісяця — місяць...

Стоп! Я дивився контракт, там так написано. Ніде навіть виноски не було, ніякої зірочки ніхто не поставив. Але це вам теж лайфхак, тому що я дуже завалюю дедлайни.

Юлю, розкажи, що саме ти готувала для того, щоб подаватися у видавництво?

Юлія Мак: У нас стояли строгі дедлайни з написання рукопису — 1 жовтня, 23:59 2022 року. І за три дні до дедлайну я усвідомила, що готова до кінцівки, але одного розділу не вистачає для того, щоб дати зрозуміти, що це кінець історії. Завдяки тому, що я була в цьому ком'юніті, мені підказали запаралелити процес і, якщо є змога, дати комусь відредагувати текст.

Мені порекомендували редакторку з Луцька і доки редагували текст, я дописувала останній розділ. У мене все було по скороченій програмі: зійшлись — розійшлись; той поганий, той хороший; матюк забрала, матюк додала. І о 23:57 я написала листа Litosvita. 

Для мене головне було просто віддати текст, тому що я зробила проєкт, за який заплатила великі гроші й сама для себе довела, що я можу. Для чого встановлювали дедлайни? Тому що, згідно з контрактом, ці рукописи надсилали в одне з видавництв, яке вважали за потрібне. Але коли я дізналась, в яке видавництво надсилатимуть мій рукопис, то зрозуміла, що моя книжка не їх формат. Але треба отримати фідбек і взагалі зрозуміти, чи є шанси.

Приблизно 2,5 місяці ми чекали зворотний зв'язок від видавництв. Фідбек дали досить непоганий: це погано і це погано, але отут було добре і отут цікаво. Коли мені сказали, що отримавши від цього редактора такий фідбек, то можна йти на Нетфлікс і подавати книгу, як сценарій, я повірила в себе і почала готувати своє маленьке портфоліо.  

Я написала анотацію і синопсис. І надсилала книгу в три видавництва. Лабораторія була третім. 1 червня я надіслала, а 16 червня вже отримала відповідь. І, до речі, я вдячна тим видавництвам. Коли через два тижні приходить відповідь: «Дякую, нам ваш текст не підходить», стає настільки легше, що ти розумієш — рухаємось далі. 

Дзвінка написала 16 червня: «Я на тридцять третій сторінці вашого тексту. Будь ласка, притримуйте, нікуди не ходіть, я хочу дочитати до кінця. Мені все подобається». Ну і, звісно, після того почався дуже бурхливий період мого життя.