Фотоапарат «Зеніт», трускавки і щось, що точно краще за сирник із шоколадом, — уривок із роману Юлії Мак «Толіки»

«Толіки. Про тих, хто перемотував касету олівцем» — роман про перипетії дорослішання і перші закоханості; дотепні спогади про дитинство і літні канікули, які розгортаються в кінці 90-х — на початку нульових, та залишаються з нами на все життя. Бо іноді зовсім не важливо ким ми стали і як далеко опинилися від дитинства. Це те, що завжди житиме у наших серцях. Головна героїня Ірка разом зі своїми братами згадує той час, коли по мобільному розмовляли перші три безкоштовні секунди, слухали молодого Вакарчука і безсмертний хіт «Вона». Їли смачні страви у бабусі, організовували «кукурудзяну мафію» і збиралися на першу сільську дискотеку. Бешкетні брати завжди будуть поруч з Іркою: допомагатимуть полікувати розбите серце і перетворитися на «ідеальну жінку» (якою вони собі її уявляють). Уривок із роману Юлії Мак публікуємо у матеріалі.

Такою великою сім’єю ми виходили на річку двічі на рік: на Петра та на Матки (тепер я вже добре знала, що то за свято), якщо ще лишались до того часу. Тому починали насолоджуватись цією традицією за тиждень до неї. Після того як почистили нашу звичну місцину під горою на березі річки, де каміння було гладкішим і просто-таки закликало до сидіння на ньому, починалось справжнє місиво: люди, їжа, коцики, посуд, сірники, окуляри, сміх, пісні, тости. Аж поки тато не дістав «Зеніт»: тоді всі повтягували животи й завмерли. Одразу після «Зеніта» Танька сказала, що їй треба ненадовго відлучитись.

— Танько, Танько! Та чого ж ти йдеш аж додому? Ми ж завжди в оті кущі ходили, я можу тебе постерегти, — гукаю їй у спину.

Танька обернулась із обличчям кольору соковитих помідорів і гукнула, що йде по сюрприз.

Поки Коля сорок хвилин монотонно пояснював мені, що це так і треба — сидіти з вудкою над водою й тихенько чекати, поки риба клюне, я встигла сфотографувати дядька Мирона з чаном ухи й сплячого на татовій спортивній кофті Тарзана, влаштувати допит тітці Галі, коли ж приїдуть Толіки, й зрадіти, що вже через три дні о 13:40 вони прибудуть потягом у Львів, а звідти — електричкою в село. А ще зробила чотири колеса дорогою до вудки, яка лежала біля Колі, підперта камінням, щоб не впала.

— Ну що, Колю? Я щось зловила?

— Ірко, то не риболовля. Це треба сісти, не мутити воду, вдивлятись у глибини річки, просити рибу, щоб зачепила твого хробака. А ти гасаєш, як наш Тарзан полем, із висолопленим язиком. Усядься й лови рибу.

— Я не розумію, навіщо тратити стільки часу на тих нещасних рибок, яких потім навіть Мурка їсти не хоче! Це ж стільки... — і тут я замовкла.

З кущів навпроти виходила осяяна щастям Танька, тримаючи за руку хлопця. Гарного, чорнявого. Він теж робив вигляд, що щасливий, але на його обличчі читалося більше страху від кількості незнайомих людей у купальниках і страшенного подиву в їхніх очах.

— Знайомтесь! Це мій Іван, — червоніючи, промовила Танька.

І в цю мить ніби велика каменюка впала з її плечей. Немов вона схудла кіло на десять. Мабуть, довго вона тримала в секреті того Івана.

— Це і є те, що краще за сирник із шоколадом? — невпевнено запитала я.

Мого запитання вже ніхто не чув. Іван потискав руки вусатим чоловікам, привітно махав жінкам, які повтягували животи ще дужче, ніж для «Зеніта». Тато почав по-братськи обіймати того Івана, ніби чекав на нього останні десять років.

— Коль, чуєш? Це ж якщо вона його вже всім показала, то значить, що нам капєц?

— Ірко, то є баста. Більше ми не зможемо скакати з подушками на Таньчиному ліжку під її сміх. Ніколи.

Далі гуляння стали вкрай веселими й п’янкими для всіх, окрім нас із Миколою. Ми посідали з нашими вудками, чекаючи, доки клюне хоч якась вечеря для Мурки.

