0 Кошик 0,00 грн
0 Кошик 0,00 грн

Шлях крізь кок-сагиз до порятунку

Події роману «Амадока» Софії Андрухович рухаються крізь час і простір, поєднуючи давнє минуле з сучасністю. В лікарняній палаті троє військових АТО. В криївці троє повстанців УПА. В кімнаті три стареньких сестри, які згадують батька. Авторка проводить читача трагедіями української історії — від Голокосту, Другої світової війни, крізь добу Розстріляного відродження й аж до початку російсько-української війни у 2014 році. А в центрі усього — міфічне озеро Амадока, яке існує лише на картах Геродота, але загублене сьогодні. Публікуємо уривок роману у матеріалі.

Фото книги Амадока, Роман

До Ягільниці Пінхас дістався, про всяк випадок тримаючись від людей якнайдалі. Він ішов вночі, а день перечікував у лісах чи в густо зарослих ярах, в місцях, що видавалися безлюдними й захищеними.

Щойно наблизившись до межі містечка і тримаючи курс на будівлі тютюнової фабрики — Ягільницького замку, — що вимальовувалися на тлі неба на пагорбі з боку Нагірянки, Пінхас натрапив на двох молодих чоловіків в уніформі з паралельними сріблястими блискавками на погонах. Вони курили, ліниво перемовляючись між собою і спершись на дверцята автомобіля. Зауваживши Пінхаса, який навскіс перетинав поле, поросле схожою на кульбабу рослиною з клиновидними листками, один із чоловіків випростався і вистрілив у його напрямку. Пінхас упав обличчям в суху землю, здійнявши хмару куряви. Чоловіки йшли до нього швидким кроком — роздратовані, невдоволені тим, що їх відірвали від бесіди.

Пінхас був вражений красою їхніх облич: засмаглою свіжою шкірою зі здоровим румʼянцем на щоках, пухкими губами, лискучими рівними рядками білих зубів. Він звівся на ноги й усміхнувся до есесівців якнайпривітніше, намагаючись улесливістю — складеними в усмішку губами, грайливим і щирим поглядом — викликати мʼякість у ставленні до себе. Ті дивилися на нього з жалістю і втомою. Схоже, юнаки були Пінхасовими ровесниками — але виглядало також, що вони не розглядають його з цієї точки зору. Їх не цікавив ні Пінхасів вік, ні його стать, не цікавив стан його здоровʼя, його історія чи наявність потреб. Вони переглядалися між собою ледь іронічно, ніби натрапили раптом на якесь безглузде непорозуміння, ніби вкотре почули зачовганий жарт. Їхні вродливі обличчя не псував вираз зогиджености, що її викликав у них Пінхас своїм неприємним запахом, своєю шолудивістю, виразками на обличчі, непропорційністю тіла, худою шиєю, шрамами, відчайдушним благанням у погляді.

Пінхас мало не захлинався від вдячности. Всією своєю паршивою шкірою, болючою й висохлою, своїми спухлими лімфовузлами, роздутим від голоду, неприємно чутливим шлунком, що сам у собі виїв криваві отвори, він відчував, що його не збираються вбити на місці. Що його навіть просто бити зараз не будуть.

Нижчий із юнаків — присадкуватий, міцний, білоголовий — зобразив суворість на обличчі і наказав Пінхасові забратися геть із поля з цінною рослиною, не витоптувати її. Всі втрьох підійшли до автомобіля. — Говори, — наказав високий шатен із горіховими очима.

Пінхас сказав, що має гроші і хотів би влаштуватися на роботу на тютюнову фабрику, що він добрий і старанний працівник, що робота — єдина його мрія, і він просить, благає йому посприяти, закликає дозволити йому залишитись тут, обдарувати його шансом виявити себе з найкращого боку.

Білоголовий нетерпляче стріпнув чуприною, підняв долоню, подаючи знак Пінхасові замовкнути.

Ось туди, — показав він рукою на будиночок із біленими стінами і зеленим дахом. — Там тебе запишуть, там можеш заплатити й отримати розпорядження.

Фото книги, роман Амадока

Млявий пан Тацль, розпашілий від задухи, з червоними очима, отороченими білими віями, з волоссям, що вкривало лише його скроні, залишаючи решту черепа повністю гладкою, згріб Пінхасові гроші своєю пухкою рукою до шухляди столу. Він ретельно записав Пінхасове ім'я й прізвище до книги робітників і свистом прикликав літнього чоловіка з настільки темним і зморшкуватим обличчям, що неможливо було скласти враження про його риси. Пінхас пішов слідом за ним, мружачись під червневим сонцем, яке почало вже добряче припікати, звернувши увагу на те, що навколо, аж до самого обрію, розкинулися поля з тютюном і тією схожою на кульбабу рослиною, через ступання по якій Пінхаса мало не застрелили. Це був кок-сагиз — каучуконосна рослина, яку завезли сюди ще в 1930-х роках радянські аграрії.

Зморшкуватий чоловік, прізвище якого було Кузюк, привів Пінхаса до табору. 3 сиротливої прямокутної рами, з якої починалося поселення, Пінхас зрозумів, що раніше це було футбольне поле. Брезентові намети й благі халупи розташовувалися зовсім близько від будівель фабрики, оточених масивними камʼяними стінами. Провідник завів Пінхаса до однієї з халуп, показав місце в самому кутку на двоярусних нарах. Там уже, схоже, хтось спав — судячи з кількох бурого кольору дірявих шмат, що лежали, скручені, на зіпрілій соломі.

