0 Кошик 0,00 грн
0 Кошик 0,00 грн

Трапитися може будь-що: перестаньте вірити у те, що у вас є час

В погоні за продуктивністю та намаганням все встигати, ми забуваємо, що для нас справді важливо. Бажання завжди досягати максимальних результатів робить нас надміру тривожними, викликає стрес і роздратування. Книжка «Чотири тисячі тижнів» Олівера Беркмена допоможе зрозуміти, що для нас є справді важливим, а що не варте і крихти нашого часу. Публікуємо уривок.

Фото книги «Чотири тисячі тижнів» Олівера Беркмена

У сприйнятті часу як речі, яку ми «маємо», є щось підозріле. Як зауважив письменник Девід Кейн, ми не маємо часу в сенсі, в якому маємо гроші в гаманці чи взуття на ногах. Слова про те, що в нас є час, насправді означають, що ми його очікуємо. «Ми припускаємо, що маємо три години чи три дні на якесь завдання, але вони ніколи не стають нашою власністю», — пише Кейн. Незліченна кількість факторів може підірвати ваші очікування та позбавити трьох годин або днів, які ви «мали» на виконання важливого проєкту: бос може доручити вам невідкладне завдання; метрополітен може закритися; ви можете померти. І навіть якщо вам вдасться витратити повні три години так, як ви й розраховували, ви знатимете про це не раніше, ніж вони відійдуть в історію. Відчуття певності в майбутньому наступає лише тоді, коли воно стає минулим.

За тим самим принципом нікому не дістаються чотири тисячі тижнів життя не лише тому, що ви можете прожити менше, а й тому, що насправді ви не отримуєте бодай тиждень, адже не здатні ані гарантувати його настання, ані вволю ним скористатися. Натомість ви просто ловите момент за моментом посеред часу й простору, в яких опинилися, з усіма їхніми обмеженнями та без жодної впевненості в майбутньому. Замисліться над цим, і думка Гайдеґґера про те, що ми — це і є час, що немає іншого розумного способу розглядати людське існування, окрім як послідовність моментів у часі, стане зрозумілішою. Це спричиняє і психологічні наслідки, бо припущення, що час — це річ, якою можна володіти та яку можна контролювати, є передумовою наших роздумів про майбутнє, планування, визначення цілей і хвилювання. Воно є джерелом постійної тривожності та знервованості, бо наші очікування незмінно наштовхуються на вперту реальність того, що час — це не наша власність, і він нам не підвладний.

Мабуть, варто зазначити, що я не маю нічого проти речей, які підвищують шанси на приємніше майбутнє: планування, відкладання грошей на старість, голосування на виборах. Проблема не в наших спробах повпливати на прийдешнє. Проблема та причина тривожності криється в бажанні знати, що ці намагання увінчаються успіхом. Чудово хотіти, щоб партнер ніколи вас не покинув, і ставитися до нього так, щоб це бажання збулося. Та це веде до життя в постійному стресі, який спричинений необхідністю знати, що саме так ваші стосунки розвиватимуться. Навдивовижу ефективним антидотом від тривожності є просте усвідомлення того, що жодних гарантій від майбутнього ви не отримаєте, хоч як ретельно плануєте, сильно непокоїтеся чи рано виїжджаєте в аеропорт. Ви не можете знати, що все закінчиться добре. Погоня за впевненістю безнадійна, тому можете спокійно зійти з дистанції. Майбутнє не з тих, кому можна роздавати накази. Французький математик і філософ Блез Паскаль розумів це так:

«Які ж ми нерозсудливі, що блукаємо не нашими часами... Ми намагаємося майбутнім допомогти теперішньому, ладнаємо речі, які нам непідвладні, і готуємося до часів, у настанні яких не певні».

Якщо поглянути на тривожність під призмою минулого, то стає очевидною абсурдність і марність наших переживань. Наші дні минають у неспокої, бо ми не знаємо, що готує прийдешнє. Однак більшість із нас погодилися б, що ми досягли свого нинішнього становища без надмірного контролю над ситуацією. Хай що для вас є найціннішим у житті, воно бере початок із серії випадковостей, до яких ви не могли підготуватися і які тепер вам не під силу змінити. Вас могли б ніколи не покликати на вечірку, де ви познайомилися з майбутньою другою половинкою. Ваші батьки могли б ніколи не перебратися ближче до школи, де працював натхненний вчитель, який розгледів ваші таланти й допоміг їх розкрити. А якщо ви зазирнете ще далі в минуле, до свого народження, то побачите ще приголомшливішу веремію випадковостей. Симона де Бовуар в автобіографії під назвою «Врешті-решт» розмірковує про незліченну кількість речей поза її контролем, які мали статися, щоб зробити її нею:

 «Іноді, подрімавши по обіді в робочому кабінеті, я прокидаюся з відчуттям дитячого захвату: чому я — це я? Мене, як і будь-яку дитину, що вперше усвідомлює свою особистість, приголомшує те, що я тут і зараз, занурена в це життя, а не в якесь інше. Який збіг випадковостей зробив це дійсністю? Шанс на проникнення того конкретного сперматозоїда в ту конкретну яйцеклітину, що йому передувало знайомство батьків, а до того їхнє народження та народження всіх їхніх предків, був меншим ніж один на сто мільйонів. Але саме шанс, за сучасного стану науки цілком непередбачуваний, розпорядився, щоб я народилася жінкою. Відтоді мені здається, що кожен окремий порух мого минулого міг розростися тисячами різноманітних майбутніх: я могла б захворіти й покинути навчання; могла б не зустрітися з Сартром; могла б піти якою завгодно стежкою».