Усі чотири дні до приїзду Толіків тільки й мови було, що про Таньку та її бойфренда. Часто лунали фрази «То коли вже весілля?», «Горівку тра купувати», «Краще на осінь», «Кабан ще малий, щоб колоти», які шалено дратували Таньку.

Поява того Івана зовсім змазала мою довгоочікувану зустріч із Толіками. О 18:10 прибувала електричка зі Львова. O 17:50 ми вже стовбичили на станції в очікуванні братів.

Дорогою вирішили нарвати їм дві жмені сусідських вишень.

— Коль, думаєш, їм треба ті вишні? — нервово питаю я в Миколи, стоячи під деревом на шухері.

— Ну, не з порожніми ж руками йти до людей, котрих так чекаємо.

— Колю, вони свої дупи полоскали в морі цілісінький місяць, а про нас і не згадували! Уже, мабуть, і кавун спробували, поки ми через дощ клубніки сусідської навіть не скуштували.

— Трускавки, Ірко. Клубніка — то у вашому Луцьку, може. В нас — тільки трускавки, — безнадійно зітхаючи, сказав Коля.

— Ой, як же мені запам’ятати це слово? Трус-кав-ки... Типу Трускавець, але смачна ягода. Трус-кав-ки-и-и. Все! Може, запам’ятала. Шухер! Шухер! Матка Коваликова йде.

Коля ракетою злетів із вишні, скинувши весь подарунковий набір у поділ моєї блакитної сукні. Я швиденько присіла, ніби щось шукаю в траві.

— Слава Ісусу Христу, матко! — гукає брат, тим самим привертаючи увагу заклопотаної жінки до нас.

— Слава навіки Богу, Миколо, слава... А то Ірка приїхала до Анни? — примружилась сусідка, дивлячись на мене.

— Ага, то я. Добрий день, тітко Коваликова, — прикриваючи крадені вишні сукнею, мило всміхаюсь бабиній приятельці.

Йдучи з Миколою до станції — вистрибували, як Мауґлі. Я невдало стрибнула і своїм стегном наскочила на стегно брата. Кишеня почала наливатись вишневою кров’ю.

— Ой... як невдобно вийшло. Миколо, певно, вишневий компот хлопці більше зацінять, аніж звичайні вишні. Пробач.

— Йой, Ірко. Ну що ти за кара така? А зі штанами що робити?

— Я ж тепер леді, заперу. Танька допоможе. Хоча... вже не допоможе. Вже буде прати чужі штани.

По рейках тягнеться металева гора й ніби всміхається нам. Скрипучим звуком попереджає, що зараз зупиниться. Із брудного вагона вискочили двоє афробойків і полетіли нас обіймати. Хлопці засмагли до кольору «Снікерса». Толікові зуби й очі стали ще виразнішими. А Діма підняв футболку й похвалився засмагою на животі — там лишився слід від руки після того, як він заснув на пляжі.

— Так файно, що ви нас зустріли! Ірко, ти до крові в паху закатувала Миколу своєю присутністю за той час, поки нас не було? — регоче Діма, показуючи на кишені Колі.

— На, Грубаско, тримай персики, — протягнув торбину з фруктами Толік. — Від’їдай і надалі свої масивні ноги. Радий тебе бачити.

Що краще можна почути після приїзду від іншої маленької дівчинки, невидимої конкурентки! Проводжаючи Толіків додому, пошепки, щоб мама хлопців не почула, ми повідомили їм, що в нашому житті відбулись серйозні зміни.

Терміново потрібно збирати братерську нараду.

— Та ти можеш хоча б натякнути, що трапилось? — шарпає за руку Діма.

— У нашому житті з’явився нєкій Іван. Мабуть, відіб’є у нас Таньку. Пахне весіллям, — пошепки кажу я.

— Нам треба його позбутись?

— Бажано.

— Зробимо. Завтра о десятій збираємось в Ірки, підготуємо план ліквідації.

— Гарне слово — «ліквідація». У Запоріжжі почув? — підколюю я.

Уже коли біля паркана стрийни хлопці зачиняли хвіртку, я, червоніючи, запитала:

— Чуєте, хороша та ваша сестра?

— Дуже. Весела, розумна, вміє битись, — серйозно відповів Толік. — Але ще грубша за тебе і взагалі не вміє розмовляти синевидською мовою.

— То, може, вона, дурепа, ще й трускавки «клубнікою» називає? — шкірюся я від задоволення.

Іду з Миколою додому, розмахую запорізькими персиками в пакеті й радію, що та Альона не ідеальна. Хоч якась розрада після думок про Івана й Таньку.