Кілька тижнів Пінхас збирав насіння кок-сагизу. Цю роботу виконували переважно жінки, чоловікам доручали переносити мішки з добривами чи діжки з водою. немилосердно пражило сонце. Посіріла земля розходилася тріщинами.

Але Пінхаса Кузюк прикріпив до польової роботи. 3 самого ранку і до вечора, з короткою перервою на обід, Пінхас ліз уздовж нескінченного рядка зелених розеток, увінчаних жовтими квітами, частина з яких перетворилась на сизий пух. Якщо розірвати стеблину, з неї цідився тягучий молочний сік, гіркий на смак.  —  Краще тобі його не їсти, май на увазі, — попередив Кузюк, зауваживши голодний блиск Пінхасових очей.

Пух слід було збирати до полотняної торбинки, яку Пінхас тримав перевішеною через плече. Після щоденного повзання по землі коліна спухали, червоніли і боліли так, ніби їх от-от розірве. Від нескінченного смикання за стебла долоні стали суцільними пухирями, наповненими прозорою рідиною. Випадково проколеш такий пухир — виливається назовні каламутна вода з неприємним запахом, а рана відразу інфікується, починає нагноюватися, стає гарячою, пульсує різким болем.

Добре було, що годували в таборі регулярно: супи навіть загущували борошном, часом траплялися шматки картоплі або брукви, які Пінхас завжди планував якнайдовше тримати в роті, навіть ходити з ними під язиком бодай кілька годин, але щоразу заковтував їх миттєво, нічого не здатен із собою вдіяти.

Але найбільше Пінхасові пощастило з сусідом. Його звали Давидом Абрамчиком, він був крихітний і спритний, з маленькими ручками й ніжками, невеликою верткою головою на короткій шиї. Спершу він здався Пінхасові майже дитиною, але тоді виявилося, що Давид старший від Пінхаса рівно вдвічі, а на його обличчі росте сива щетина. Він походив звідси, з Ягільниці, точніше — з Нагірянки на протилежному березі Черкаски. Більшість людей у таборі, а було їх дві або три сотні, походили з цих країв.

Фото книги Амадока

Давид — хитрий, меткий, але по-своєму щирий і довірливий — негайно заходився ділитися з Пінхасом своєю історією, розповідями про втрачену родину, про сестер (найкрасивіших дівчат у всьому селі) і брата (він обслуговував машини на тютюновій фабриці), яких убили ще під час облави у квітні, і про те, наскільки невдоволене наказом про винищення євреїв було керівництво табору, бо робочих рук не вистачало, літо обіцяло бути посушливим, тютюн засихав і заростав бурʼянами. Воно, керівництво, навіть звернулось із проханням до вищих інстанцій оминути їхніх регіон і не впроваджувати тут тимчасово остаточного очищення, але їхне прохання залишилося без відповіді.

Я теж трохи розуміюся на тих машинах, — хвалився Давид Пінхасові. — Там на фабриці є офіцер — добрий, порядний німець, Людвіґ Земрод. Він якраз і подавав те прохання до керівників. Він пообіцяв перевести мене на фабрику. Якщо ти працюєш на самій фабриці — ти на крок далі від смерти порівняно з іншими, знаєш. І знаєш, я попрошу його ще й про тебе. Він багатьом уже допоміг.

Пінхас прагнув розповісти Давидові про себе, потерпаючи від неможливости говорити так само щиро. Оповідаючи, він оминав місяці, проведені на віллі в ляндкомісара. Як він міг розповісти про каву і білі булки, про чисті сорочки, які Мішке іноді навіть прасувала для нього, про вечори в бібліотеці, від яких Пінхас, бувало, отримував насолоду — і все це незважаючи на постріли, які постійно долинали до його кімнатки, розташованої майже навпроти поліційної станції, на знавіснілі рики собак, які — Пінхас знав — терзають живу плоть, на нелюдські крики знетямлених, яких катували знову і знову. Як він міг, дивлячись у широко розплющені довірливі очі Давида, зізнатися, що сидів у зручному фотелі навпроти каміна, розмовляючи з ляндкомісаром на різні цікаві теми: про те, чому Арістофан так побивався через занепад театру, або про те, наскільки часто давні картографи помилялись у своїх працях. І жодного разу Пінхас не заговорив із ляндкомісаром ні про своїх батьків, ні про долю бабусі і малої сестри, ні про вчителя, якого покинув самого у залитому водою, задушливому і холодному підземеллі. Ба більше: згодом він вчинив іще гірше, вистрибнувши з вікна, рятуючи власну шкуру, не зважаючи на крики дівчини, яка пішла на ризик заради нього, яка по-справжньому хотіла допомогти йому — і допомогла.

Пінхас промовляв кілька слів: «Я знаю, що мій батько загинув одразу, щойно німці увійшли до нашого міста» або «Відтоді я більше не бачив нікого зі своїх рідних і майже нічого про них не знаю», — і надовго замовкав, отупіло вминаючи пучками пальців пухирі на своїх долонях.

Лягай спати, — грубувато промовляв Давид смішним тріскучим голосом. І Пінхасові вчувалося в цих словах співчуття, і від того ставало ще гірше. Але, тим не менше, він негайно засинав. А першою думкою вранці було бажання випити кави зі свіжим молоком, яку подавали на віллі.

Замовити роман Софії Андрухович «Амадока»

Відгуки і рецензії
Поки немає коментарів
Написати коментар
Ваше Ім'я*
Ваш Email*
Введіть текст*