Слова Бовуар наштовхують на оптимістичний висновок: попри відсутність контролю над випадковостями, все-таки ми якось дісталися того етапу життя, на якому зараз перебуваємо. Тому можна припустити, що якщо настануть скрутні часи, нам вдасться з ними впоратися. А зважаючи на те, скільки всього приємного трапилося у вашому житті через обставини, яких ви не обирали, вам не варто прагнути контролю.

Фото книги «Чотири тисячі тижнів» Олівера Беркмена

Істини про непідвладність минулого та незбагненність майбутнього пояснюють, чому так багато духовних традицій радять одне й те саме: нам варто спрямовувати увагу лише на той відтинок часу, який нас обходить, — ось цей, що нині. Один із фундаментальних текстів даосизму Дао де дзін застерігає: «Намагатися загнуздати майбутнє — це все одно, що намагатися посісти місце панмайстра-теслі». Ця пересторога кількома століттями пізніше відгукнулася в словах дослідника буддизму Ґеши Шавопи, який сварливо наставляв своїх учнів: «Не владарюйте уявними царствами, що буяють нескінченними можливостями». Приблизно те саме казав Ісус у нагірній проповіді (хоча багато пізніших послідовників схильні були тлумачити християнську ідею вічного життя як привід зосередитися на майбутньому, а не ігнорувати його): «Не журіться про завтрашній день, бо завтра за себе само поклопочеться». Опісля він урочисто додає: «Кожний день має досить своїх турбот!» У цьому рядку я завжди вчував іронічну потішність: а чи насправді ви, простолюде-галілеяни, не маєте в житті жодних турбот, що варто шукати собі проблем, переймаючись про день прийдешній?

Та найлункіше відгукнулися в мені слова сучасного духовного вчителя Джидду Крішнамурті, який наприкінці 70-х на одній із лекцій у Каліфорнії з притаманною йому прямотою висловив схожу думку. Письменник Джим Дрівер, що був присутній на лекції, пригадав: «Посеред промови Крішнамурті неочікувано взяв паузу, а тоді нахилився вперед і змовницьки проказав: “Хочете знати мій секрет?” Всі ми виструнчилися, наче були єдиним тілом... Люди довкола мене подалися вперед, вуха нашорошені, вуста поволі розмикаються в німому передчутті. Тоді Крішнамурті тихим, погідним голосом мовив: “Бачте, я не переймаюся тим, що станеться».

Я не переймаюся тим, що станеться. Напевно, ці слова потребують пояснення. Я не думаю, що Крішнамурті хотів сказати, що нам не треба сумувати, співчувати чи гніватися, коли з нами чи нашими близькими трапляється біда, або що нам не треба намагатися відвертати навислі негаразди. Радше він мав на увазі, що в житті без турбот про прийдешнє немає місця внутрішній необхідності знати, чи підлаштується майбутнє під ваші бажання. Таким чином вам не слід нервово спостерігати за розвитком ситуації. Це не означає, що ми не можемо розважливо діяти, щоб запобігати несприятливим сценаріям. Ми маємо реагувати, наскільки можемо, на настання несприятливих подій, бо не зобов’язані терпіти страждання чи несправедливість, які є невід’ємною частиною природного порядку речей. Але якщо ми перестанемо вимагати від майбутнього гарантій, то позбавимо тривожності єдиний момент, в якому вона є насправді, — цей.

Також я не вважаю, що Крішнамурті радив наслідувати тих надокучливих людей (всім нам вони траплялися), які з погордою сповідують спонтанність, наполягають на праві нічого не планувати та імпульсивно, мов у танці, рухаються життям, не вселяючи надії, що з’являться на домовлену зустріч у барі о шостій. Ці на позір безтурботні люди почуваються уярмленими, коли доводиться будувати плани та виконувати їх. Однак планування — це головний інструмент, що дозволяє створити наповнене сенсом життя та виконувати зобов’язання перед іншими. Справжня проблема не у плануванні. Вона в тому, що ми вважаємо плани не тим, чим вони є. Ми сприймаємо плани як аркан, який сьогодення накинуло на майбутнє, щоб його приструнити. Але по своїй суті він є лише висловленням наявного наміру, вираженням ваших думок про те, як би вам хотілося скористатися своїм скромним впливом на майбутнє. Звісно, майбутнє не зобов’язане коритися.



Відгуки і рецензії
Поки немає коментарів
Написати коментар
Ваше Ім’я*
Ваш Email*
Введіть текст*